Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Вона гойдалася й посіпувалася на млявому вітерці.

Притискаючи одну липку руку до живота, Генрі знову звівся на ноги. Ніґґер непогано його штрикнув, та не так, як Генрі — його. Авжеж, у порівнянні з ніґґером, у Генрі все було супер-дупер.

— Капець пацану, — пробурмотів Генрі, і, похитуючись, рушив повз кульку. На його руці зблиснула свіжа кров, що без упину текла з живота. — Обробив його як слід. Вколошкав пестунчика. Усіх їх уколошкаю. Покажу їм, як жбурлятися камінцями.

Світ накочувався на нього повільними, велетенськими хвилями, як на початку серіалу "Гаваї 5.0", який він дивився в лікарні

(оформи їх Денно, ха-ха Джек Йобаний Лорд.[742] Джек Йобаний Лорд був супер-дупер)

і ще трохи — й Генрі б… Генрі б… Генрі б…

(почув звук, з яким чуваки з Оаху[743] злітали на гребінь і трусили

(силисилисилисили

(саму реальність. "Труба". "Chantays". Пам'ятаєш "Трубу"? "Труба" була супер-дупер. "Змиті хвилею".[744]Той божевільний регіт на початку. Схоже на іржання Патріка Гокстеттера. Йобаний підар. Нахрабнувся, і якби в мене в нього спитали, він би сказав, що

(трахався він краще за супер-дупер, ГАРНО й БЛИСКУЧЕ, блискучий, як ФАРБА

(окей Труба лети в трубу й не задкуй не відступай хвилю тримай лети наче куля

(бий

(бийбийбийбий

(бий у хвилю серфуй хідником зі мною стріляй

(хвилю тримай стріляй у світ та май)

вухо в голові: воно й досі чуло те ка-сприииньг! Око в голові: воно бачило, як стрибала на пружині голова Віктора — очі й щоки поплямовані, наче криваве татуювання.

Каламутним поглядом Генрі поглянув ліворуч і побачив, що замість будинків там здіймався темний живопліт. Над ним височіла темна вікторіанська громада Деррійської богословської семінарії. Жодне вікно не світилося. Останній випуск семінарії полишив її стіни в червні 1974-го. Того літа вона закрилася, і що б не блукало всередині, воно блукало на самоті… та й то лиш зі згоди язикатого жіночого клубу, який називався "Деррійською історичною спільнотою".

Він підійшов до доріжки, що вела до парадного входу. Її перетинав грубий ланцюг із металевою табличкою: "ХОДУ НЕМАЄ: НАКАЗ ДЕРРІЙСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ".

У Генрі зашпорталися ноги, і він знову полетів — беркиць! — на долівку. З Готорн-стрит на Канзас-стрит повернув автомобіль. Його фари осяяли вулицю. Генрі примружився й побачив ліхтарі на даху автівки — коповозка.

Він проповз під ланцюгом і поліз ліворуч, аби сховатися за живоплотом. Нічна роса приємно зволожила його розпашіле обличчя. Він ліг долілиць і заходився водити головою туди-сюди, охолоджуючи шкіру та вдихаючи росу.

Поліцейський автомобіль неквапно проїхав повз нього.

А потім його сигнальні фари зненацька спалахнули, осяявши все навколо пульсуючою, хаотичною блакиттю. Не було потреби вмикати сирену на порожній вулиці, але Генрі почув, як гаркнув двигун — водій газонув. Ковзнувши асфальтом, пронизливо завищала гума.

"Піймався, мене викрито", — тенькнуло йому в голові… а потім до Баверза дійшло, що машина мчала в протилежний від нього бік, угору по Канзас-стрит. За мить нічне повітря розітнуло пекельне виття-нявкіт — звук долинав із півдня. У його уяві вигулькнув велетенський чорний кіт — він скрадався в пітьмі, з зеленими очима та лискучим хутром — Воно йде по Генрі, набувши нової подоби, йде, аби зжерти його.

Коли виття почало вщухати, він нарешті зрозумів, що то завивала швидка допомога, яка мчала в той же бік, у якому зникла коповозка. Він тремтів на вогкій, тепер уже занадто холодній траві, намагаючись

(коп шкент п'яний вщент плига скаче в нас є шкапа де та шкапа чия шкапа моя)[745]

не зблювати. Він злякався, що як блюватиме, то виригає всі нутрощі… а йому ще треба було вколошкати п'ятьох покидьків.

Швидка й коповозка. Куди вони прямували? Звісно, що до бібліотеки. До ніґґера. Та вже запізно. Він гарно його обробив. Тож вимикайте сирени, пацани. Він вас не почує. Він дохлий, як колода. Мертвий, як…

Та чи справді мертвий?

Сухим язиком Генрі облизав полущені губи. Якщо чорнопикий загнувся, не було б тої виючої сирени, схожої на ревіння пораненої пантери. Не було б, якби їх не викликав ніґґер. Тож можливо — не точно, а можливо, — Хенлон не здох.

— Ні, — видихнув Генрі.

Він перекотився на спину й витріщився на небо, на міріади зірок у височині. Воно прийшло звідти. Він це знав. Звідкись звідти, з небес… Воно

(прилетіло з глибин космосу згораючи від хіті до земних жінок прилетіло грабувати жінок і гвалтувати чоловіків гей Френк ти хотів сказати грабувати чоловіків та гвалтувати жінок хто тутай хазяїн, тупий бовдуре, ти чи Джессі?[746] Віктор частенько так казав і це було доволі)

прилетіло з простору між зірками. Від вигляду зоряного неба в Генрі побіг мороз поза шкірою — надто велике, надто чорне. Було дуже легко уявити, як воно стає криваво-червоним, дуже легко побачити там обличчя, утворене з вогненних рисок…

Він заплющив очі, тремтячи й тримаючи схрещені руки на животі, й думав: "Каюк ніґґеру. Просто хтось почув, як ми билися, й викликав копів, щоб вони подивилися, у чому справа, ото й усе". А звідки взялася швидка?.

— Заткнися, заткнися, — простогнав Генрі.

У ньому знову зринула стара притлумлена лють: Генрі згадав, як колись вони раз по раз обігрували його, пошивали в дурні, як щоразу він думав, що вони в його руках, а ті паскудники знову вислизали крізь пальці… Та минувшина здавалася тепер такою близькою та живою. Було схоже на той останній день, коли Ригайло побачив, як та мала сука бігла по Канзас-стрит до Пустовища. Він гарно його пам'ятав, о, так, він пам'ятав його досить ясно. Коли тебе б'ють по яйцях, ти це запам'ятовуєш. Того літа з ним таке постійно траплялося.

Генрі ледве сів, скривившись від болю, який кинджалом застряг у його кишках.

Віктор із Ригайлом допомогли йому спуститися в Пустовище. Він ішов так швидко, як тільки міг, попри агонію, яка вхопилася й тягнула за його пах та низ живота. Настав час із цим покінчити. Вони пішли стежкою й вигулькнули на галявині, з якої навсібіч, наче нитки павутиння, розбігалися п'ять чи шість стежин. Так, тут гралися дітлахи — не треба бути Тонто[747], щоб це вирахувати. Там валялися обгортки від цукерок, скручений хвостик вистріляних чорно-білих пістонів. А ще кілька дощок та волохата стружка. Скидалося на те, що на цьому місці щось будували.

Він згадав, як стояв посеред галявини та прочісував поглядом дерева, видивляючись дитячу халабуду на дереві. Він побачить її й залізе туди, а там ховатиметься те дівчисько, і він переріже їй шию, а потім неквапно й із насолодою мацатиме її груди, поки вони не похолонуть.

Та ні він, ні Віктор із Ригайлом не бачили на деревах жодних халабуд. До горла підкотилося розчарування. Він із Віктором пішов до річки, полишивши на варті Ригайла. Та й там не було жодного сліду. Він пам'ятав, як тоді нахилився, підняв камінець і

8

ПУСТОВИЩЕ, 12:55

запустив ним у потік, оскаженілий та спантеличений.

— Куди вони в'їбали? — крутнувся він до Віктора.

Той повільно похитав головою.

— Хтозна, — відказав він. — Слухай, у тебе кров.

Генрі поглянув униз і побачив, що на промежині джинсів розплилася темна пляма завбільшки з четвертак. Біль ущух до пульсуючого поколювання, та труси здавалися надто малими й тісними. Яйця розбухли. Він знову відчув злість — вона сиділа всередині нього, мотузкою обкрутившись навколо серця. Це все вона.

— Де вона? — засичав він до Віктора.

— Хтозна, — знову сказав його товариш тим самим невиразним голосом. Він здавався загіпнотизованим, наче на сонці перегрівся, його думки літали деінде. — Певне, що втекла. Може, десь на півдорозі до Старого Відрога.

— Ні. Десь ховається. У них тут є якась хованка, і вона там. Може, то не халабуда на дереві, а щось інше.

— Що інше?

— Я… не… знаю! — прогорлав Генрі, і Віктор відсахнувся від нього.

Генрі стояв у річці Кендаскіґ, озираючись, а холодна вода вирувала навколо його кросівок. Його очі натрапили на циліндр, що стирчав з берега за двадцять футів нижче за течією — насосна. Він виліз із води й рушив до нього, відчуваючи, як його охоплює невідворотний страх. Здавалося, його шкіра напнулася сильніше, а очі розкрилися ширше, щоб бачити більше, ще більше; здавалося, він відчував, як малесенькі волоски ворушаться у вухах, наче водорості, збурені підводною течією.

З насосної долинав низький гул, а трохи далі виднілася труба, з якої неспинним потоком у Кендаскіґ текла брудна юшка.

Він нахилився над залізним ободом циліндра.

— Генрі? — збентежився Віктор. — Генрі, що ти робиш?

Баверз не звернув на нього уваги. Він припав оком до однієї з круглих дірок на кришці, але бачив лиш саму темряву. Крутнув головою, притулився до отвору вухом.

— Чекай…

Із чорноти до нього долинув голос, і Генрі відчув, як температура його тіла впала до нуля, а вени з артеріями завмерли, мов скуті льодом трубочки. Та з цим відчуттям прийшло практично незнайоме йому почуття — любов. Очі в нього широко розчахнулися. Клоунська усмішка вигнула його губи в здоровенну та бездушну дугу. То було голосище з місяця. Тепер Воно чулося з насосної. Його джерело було там… у каналізації.

— Чекай тут… пильнуй…

Він чекав, та марно — із циліндра здіймалося лише заколисливе гудіння насосних двигунів. Він повернувся до берега, де стояв Віктор, сполохано дивлячись на нього. Генрі проігнорував його та гукнув Ригайла. Хаґґінс з'явився за хвилину.

— Ходімо, — сказав Баверз.

— Що будем робити, Генрі? — спитав Ригайло.

— Чекати. Пильнувати.

Вони прокралися назад до галявини й зачаїлися в кущах. Генрі спробував відтягнути труси від ниючих яєць, та було надто боляче.

— Генрі, що… — заговорив Ригайло.

— Цить!

Ригайло покірно замовк. У Генрі була пачка "Кемелу", та він не став їх пригощати. Якщо та сучара десь тут, він не хотів, щоб вона почула запах цигарок. Він міг би все пояснити, та в цьому не було потреби. Голос промовив лише два слова, але вони все пояснили. Вони гралися тут. Незабаром решта теж повернеться. Навіщо хапати саму курву, якщо можна злапати всіх сімох дуподлубів?

Вони чекали й пильнували. Здавалося, наче Віктор із Ригайлом позасинали з розплющеними очима. Чигали вони недовго, проте Генрі мав удосталь часу, аби над дечим поміркувати. Наприклад, над тим, як він уранці знайшов викидний ніж.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: