Печерний лев - Роні Жозеф

Він тримав напоготові пращу з дротиком. Ушр та інші жінки мали по сигналу закидати напасників камінням. Але вороги, приховані за брилами, лишалися невидимі, мелькаючи у вузьких звивистих проходах, де в них було важко влучити.

Та ось один людожер опинився на видноті. Дротик просвистів у повітрі і вп'явся йому під ребра. З хрипким криком поранений упав. Напруживши всю увагу, Ун тримав напоготові другий дротик.

Наступ поновився. Особливо швидко просувалися вороги манівцями, де кілька вогневиків уже посягли висоти ущелини, залишаючись невразливими для обложених. Щоб почати атаку, їм треба було піднятися ще вище і видряпатися на вузький карниз, звідки вони могли по одному скочити в ущелину.

Прямий шлях теж був захоплений ворогами. Несамовитий крик прокотився між скель, і п'ятнадцять чоловік кинулося вперед. Свиснув дротик, покотилися валуни. Люті вигуки й жалібні зойки поранених відбивалися гучною луною в горах. Вогневики не припиняли нападу. Хоч на них сипалося каміння й Унів спис влучив у когось, вороги були вже на відстані за кілька кроків від входу. Троє дхолів скотилося вниз, двоє були поранені.

Ун бачив просто перед собою люті обличчя з розпаленими злістю очима, чув хрипкий лютий подих ворогів. Тоді, напружуючи всі сили, він скинув на голови напасникам величезну брилу. Жінки з розпачливим завзяттями кидали вниз каміння.

Страшний зойк пролунав серед бескеття, і напасники безладно поскочувалися вниз. Ун наготувався вергнути на них другу брилу, але в цю мить камінь, кинутий згори, влучив йому в голову.

Звівши очі, син Тура побачив величезну руду голову, що визирала з-за скелі. Чотири чоловіки один по одному скочили в ущелину. Ун позадкував, тримаючи обіруч довбешку. Ушр і Джея піднесли рогатини. У вузькому проході з того й того боку могло стати в ряд не більше трьох воїнів.

Запала коротка пауза. Страх перед величезним уламром утримував на місці вогневиків. Ун розмірковував: чи не пора гукнути на підмогу? Просто перед ним зводилася масивна постать ворожого вождя. Його рогатина була довша на цілий лікоть від ратища його родаків. Лице дихало силою і впевненістю в перемозі.

Вождь перший кинувся в атаку. Вістря його ратища розірвало шкіру на боку Ушр. Могутнім ударом Ун відбив рогатину вбік. Кий, опустившись, розтрощив плече людожерові, що кинувся в наступ за своїм вождем. Поранений упав, але на його місце одразу став інший. Позаду перших показалися нові напасники. Ушр голосно закричала, кличучи на поміч. Джея і третя жінка вторували їй. З вовчим риком вогневики накинулися на обложених. Трьома ударами довбні син Тура відкинув назад три рогатини, відламавши в двох клюги. Ушр поранила одного дхоля в груди. Але третя жінка, пронизана ратищем, звалилася без духу додолу.

Вогневики зрештою позадкували перед дубовим уламровим окоренком. Вони згромадилися біля входу в ущелину. Рудий вождь з рогатиною напереваги стояв нопереду свого загону. Ті, чиї ратища були знівечені, поступилися місцем іншим бійцям.

Люто скрегочучи зубами, ворожий вождь високо підніс рогатину і метнувся до Уна. Зіркі його очі підстерігали кожен рух суперника. Ун відсахнувся, але ратище пропороло йому бік. Син Тура поточився. Вождь звитяжно закричав. Але кий злетів угору й опустився на голову, порослу рудим чубом. Кістки хряснули, і рудий велетень, відкинувшись назад, брязнув навзнак до ніг своїх воїнів.

Деякий час людожери топталися на місці, не зважуючись нападати. Але кількість їх зростала, і скоро ворог знову посунув уперед. Масивна довбня знову тнула направо і наліво: вона ламала вістря ратищ, розвалювала голови, трощила кістки. Ушр і Джея завдавали удар за ударом. А проте ворогів було більше, і обложені потроху відступали, наближаючись до того місця, де ущелина розширялася і де наскоки ворогів мали стати дошкульнішими.

На превелику силу відбиваючи спрямовані на нього рогатини, син Тура зумів на короткий час зупинити просування ворога. Та ось позад нього почулися войовничі крики, і біля протилежного входу до ущелини показалися інші жінки-вовчиці, очолювані Зуром. Два дротики один по одному просвистіли в повітрі і впилися в тіла людожерів. Унів кий разив на всі боки.

Паніка огорнула вогневиків. Вони безладно кинулися назад, несучи з собою поранених, волочачи мертвих. На бігу дхолі зіштовхували каменюки, скочувалися разом з ними по косогору, намагалися сховатися в розпадинах і ямах. На бойовищі залишилися тільки один мертвий і поранений, який розпачливо зойкав. Вовчиці добили його і скинули тіла ворогів униз.

Ще не розуміючи до пуття, що сталося, Ун та його помічники, відсапуючись, стояли перед ущелиною. Вогневики знову зникли з очей. Лише трупи валялися серед сланцевих уламків, що всіювали крутосхил.

Збагнувши нарешті, що це перемога, жінки не тямили себе. Перегнувшись через нагромаджені валуни, вони переможно кричали дикими хрипкими голосами. І Ун, попри біль від рани, радів і пишався цією перемогою. Адже це він відбивав усі атаки противника, звалив ворожого вождя і викликав паніку серед дхолів. Це він врятував життя Джеї, відкинувши вбік ворожу рогатину, націлену прямо в її серце! Радісний зір уламра зустрівся з захопленим і вдячним поглядом дівчини, І знову Унове серце здригнулося від невідомого досі хвилювання перед прекрасними темними очима і густими розсипаними по плечах косами Джеї, м'якішими й блискучішими, ніж найніжніші рослини саван і джунглів. Молодий ва сказав:

— Зур і жінки знайшли багато стовбурів і гілок. Пліт, майже готовий!

— Це добре. Ун разом із шістьма вовчицями залишаться охороняти ущелину. Зур та інші жінки закінчать будову плота.

Тихий зойк доносився з землі. Стогнала поранена жінка, відчуваючи свою останню хвилину, крижаний подих небуття. Її круглі очі були повернуті до неба, де кружляли шуліки й білоголові круки, приваблені трупами. В потьмареній свідомості жінки вставали картини життя. Світова зоря над пралісом, довгі дні, сповнені турбот і радощів, вечори біля вогню багаття. Останні згадки її були не про гаурів, дхолів чи левів, а про подруг, про щирі нехитрі розмови. Їй стало жаль минулого, на очі її навернулися сльози. Потім почалася агонія. З останнім яскравим спалахом мозок затопила пітьма. Жінка лежала тепер нерухомо з застиглим, як маска, лицем. Схилившись над тілом убитої жінки, подруги її сумно повторювали співучими голосами якісь журні урочисті слова, схожі чи то на скаргу, чи то на пісню.

Час біжить. Можна подумати, що вогневики позвикали. Але Ун чує, як вони шарудять і дряпаються десь ліворуч від нього, і знає, що вороги прокладають собі дорогу через гребінь скелястого масиву. Вони хочуть перекрити вхід до ущелини з того боку й відрізати Уна та його спільниць від решти. Якщо ворогам пощастить домогтися свого, перемога їхня забезпечена. Попри втрати вогневики все ще зберігають чисельну перевагу. Тільки уламр дужчий за них, тільки Ушр варта одного з ворожих воїнів. Проте Ушр та Ун ослабли від ран. І син Тура все стурбованіше прислухається до звуків, що йдуть від ворогів.

Кілька ворожих бійців показуються ліворуч від Уна. То дряпаючись на плечі товаришів, то вирубуючи східці в м'якому сланці, вони піднялися крутосхилом і тепер на відстані п'яти ліктів від ка'яного карнизу, що веде до вершини. Щоб залізти на карниз, досить видовбати п'ять або шість приступок у гладенькій, трохи нахиленій скелі.

Вогневики рубають перші два східці.

Щоб перешкодити їм, Ун кидає своє останнє ратище. Але воно вдаряється в прискалок, не долетівши до цілі. Тоді уламр починає жбурляти в дхолів каміння. Воно теж не долітало.

Прямий напад ворога здається неможливим. Боротьба йде зараз між тими, хто будує пліт, і тими, хто рубає східці в податливому ґрунті. Оскільки жодна небезпека з беку ущелини не загрожує, Ун посилає двох жінок до Зура, щоб поквапити його.

Третя приступка готова, за нею — четверта. Залишається вирубати ще одну, і вогневики досягнуть кам'яного карнизу, що приведе їх до вершини. Вони чомусь довго не можуть почати цей східець. Нарешті один ворожий воїн, видершись, на плечі товаришеві, береться довбати.

Тоді Ун мовить своїм спільницям:

— Ідіть допомагати Зурові. Треба швидше завершувати пліт! Ун сам охоронятиме ущелину.

Ушр, озирнувшись востаннє, кличе інших жінок. Джея дивиться на Уна благальним доглядом і неохоче йде разом з усіма. Перегнувшись через кам'яні зубці, уламр швиргає в ворога каміння, але це не зупиняє вогневиків.

Останній східець готовий. Один воїн залазить на карниз, слідом другий. Ворожий вождь, котрого Унова довбня лише оглушила, повзе слідом за своїми родаками.

Ун біжить до виходу з ущелини, вискакує в неї, спускається косогором на берег річки. На вершині скелястого масиву вже виткнулися перші вогневики.

— Пліт ще не завершений, — мовить Зур. — Але він якось довезе нас на той бік.

На Унів знак вовчиці підхоплюють неоковирну споруду з гілля й колод і спускають на воду. Позаду чується хрипкий рев. Вогневики наближаються. Жінки безладно стрибають на пліт. Ун і Зур покидають суходіл останні, коли між ними й вогневиками залишається не більше півсотні ліктів.

— Через тиждень ми виб'ємо всіх дхолів до ноги! — гукає син Тура тоді, як течія стрімко несе пліт від берега.

Розділ другий

ПОВЕРНЕННЯ ДО ПЕЧЕРИ

Пліт виплив на стрижень, крутячись серед вирів. Бурхлива течія понесла його вперед. Не раз вовчицям доводилося стрибати з плота в воду, бо незавершена споруда ось-ось могла розвалитися. Але скоро вони відмовилися від такої затії — річка кишіла крокодилами.

А проте пліт наближався до правого берега. Далеко позаду на тому боці манячіли дрібні постаті вогневиків. Щоб поновити переслідування, ворогам треба було перевезтися через річку, а зробити це інакше, ніж утікачі, вони не могли.

Уже на березі Ун сказав товаришеві:

— Доведеться йти аж до вечора. Тоді ми за чотири дні доберемося до базальтового пасма.

Товариші ззирнулися між собою. Одна й та сама думка майнула в їхніх головах.

— Ун і Ушр поранені, — сумно зауважив ва.

— Ми повинні будь-що випередити вогневиків. Інакше вони знищать нас! — відповів уламр.

Ушр зневажливо стенула плечима. Її рана була неглибока. Вона нарвала якогось зілля і приклала до стегна. Зур перев'язав рани уламрові.