Лілея долини - Бальзак Оноре де
Наперекір усякій логіці він заперечував проти жінчиних доказів: так дитина не вірить у благодать сонячного тепла для врожаю. Проте гору взяла графиня. Перемога здорового глузду над глупотою утишила біль її ран, і вона забула про кривди. Того ж дня вона запропонувала зробити прогулянку до Кассіна та Ретор'єра, щоб вирішити, які роботи там слід розпочати. Граф вів перед, слідом бігли Жак і Мадлена, а ми з графинею йшли позаду, звільна ступаючи за дітьми; вона гомоніла зі мною своїм лагідним тихим голоском, схожим на шемріт морських хвиль на піщаній косі.
Вона казала мені, що не сумнівається в успіхові. Один енергійний чоловік, брат у перших Манетти, збирався запровадити поштове сполучення між Туром та Шіноном. Для цього він хотів орендувати Рабле, велику ферму Морсофів, розміщену при дорозі. Він мав численну родину: старший син возитиме пасажирів і пошту, а молодший — вантажі; батько, осівши в Рабле, переганятиме коней, а у вільний час поратиме землю, удобрюючи її гноєм з власних стаєнь. Другу ферму, Бод, це за два кроки від Клошгурда, зголосився узяти колишній фермер: цей порядний, розумний, завзятий чоловік оцінив усі переваги нового способу рільництва. Що ж до Кассіна та Ретор'єра, то грунти цих маєтків найкращі в усій окрузі; коли там буде зведено нові оселі й налагоджено хазяйство, залишиться тільки вивісити в Турі оголошення про оренду. Отож десь за два роки Клошгурд даватиме близько двадцяти тисяч франків прибутку; ферму Гравелот, яку пан де Морсоф мав у Мені, вже здано на дев'ять років за сім тисяч франків на рік; пенсія бригадного генерала становила чотири тисячі франків; усі ці прибутки дозволять родині жити якщо не розкішно, то заможно. Згодом, коли землі стануть ще прибутковіші завдяки новим вдосконаленням, Анрієтта, може, поїде до Парижа, щоб дбати про виховання Жака, але не раніше, ніж через два роки, коди хлопець підросте.
З яким дрожем вона вимовила слово: "Париж!" У плані знайшлося місце й для мене: вона хотіла розлучатися зі своїм другом якнайменше. Ця заява запалила мене: я сказав їй, що вона мене ще не знає, що я нишком уже прийняв рішення. Атож, я працюватиму день і ніч, швидко завершу науку і стану вихователем Жака, я не допущу, аби в її оселі з'явився якийсь молодик.
Вислухавши мене, графиня споважніла.
— Ні, Феліксе,— заявила вона,— це так само неможливо, як і ваше висвячення на клірика. Ви зворушили моє материнське серце, але жінка в мені кохає вас надто щиро і не дозволить, щоб ви стали жертвою своєї прихильності. Через таку жертовність ви позбулися б шани, і я б нічим не могла зарадити. Оце така віддяка чекає вас за вашу відданість! О ні, я не хочу принести вам нещастя! Ви, віконт де Ванденес, і станете вихователем? Ви, чиє шляхетне гасло мовить: "Не купується і не продається!" Якби ви навіть називалися Рішельє, то й тоді б занапастили своє життя і завдали б великої скорботи-печалі своїм батькам. Друже мій, ви не уявляєте, які гонористі жінки на зразок моєї матері, які зухвалі їхні опікунські погляди, які зневажливі слова, який принизливий іноді їхній уклін.
— Чи мене обходить світ, якщо ви кохаєте мене?!
Вона вдала, ніби не розчула моєї репліки, і вела далі:
— Хоча мій батько людина прехороша і ладен вволити будь-яке моє прохання, він не подарує мені неуспіху в світі і зречеться своєї підпори. Я не бажала б бачити вас навіть дофіновим наставником! Треба визнати товариство таким, як воно є, і не ходити манівцями. Любий мій, це безглузда заява, продиктована...
— Коханням,— шепнув я стиха.
— Ні, милосердям,— заперечила вона, насилу втримуючи сльози.— Ця шалена думка багато свідчить про вашу вдачу: добре серце завжди шкодитиме вам. Віднині я вимагаю права давати вам поради, дозвольте мені по-жіночому іноді наставляти вас. Атож, з клошгурдської глушини я хочу стежити мовчки, захоплено за вашими успіхами. Щодо вихователя, то не турбуйтеся: ми знайдемо якогось старого поштивого священика, якогось ученого єзуїта, і батько залюбки дасть грошики на виховання онука, спадкоємця свого імені. Жак — моя гордість. Йому ж одинадцять років,— кинула вона по паузі, — але, як і ви, він здається молодшим за свій вік, адже, побачивши вас уперше, я дала вам не більше тринадцяти літ.
Ми добралися до Кассіна. Жак, Мадлена і я ходили назирці за Анрієттою, як малі діти; але ми заважали їй, і, покинувши її ненадовго, я подався до фруктового саду, де Мартіно-старший, сторож Морсофів, та Мартіно-молодший, їхній посередник, вирішували, які дерева рубати. Вони сперечалися так завзято, ніби йшлося про їхнє власне добро. Саме тоді я й переконався, як люблять місцеві графиню. Я поділився цією думкою з бідним поденником, який слухав суперечку вчених садівників, поставивши ногу на лопату і спершись ліктем на держак.
— Авжеж, пане,— відповів він,— гарна вона жінка і зовсім не гордійка, не те що всі ці крутихвістки з Азе. Їм чхати, хай бідняк здихає, як пес, тільки б не переплатити йому за сажень викопаної землі. Якщо, Боже борони, ця свята жінка поїде від нас, Богоматір і та заплаче, а ми й поготів. Вона добре знає, що їй належиться, але розуміє, як нам сутужно, і жалує нас.
З якою радістю я віддав би цьому чолов'язі всі мої гроші!
Через кілька днів Жак дістав у подарунок поні. Граф, сам чудовий наїзник, хотів загартувати сина, привчивши їздити верхи. Хлопчик вирядився в прегарний костюм для верхової їзди, куплений на прибутки з горіхів. Той ранок приніс материнському серцю графині першу велику радість: Жак під наглядом батька скакав на своєму поні на моріжку, а Мадлена стрибала і репетувала від захвату. Жак мав на собі комірець, гаптований материною рукою, небесно-голубу курточку, стягнуту в стані шкіряним паском, білі панталони з напуском і шотландську шапочку, з-під якої вибивалися його густі попелясті кучері. Який же ловкенький був малий вершник! Уся челядь повибігала з дому, щоб порадіти разом із родиною. Юний спадкоємець усміхався матері, проїжджаючи повз неї, і цупко тримався в сідлі. Яка ж це була чудова винагорода для батьків: цей перший вияв самостійності у дитини, приреченої на ранню смерть, сподіванка на прекрасне майбутнє, запорукою якого правила ця прогулянка, ясне личко хлопчика, такого на око бадьорого, вродливого, здорового! Радість батька, який одразу помолодів і всміхався вперше за довгий час, щастя у поглядах усіх домівників, подив старого берейтора Ленонкурів, котрий допіру вернувся з міста і гукнув, побачивши маленького вершника: "Браво, пане віконте!" Забагато емоцій на один раз: графиня залилася сльозами. Пані де Морсоф, така мужня в горі, виявилася заслабка, щоб витримати радість: якже, її хлопчик басував на усипаній піском алеї, де вона так часто плакала над його недолею, гуляючи з ним на сонці. В цю хвилю вона щиро сперлася на мою руку і сказала:
— У мене таке відчуття, ніби я ніколи не була щаслива. Не покидайте нас сьогодні!
Погарцювавши верхи, Жак кинувся на шию матері, вона обійняла сина, довго тулила його до серця з палкою ніжністю, породженою надміром щастя. Поцілункам і пестощам не було кінця-краю. Ми з Мадленою подалися по квіти і набрали два прегарних букети, щоб оздобити стіл на честь нашого їздця. Коли ми вступили до вітальні, графиня мовила мені:
— Сьогодні п'ятнадцяте жовтня — день у нашій родині знаменний. Жак узяв перший урок верхової їзди, а я щойно завершила своє останнє гаптування для вітальні.
— Якщо так, Бланш,— засміявся граф,— дозвольте вам віддячитися.
Він подав дружині руку і повів її на головний двір, де вона побачила карету — дар свого батька,— для якої граф докупив в Англії пару коней, доправлених звідти разом з кіньми герцога де Ленонкура. Поки тривав урок кінної їзди, старий берейтор устиг запрягти їх. Ми посідали в карету і рушили поглянути, як прокладають алею, яка мала з'єднати Клошгурд з шінонським шляхом, ідучи навпростець через нові маєтки пана де Морсофа. Коли ми поверталися, графиня мовила мені з великим жалем:
— Я надто щаслива, для мене щастя мов та хвороба: я почуваюся пригніченою і все потерпаю, а що як це сон?
Анрієтту я кохав надто палко, щоб не ревнувати її, бо подарувати їй я не міг нічогісінько! Розлючений, я намагався придумати, як мені накласти головою задля неї. Вона спитала, яка думка раптом охмарила моє чоло, і у відповідь я простодушно признався в усьому. Її це зворушило куди більше, ніж будь-який подарунок, і, піднявшись зі мною на ґанок, вона пролила бальзам на моє страдницьке серце:
— Любіть мене так, як любила тітка,— шепнула вона,— адже це й означає накласти задля мене головою! І якщо я прийму цей дар, то залишуся повік вашою боржницею. Час був уже скінчити моє гаптування,— вела вона, вертаючись до вітальні, де я поцілував їй руку, ніби для скріплення своєї присяги.— Ви, певне, Феліксе, не здогадуєтесь, чому я взялася за це безконечне гаптування? Чоловіки знаходять розраду в роботі, клопоти, суєта розмаюють їхню тугу, та ми, жінки, не бачимо ніякого світла, коли нас опаде горе. Ось чому мені треба було долати муку якоюсь фізичною працею, інакше під тягарем важких дум я не зуміла б осміхатися дітям і чоловікові, як раніше. Гаптування врятувало мене і від занепаду сил, який настає після сильного потрясіння, і від хворобливої екзальтації. А так рука снується туди-сюди, і думка присипляється і замість бурі, розшалілої в душі, чується рівний гомін прибою. Передаючи свою таємницю кожному стібкові, я стримувала хвилювання. Ви мене розумієте? Признаюся: гаптуючи останній покрівець на крісло, я багато думала про вас, атож, надто багато, серце моє! Адже те, що ви вкладали до своїх букетів, я звіряла візерункам, виведеним на тканині.
Обід минув весело. Побачивши квіти, піднесені йому замість вінця, Жак кинувся мені на шию — всі діти раді увазі дорослих. Графиня удала, ніби сердиться на мене за зраду. Легко уявити, з якою чарівною усмішкою хлопець подарував матері букет! По обіді ми утрьох посідали за триктрак; я грав сам проти подружжя де Морсофів, і граф поводився бездоганно. Нарешті, коли звечоріло, вони провели мене до фрапельського шляху; стояв один з тих вечорів, які втихомирюють душу, і наші почуття, гублячи свою палкість, робляться лише глибшими.
