Лугова арфа - Капоте Труман
Та нести треба було не тільки його: велебний Бастер теж мав аж надто жалюгідний вигляд: руки й ноги теліпались, як у ганчір'яної ляльки, а сам так охляв, що не відчував навіть зашморгу, який і досі висів у нього на шиї. Отож довелося кільком чоловікам тягти його стежкою, а Малюк Гомер побіг за ними, гукаючи:
— Гей, віддайте мою мотузку!
Еймос Легренд чекав на Віріну, щоб супроводити її до міста, але та сказала йому рушати без неї, а сама вона, мовляв, нікуди звідси не піде, аж поки Доллі... Віріна замовкла і виразно подивилася на кожного з нас, а особливо на сестру Айду.
— Я хотіла б поговорити зі своєю сестрою сам на сам.
Сестра Айда зневажливо махнула рукою.
— Дарма, пані. Ми вже йдемо.— Вона міцно обняла Доллі.— Ми всі вас полюбили, їй-богу. Правда ж, діти?
Малюк Гомер сказав:
— Їдьмо з нами, Доллі. Не пошкодуєте. Я подарую вам свій цяцькований пасок.
А Бензина-Газоліна кинулася на шию судді, благаючи, щоб він теж поїхав з ними. Я, видно, нікому не був потрібен.
— Я ніколи не забуду, що ви кликали мене з собою, мовила Доллі, квапливо обводячи очима личка дітлахів, ніби хотіла всі їх запам'ятати.— Хай вам щастить. Прощавайте! А тепер біжіть! — гукнула вона, перекриваючи новий, ще ближчий перекіт грому.— Біжіть, дощ починається!
З неба вже сіявся дрібний лоскотливий дощик, тонкий, мов серпанкова завіса, і коли сестра Айда та діти зникли в її складках, Віріна запитала:
— Невже ти потураєш цій... особі? Та ще й після того, як вона зробила наше ім'я посміховиськом?
Не тобі робити закиди, що я комусь потураю,— преспокійно відказала Доллі.— А надто бандитам, що обкрадають дітей,— тут спокій її зрадив,— і кидають до в'язниці старих жінок. Не багато варте ім'я, яким прикривають таке неподобство. І не дивно, якщо воно стане посміховиськом.
Віріна вислухала все те, й оком не змигнувши.
— Ні, це не ти,— промовила вона тоном лікаря, що ставить діагноз.
— А ти краще придивися, бо це таки я.— І Доллі стала рівно, немовби виставляючи себе на огляд. Вона була така ж висока на зріст, як Віріна, і така ж певна себе — ані тіні колишньої недолугості чи боязкості.— Я послухала твоєї поради: перестала бути мокрою куркою. Ти ж сама казала, що тебе від цього аж нудить. А ще,— провадила вона далі,— ти казала, що тобі соромно за мене. І за Кетрін. Стільки років нашого життя ми віддали тобі, то як же боляче усвідомлювати, що все те пішло намарне. Чи ти хоч знаєш, що то за відчуття марноти прожитих років?
— Так, знаю,— ледь чутно відказала Віріна; очі її зійшлися до перенісся, і в них з'явився такий вираз, наче вона втупила їх у себе саму й побачила там кам'янисту пустелю. Такий вираз я примічав у неї ще тоді, коли підглядав вечорами з горища, як вона сиділа допізна, схилившись над отими аматорськими фотографіями Моді Лори Мерфі, її чоловіка та дітей. Вона похитнулась, і якби не сперлася на моє плече, то, мабуть, упала б.
— Я гадала, що воно краятиме моє серце до самої смертної години. Аж ні. І скажу тобі без найменшої зловтіхи, Віріно: мені й за тебе соромно.
Уже зовсім звечоріло. Жаби й нічні комахи радісно вітали тихий, неквапливий дощ. Наші обличчя стали тьмяні, неначе їх пригасила довколишня вогкість. Раптом Віріна заточилася на мене.
— Мені погано,— мовила вона замогильним голосом.— Я хвора, я справді хвора, Доллі.
Ніби не зовсім повіривши, Доллі підійшла й доторкнулася до неї рукою, так наче могла відчути правду на дотик.
— Колліне,— сказала вона,— і ви, суддя, допоможіть мені, будь ласка, підсадити її на дерево.
Віріна почала була заперечувати: вона, мовляв, не навчена лазити по деревах,— але врешті змирилась і досить-таки легко піднялася нагору. Хатина на дереві, що й раніше скидалася на пліт, немовби справді пливла по оповитій туманом воді. Проте в ній було сухо: дрібний дощик не проходив крізь листяне шатро. Нас повільно несла течія мовчанки. Перша обізвалася Віріна:
— Я маю щось тобі сказати, Доллі. Але мені легше було б говорити, якби ми були самі.
Суддя згорнув руки на грудях.
— Міс Віріно, боюся, що вам доведеться сказати це при мені.— Він говорив з притиском, але цілком миролюбно.— Бо мені також не байдуже те, що ви скажете.
— Дуже сумніваюся. З якої б це речі? — мовила Віріна, і в голосі її знову почулися знайомі зверхні нотки.
Суддя засвітив недогарок свічки, і наші тіні, нараз виринувши з темряви, стали над нами, мов чотири підслухачі.
— Не люблю розмов у темряві,— сказав він. У тому, як він гордо випростався, була певна мета: як я гадаю, він хотів показати Віріні, що вона має справу з чоловіком. А їй у житті траплялося мало чоловіків, яким вистачало сміливості стверджувати це. Отож попустити такого зухвальства вона не могла.
— Ви, напевно, вже не пам'ятаєте, Чарлі Кул, еге ж? Це було років п'ятдесят тому, а може, й більше. Коли ви з іншими хлопчиськами залізли в нашу садибу по ожину. Мій батько зловив вашого двоюрідного брата Сета, а я вас. Тоді вам добре від мене перепало.
Авжеж, суддя пам'ятав це. Він почервонів, усміхнувся і сказав:
— Ви тоді билися не зовсім чесно, Віріно.
— Ні, я билася чесно,— сухо заперечила вона.— Але я згодна з вами: не слід вести розмову в темряві, коли нам обом це не до вподоби. Скажу вам одверто, Чарлі: я зовсім не рада вас бачити. Моїй сестрі не вистачило б духу пройти крізь усю цю безглузду чортівню, якби її не під'юджували ви. Отож я буду вам дуже вдячна, якщо ви нас залишите. Наша подальша розмова вас не стосується.
— Ні, це не так,— мовила Доллі.— Бо суддя Кул... Чарлі...— І вона знітилась, неначе раптом занепавши духом.
— Доллі хоче сказати, що я освідчився їй.
— Це...— видобула з себе Віріна по хвилі напруженої мовчанки,— дуже...— провадила вона поволі, пильно розглядаючи свої руки в рукавичках,— цікаво. Дуже. Ніколи б не подумала, що у вас двох така багатюща уява. Чи, може, все це уявляється мені? Атож, мабуть, таки просто сниться, ніби я сиджу оце на мокрому дереві в грозову ніч. От тільки я ніколи не бачу снів чи, може, одразу ж їх забуваю. А цей сон пропоную забути нам усім.
— Признаюся щиро, міс Віріно, мені теж здається, що це все сон, мрія. Але ні про що не мріяти — це однаково що ніколи не пітніти, а тоді в людині збирається багато отрути.
Вона пустила його слова повз вуха: вся її увага була прикута до Доллі, а увага Доллі — до неї; вони були ніби на самоті серед нас, тільки вони вдвох у протилежних кіпцях похмурої кімнати, дві глухонімі, що розуміються між собою за допомогою чудернацької мови жестів, ледь помітних порухів очей; аж ось Доллі начебто відповіла, і від тієї відповіді обличчя Віріни вмить пополотніло.
— Розумію. Отже, ти прийняла його освідчення?
Дощ припустив так рясно, що, здавалося, вже й риби могли б плавати у повітрі; він одстукотів, мов на піаніно, всі ноти згори донизу, і, вдаривши по останній, найбасовитішій клавіші, гримнув зливою. Вона досягла нас не одразу, хоча й лякала: крізь листя почало капотіти, але наша хатина й далі залишалася сухою насінинкою в геть змоклій рослині. Суддя прикрив рукою свічку. Він чекав на відповідь Доллі, хвилюючись не менше, ніж Віріна. Та й мені так само не терпілося, хоч мене й усунули від того, що відбувалося, і я немовби знову став підглядачем, який зазирає крізь шпару на горищі; і дивна річ, я не співчував жодному з них, а точніше — співчував усім разом: ніжність до всіх трьох злилася в мені, як ото зливаються краплі дощу, я не міг відокремити їх одне від одного, вони стали для мене неподільним людським єством.
Отак і Доллі. Вона теж не могла відокремити суддю від Віріни. І нарешті вигукнула стражденним голосом:
— Не можу я! — неначе визнавала власну безпорадність, несподівану для неї самої.— Я казала, що знатиму, як жити. Та от не знаю. А чи знають інші люди? Треба мати право на вибір, здавалося мені, і тоді житимеш зовсім по-іншому, вирішуватимеш усе сама.
— Та ми ж своє вже віджили,— сказала Віріна.— І тобі зовсім нема чого шкодувати про своє життя. Навряд чи ти потребувала більшого, ніж мала. Я навіть завжди заздрила тобі. Вертайся додому, Доллі. А вибір полиш на мене — ти ж знаєш, я все життя вирішувала за нас обох.
— Це так, Чарлі? Ми й справді вже віджили своє? спитала Доллі, як ото могла б спитати дитина, куди падають зорі.
— Ми ще не померли,— відказав їй суддя. Але то було однаково, що сказати дитині: зорі падають у простір,— незаперечна, а все ж таки непереконлива відповідь. І Доллі не задовольнилася нею.
— Та не про смерть ідеться. Онде в нас у кухні стоїть герань — то вона все цвіте й цвіте. А от деякі рослини цвітуть лише один раз, якщо взагалі цвітуть, і більше нічого з ними не буває. Вони хоча й живі, але своє вже віджили.
— А ви — ні,— сказав він і наблизив своє обличчя до неї, немов хотів торкнутись устами її уст; проте завагався й не насмілився. Дощ уже пробив ходи крізь листя й поливав нас щосили; з капелюшка Доллі збігали струмки, а вуалька прилипла до щік. Свічка замигтіла й згасла.— І я — ні.
Блискавиці вогненними жилами пульсували в небі, і в їхніх безперервних спалахах Віріна поставала зовсім незнайомою мені жінкою, геть зневіреною і вбитою горем; її очі знову зійшлися до перенісся і втупились в оту зсушену пустку, що була у неї всередині. Коли блискавиці трохи вщухли і навколо нас щільним колом зімкнувся тільки шум дощу з його розмаїттям звуків, вона заговорила знов, таким кволим, безконечно далеким голосом, неначе й сама не сподівалася, що ми її почуємо:
— Атож, я заздрила тобі. Заздрила на твою рожеву кімнату. Сама я тільки стукала в двері таких кімнат, правда, не дуже часто, але досить і того, щоб зрозуміти: крім тебе, тепер мене ніхто туди не впустить. Бо маленький Морріс, маленький Морріс... побий мене бог, я ж його таки любила, справді любила. Не як жінка, ні. Чого вже там критися — ми були з ним дві рідні душі. Дивимось, бувало, одне одному в очі й бачимо там того самого біса, і анітрохи нам не страшно, а... весело. Але він перехитрував мене. Я знала — він може, та все сподівалася, що не зробить такого. А він зробив. І тепер мені жити в самотині, а я більше не можу, я все життя була самотня... Ходжу по дому, і немає там нічого мого — твоя рожева кімната, твоя кухня, весь дім твій, чи, мабуть, твій і Кетрін.
