Хроніки Нарнії — 1. Небіж чорнокнижника - Льюїс Клайв Степлз
Корона короля була всипана рубінами, а королеви — смарагдами.
Коли корони охололи в річці, Аслан наказав Френкові та Гелен приклякнути перед ним на коліна. Потому він поклав вінці на їхні голови. А тоді промовив:
— Підведіться, королю та королево Нарнії, батьку та мати багатьох королів, які будуть у Нарнії, на Островах та у Верхоландії. Будьте справедливими, милосердними та відважними. Благословення моє на вас.
Усі довкола загукали "слава!", загавкали, заіржали, затрубіли, залопотіли крильми. Королівська пара стояла, виглядаючи дуже урочисто і трішки зніяковіло, а втім, була ще шляхетніша у цьому замішанні. І в той час, коли Диґорі продовжував у захваті вигукувати "слава", він почув поряд зі собою глибокий голос Аслана:
— Погляньте!
Веселе товариство разом повернуло голови і всі затамували подих від зачудування і захвату. Недалечко височіло дерево, якого вочевидь тут раніше не було. Воно виросло так швидко і так безшумно, як прапор, який ковзає догори по флагштоці. І сталося це тоді, коли всі були поглинуті коронацією. Розложисте гілля дерева, здавалося, відкидало радше світло, аніж тінь, а срібні яблука виглядали як зорі з-під кожного листочка. Пахощі, що струменіли від нього, примусили забитися серця у кожного з присутніх навіть більше, ніж його вигляд. У ту мить ніхто не думав ні про що інше.
— Сину Адамів, — промовив лев, — ти гарно засіяв. А вашою першою турботою, нарнійці, нехай буде охороняти це Дерево, бо воно — ваш Щит. Чаклунка, про яку я вам говорив, утекла на Північ. Вона житиме там, набуватиме сили у чорній Магії. Але доки дерево буятиме цвітом, чаклунка не повернеться в Нарнію. Вона не насмілиться наблизитися до Дерева й на сотню миль, бо ці пахощі, які є радістю, життям і здоров'ям для кожного з вас, для неї обернуться у смерть, жахіття та відчай.
Усі з благоговінням дивилися на Дерево, коли Аслан зненацька рвучко повернув голову (його грива при цьому заяріла золотими лелітками світла) і пильно подивився своїми великими очима на дітей.
— Що таке, діти? — запитав він їх, коли вони саме збуджено перешіптувалися та підштовхували одне одного.
— О Аслане, сер, — густо зашарівніись, сказав Диґорі, — я забув сказати Вам: чаклунка з'їла одне яблуко з того дерева.
Він не сказав усього, що думав, Поллі далі розповіла це замість нього, бо Диґорі завжди більше, ніж дівчинка, побоювався виглядати по-дурному.
— Ми собі так думаємо, Аслане, — промовила Поллі, — що тут мусить бути якась помилка, бо вона насправді не боялася запаху тих яблук.
— Чому ти так думаєш, донько Євина? — запитав лев.
— Тому, що вона з'їла одне.
— Дитино, — заспокоїв її Аслан, — через це тепер усе стало жахіттям для неї. Таке трапляється з тими, хто їсть плоди невчасно і здобуває їх неправедним шляхом. Плід добрий, а проте вони завжди відчуватимуть до нього відразу.
— О, я розумію, — сказала Поллі. — Гадаю, через те, що яблуко вона здобула нечесно, воно не подіє, тобто не бачити їй вічної молодості, правда?
— На жаль, подіє, — заперечно похитуючи головою, мовив Аслан. — Речі завжди діють згідно зі своєю природою. Вона сповнила своє потаємне бажання і тепер володіє незламною силою. Їй, немов богині, належать нескінченні дні. Але коли у тебе зле серце, нескінченні дні є лише нескінченним нещастям, і чаклунка вже починає це розуміти. Так, звичайно вони отримують те, що хочуть, але ніхто з них потім не тішиться.
— Я… я сам ледь не з'їв одне яблуко, Аслане, — при-знався Диґорі. — Це вплинуло б і на мене?
— Так, дитино, — відповів Аслан, — бо плід завжди діє… він повинен діяти. Та він не зробить щасливим того, хто зірве його з власного бажання. Якби будь-який нарнієць, непрошений, украв яблуко і посадив його тут для захисту Нарнії, воно би діяло на Нарнію, але Нарнія перетворилась б на іншу державу: на сильну та жорстоку імперію на зразок Черну. Маю на увазі, це була б недобра земля. А чаклунка спокушала тебе зробити інший вибір, правда?
— Так, Аслане. Вона радила мені забрати яблуко зі собою додому для мами.
— Розумієш, — продовжував Аслан, — воно би вилікувало її, але не для твоєї чи її радості. Настав би день, коли вона — або ви обоє — озирнувшись назад, зрозуміли б, що краще було померти у тій хворобі.
Диґорі мовчав, бо сльози душили його: він уже відмовився від будь-яких сподівань урятувати маму Але він також знав, що леву відоме майбутнє і що може трапитись щось жахливіше, ніж утрата коханої людини. Та лев знову заговорив:
— Ось що трапилось би, дитино, через украдене яблуко. А тепер усе інакше. Те, що я дам тобі зараз, принесе радість. У твоєму світі воно не дасть безсмертя, але принесе зцілення. Іди, зірви яблуко з Дерева для неї.
Ще добру хвилину Диґорі нічого не тямив. Йому здалося, що увесь світ вивернувся навиворіт і перекинувся. А потім, мов уві сні, він попрямував до дерева, а король із королевою кричали йому навздогін "слава!" і всі створіння радісно вітали його. Він зірвав яблуко і поклав до кишені. Потім обернувся до Аслана:
— Будь ласка, — попрохав він, — можна нам тепер повернутися додому?
Хлопець навіть забув сказати "дякую", проте мав це на увазі, й Аслан зрозумів його.
Розділ 15. Кінець цієї історії та початок усіх інших
— Тобі не знадобляться перстені, коли я з тобою, — пролунав голос Аслана.
Діти закліпали очима і перезирнулися. Вони знову опинилися у Лісі поміж Світами. Дядько Ендрю лежав, похропуючи, на траві. Аслан стояв порад із ними.
— Підійдіть, — мовив далі Аслан, — вам уже час повертатися додому Проте спершу поговоримо ще про дві речі: попередження та наказ. Погляньте сюди, дітки.
Вони озирнулися і побачили невеличку заглибину у траві, вже зарослу травою, теплу і суху.
— Коли ви востаннє були тут, — сказав Аслан, — ця заглибина була калюжею, і коли ви стрибнули у неї, то опинилися у світі, де вмираюче сонце освітлювало руїни Черну. Тепер тут немає калюжі. Той світ загинув, ніби його ніколи не існувало. Нехай рід Адама і Єви прийме попередження.
— Так, Аслане, — разом відповіли діти. А Поллі додала:
— Але ж ми не є такі погані, як той світ, правда, Аслане?
— Ще ні, донько Єви, — відповів він і продовжив. — Але ви стаєте щораз більше схожими на нього. Немає певності, що якийсь безумець із вашого роду не добереться до таємниці, такої ж жахливої, як Руйнівне Слово, і не використає її для знищення всього живого. І швидко, дуже швидко, перш ніж ви постарієте, великі народи вашого світу підпадуть під правління тиранів, які турбуватимуться про радість, справедливість та милосердя не більше, ніж імператриця Джейдіс. Хай стережеться ваш світ. Це попередження. А тепер — наказ: якнайшвидше відберіть у цього дядька чарівні перстені і сховайте їх так, аби ніхто більше не зміг ними скористатися.
Діти уважно дивилися на лева, коли він промовляв ці слова. І вмить усе його обличчя (діти ніколи так і не змогли пояснити докладно, як це сталося) стало схожим на розбурхане море золота, серед якого вони собі пливли. Довкола них та над ними розливалася дивовижна насолода й сила, а далі почала проникати у них, і вони відчули, що ніколи раніше не були такими справді щасливими, мудрими і добрими, ба навіть живими та свідомими. Спогади про цю мить залишилися з ними на все життя, і якщо часом ставало сумно або страшно, або ж їх торкалося зло, вони згадували оцю золоту доброту, і відчуття, що вона десь тут, зовсім поруч, за рогом або за дверима, приводило їх до тями і наповнювало глибокою впевненістю, що все буде гаразд. Наступної хвилі всі троє (дядько Ендрю нарешті пробудився) провалилися у гамір, спекоту та розмаїті запахи Лондона.
Вони стояли на бруківці перед вхідними дверима будинку Кеттерлі і, якщо не згадувати чаклунки, коня та візника, все було таким самим, яким вони його покинули: вуличний ліхтар без верхівки, уламки кеба і натовп. Народ усе ще жваво обговорював недавні події. Люди схилилися над поліціянтом і повідомляли:
— Він приходить до тями.
— Як почуваєшся, старий?
— "Швидка" за секунду буде тут.
"Ти ба! — подумав Диґорі. — Бачу, що вся пригода не зайняла і хвилини".
Велика група людей несамовито розшукувала Джейдіс та коня. Ніхто не звертав уваги на дітей, бо ніхто й не бачив, як вони зникли і повернулися сюди. А дядька Ендрю у тому лахмітті та з перемащеною медом фізіономією було важко впізнати. На щастя, зовнішні двері були відчинені, а служниця стояла на порозі і великими очима спостерігала за веремією (оце ж бо день випав дівчині!), тож діти без труднощів та зайвої метушні запхали дядька Ендрю в дім ще до того, як хтось устиг поставити бодай якесь питання.
Дядько Ендрю випередив їх і рвучко гайнув по сходах угору. Діти спочатку дуже злякалися, бо думали, що він жене на своє горище, аби сховати ті чарівні перстені, які у нього залишилися. Та хвилювалися вони безпідставно: все, про що він мріяв, — це була пляшка у його шафі. Пан Ендрю одразу зник у своїй спальні і замкнув за собою двері. Невдовзі вийшов перебраний у домашній халат і попрямував у ванну.
— Можеш забрати решту перстенів, Поллі? — запитав Диґорі. — Я хочу піти до мами.
— Гаразд. Побачимось пізніше, — відповіла Поллі і потупотіла на горище.
Диґорі постояв хвильку, щоб заспокоїтись, а потім тихенько зайшов до маминої кімнати. Мама лежала там такою, якою він бачив її стільки разів, обкладена подушками, з вимученим блідим обличчям, від одного погляду на яке можна було розплакатися. Диґорі вийняв із кишені Яблуко Життя.
І подібно як чаклунка Джейдіс виглядала інакше, опинившись у нашому світі замість її власного, так і яблуко з того гірського саду змінилося. Звісно, у спальні були всі кольори: стьобана ковдра на ліжку, шпалери на стіні, сонячні промені, що падали з вікна, і мила мамина ніжно-синя домашня камізелька. Але як тільки Диґорі вийняв яблуко з кишені, всі барви на цих та інших речах наче вилиняли. Усе, навіть сонячне світло, здавалося збляклим та бруднуватим. Яблуко яріло і відкидало дивовижні лелітки на стелю. Ніщо у кімнаті більше не вартувало уваги, ба й не хотілося дивитися ні на що інше. А ще ж молодильне яблучко було таке запахуще, ніби вікно кімнати розчахнули просто у небеса.
— О любий, як гарно, — промовила мама до Диґорі.
— З'їж це, будь ласка, прошу тебе, — попросив хлопець.
— Я не знаю, що скаже лікар, — відповіла мама, — але, відчуваю, зможу.
Диґорі обчистив яблуко від шкірки, розрізав і шматочок за шматочком подав мамі.
