Печерний лев - Роні Жозеф
Пригнічені невдачами й нещастями, вони горнулися до могутнього незнайомця. Їм подобалося слухати його. Ун розумів, що таких помічниць не слід нехтувати. Четверо жінок були міцніші, спритніші й прудкіші, ніж Зур. Всі вирізнялися невтомністю й витривалістю. Матері легко носили дітей на спині. А хлопчики й дівчата були загартовані, як вовчата.
Якби не втрата друга, Ун відчував би себе цілком щасливим, надто вечорами, на привалах. Щоразу, коли він викрешував кремінням вогонь, жінки раділи так само бурхливо, як і першого вечора. Цей простодушний захват вельми тішив сина Тура. Особливо він любив дивитись, як полум'я багаття відбивається у великих темних очах Джеї, освітлює її густі блискучі коси. Він мріяв вернутися до рідного табору разом з нею. Серце в нього схвильовано билося.
Наприкінці тижня дерева на шляху загону майже позвикали. Попереду до самого обрію стелився безкраїй степ. Лише подекуди бовваніли окремі острівці кущів, гайки чи "поодинокі дерева.
Ун та його супутниці чимчикували вперед, маючи надію зустріти якусь височину, звідки можна було б роззирнутися. Опівдні на привалі одна жінка, подавшись на схід, раптово скрикнула й почала гукати інших. Усе було ясно без слів: на землі виднілися сліди багаття.
— Вогневики! — сказав Ун.
Жінки здавалися дуже схвильованими. Старша, її звали Ушр, обернулася до уламра, гнівно вимахуючи руками. Він збагнув, що вогневики ворогували з жінками. Людожери не лише винищили половину з них, але, безперечно, вигубили всіх чоловіків племені: з минулої осені жінки ніде не зустрічали своїх родаків.
Стоянка була давня, очевидно, вогневики зупинялися тут кілька днів тому. Всі запахи звітріли. Щоб з'ясувати чисельність ворожого загону, потрібно було чимало часу. Вогневиків виявилося небагато, і жодного знаку, що Зур серед них.
Одначе якийсь слід усе-таки залишився, і Ун з жінками рушив навздогін. Потроху слід став виразнішим. Іти ним було легко: подавшись на північ, вороги весь час простували по прямій. Двічі знайдені попелища свідчили про недавні стоянки.
Третього ранку жінка, що йшла попереду загону, голосно скрикнула й замахала руками. Підскочивши до неї, Ун побачив на пухкій землі відбитки ніг і з радістю знайшов серед них Зурів слід. Гонитва ставала все легшою: земля ще зберігала запах ворогів, — зайвий доказ, що Ун та його супутниці вигравали відстань.
Смеркло, але місяць ще не зійшов. Проте загін провадив переслідування завдяки двом жінкам, вони бачили в темряві, хоча не так добре, як лісовики.
Та ось шлях заступило гористе пасмо. Піднявшись схилом найвищого горба, Ун розклав багаття в видолинку на півдорозі до вершини, щоб не побачили здалеку вогонь. Обережність, та ще під носом у ворога, ніколи не зайва.
Удень Ун забив великого оленя, і жінки заходилися смажити оленину на рожні. Надійний притулок, сита вечеря і тепло кострища підняли настрій маленького загону. Це був один з тих нечастих привалів, коли первісні люди забували на якийсь час про суворе, сповнене небезпек життя. Уламр теж, мабуть, відчував би себе щасливим, якби з ним був Зур. Зате біля багаття сиділа поряд з ним Джея, і Ун схвильовано думав про те, що Ушр, жінка-вождь, може дозволить йому взяти дівчину за дружину. Сувора душа сина Тура була сповнена таємної ніжності. Поряд з дівчиною його сковувала несміливість, серце так і кидалося в грудях. Він хотів бути добрим з нею, як Нао з Гамлою.
Після вечері, коли діти й більшість жінок поснули, Ун підвівся й побрався вгору по схилу. Ушр разом з Джеєю та трьома жінками з племені вовчиць рушила слідом. Схил був положистий, і вони скоро досягли вершини. Але щоб добратися до протилежного узбіччя, довелося лізти крізь густі чагарі. За чагарями перед очима мандрівців розгорнулася широка до самого обрію рівнина. Внизу, під горою, блищало озерце. На північному березі його, на піщаній стрілці, мерехтів вогонь багаття. Син Тура дивився на нього як зачарований. По прямій вогонь був за чотири-п'ять тисяч ліктів від гори, але щоб добратися туди, треба було обійти озеро. А потім на шляху можуть виникнути ще якісь перешкоди.
Віяв південний вітер. До табору можна було підібратися непомітно. Але треба встигнути ще до того, як зійде місяць. Тільки прудконогий уламр міг це зробити.
Ун дивився, як коло багаття снують люди, то чорні, то пурпурові у світлі полум'я. Було їх п'ятеро. Уламр добре бачив Зура, той сидів осторонь, ближче до озерного берега. Ще один, сьомий воїн, спав неподалік.
Ун звернувся до Ушр:
— Ун піде до вогневиків з вимогою, щоб вони звільнили Зура!
Ушр зрозуміла його, але похитала головою:
— Бранця вони нізащо не відпустять.
— Вогневики захопили його як заручника, бо боялися уламра!
— Вони ще дужче боятимуться його, коли втратять заручника!
Якусь мить син Тура стояв розгублений. Він не бачив, як можна ще визволити Зура. До чого б він не вдався — до переговорів, хитрощів чи сили, все одно треба підійти до ворожого табору.
— Ун повинен визволити свого товариша! — заявив він з похмурою рішучістю.
Ушр не знайшла, що відповісти.
— Ун повинен іти до ворожого багаття! — не вгавав уламр.
— Ушр і жінки-вовчиці підуть за ним!
Ун ще раз глянув на рівнину й погодився:
— Син Тура чекатиме жінок на тому березі. До ворожого кострища він піде сам один. Вогневики не зроблять йому нічого лихого, він кращий бігун і до того ж уміє битися на відстані!
Ушр відіслала наймолодшу з свого, загону по підмогу. Уламр уже спускався з гори на рівнину. Затрав'янілий схил був положистий і рівний.
Після спуску Ун переконався, що вітер усе ще зустрічний і відносить усі запахи назад. Місяць ще не сходив, і син Тура скоро дістався до того берега, де отаборилися вогневики. До багаття залишалося не більше тисячі ліктів.
Ховаючись за дерева, високу траву і горбочки, уламр просунувся ще на чотириста ліктів. Далі йшло чисте рівне місце, де ніщо не захищало Уна від гострозорих ворогів. Потерпаючи не стільки за себе, скільки за друга, уламр зачаївся в гущавині. Якщо він з'явиться перед ворогами, чи не вб'ють вони одразу ж Зура? Або навпаки, намагатимуться залишити безплічка живого, щоб самим не накласти головою? Якщо він запропонує вогневикам мирову, то чи не засміють вони сина Тура?
Довго очікував Ун. З нетрів пущі на обрій викотив червоний, огорнутий серпанком місяць. П'ятеро людожерів повкладалися спати. Шостий вартував, сидячи при багатті. Іноді він підхоплювався й, напружуючи зір і слух, вдивлявся в морок, роздимаючи ніздрі. Зур теж не спав. Але вартовий не зважав на бранця, надто кволого й змореного, щоб думати про втечу.
В Уновій голові поступово визрів план. Він знав, що Зур, поганий, як усі безплічки, бігун, дуже добре плавав. У воді його не могли наздогнати найпроворніші уламри, пірнав він не гірше за крокодила і міг довго не з'являтися на поверхні. Якщо Зур кинеться в озеро, він легко добереться самоплавом до другого, не дуже далекого берега. Ун тим часом відверне увагу вогневиків, вступивши з ними в бій. Але спершу треба попередити Зура про себе, подати йому знак. Найменша, підозра з боку ворогів може все звести нанівець.
На жаль, вітер був південний, і вартовий очей не спускав з цього берега, де переховувався Ун. Коли ж він відвернеться від чагарів, за якими зачаївся Ун, син Тура? Місяць, підбиваючись угору, все меншав і яснішав. В Уновій душі розгоралося гнівне нетерпіння. Він уже втратив усі надії, аж це з півдня докотився рик, і на вершині горба заманячив силует лева. Вартовий з криком схопився на ноги. Ті, хто спав біля багаття, теж попідводилися й обернулися до хижака.
Зур залишався на місці, проте обличчя його пожвавішало. Очевидно, його все ще не покидала надія на порятунок.
І тут з-за чагарів вигулькнув Ун з простягнутою в бік озера рукою. Це була нагода: від найближчого ворога Зура відокремлювало більше тридцяти ліктів. Вогневики забули про бранця. Всю їхню увагу привертав хижак.
Озеро було всього за двадцять ліктів від Зура. Якщо він зуміє вчасно добігти до берега, то опиниться в воді раніше за будь-якого людожера.
Зур побачив Уна. Вражений і розгублений, він підвівся і ніби уві сні ступив кілька кроків до кущів. Але Ун махав рукою на озеро. Син Землі зрозумів. Він повернувся й ліниво почвалав до берега. Пройшовши десять ступнів, він зненацька зробив великий стрибок і опинився в воді. Ту мить один людожер обернувся.
Більше здивований, ніж стурбований, він зчинив тривогу лише тоді, коли побачив, як бранець поплив від берега. Двоє воїнів, відірвавшись від решти, кинулися до озера. Один спробував наздогнати Зура уплав. Не догнавши, він вернувся на берег і почав кидати у втікача каміння. Проте Зур пірнув і надовго зник під водою.
Лев не давав розвернутися людожерам. Тільки один воїн був посланий навздогін. Він побіг навколо озерної коси, щоб перейняти ва саме тоді, коли той вибреде з води.
Зрозумівши його намір, Ун засміявся собі під ніс і почав обережно задкувати. Якийсь час він рухався непомітно, але, опинившись на чистому місці, несамохіть виявив себе. Тоді, піднявши над головою ратище, він почав чекати.
Супротивник був з числа тих, хто бився з Уном тієї горобиної ночі. Впізнавши в своєму ворогові велетня уламра, переможця вождя, вогневик з репетом накивав п'ятами.
Ун, турбуючись за долю товариша, не переслідував ворога. Він побіг до озерної коси й оббіг її. Зур саме підпливав до берега, звиваючись у воді, як вуж. Тільки-но він вибрів на пісок, син Тура підхопив його, обняв, і з його грудей вихопився чи то зойк, чи то крик радості. Вони завмерли, дивлячись в очі один одному.
Уламр обернувся до ворогів і гукнув звитяжно:
— Ун і Зур сміються з вогневиків!
Лев уже зник. Кілька хвилин ворожі воїни ще дивилися на вершину гори, потім на знак старшого кинулися навздогін за бранцем.
— Вони бігають швидше за Зура! — сумно сказав син Землі. — Їх вождь дужий, як леопард!
— Ун нікого не боїться! У нас є спільники!
Він потягнув Зура до гори. Коли переслідувачі, обминувши косу, вихопилися з-за повороту, з гребеня гори залунали бойові крики. Ушр та семеро жінок-вовчиць вийшли на шпиль гори, вимахуючи рогатинами. Розгублені вогневики облишили погоню.
Жінки позбігали з гори, і Ушр сказала Унові:
— Якщо людей-дхолів не перебити зараз, вони підуть і повернуться з усіма воїнами свого племені!
Їй довелося повторювати це двічі, щоб уламр її зрозумів.
— Чи вони говорили що-небудь про своїх родаків? — спитав Ун у Зура.
— До їхнього табору йти два дні. — Озирнувшись на жінок, ва додав: — Якщо напасти зараз на вогневиків, вони уб'ють кількох жінок, і, мабуть, хтось із них та втече!
В уламрових жилах вирувала кров, але страх знову втратити товариша переміг його войовничий запал.
