Воно - Кінг Стівен

Вона нагнулася до колін, щоб зняти нейлонові панчохи, і в тьмяному світлі він розгледів вигин її хребта — лінії її тіла були плавними й знадливими. Волосся вихлястим каскадам спадало через плече. Білл подумав, що до світанку він знову її забажає, і повернулося відчуття провини, притлумлене лиш ніяковим усвідомленням того, що Одра була за океан звідти. "Кинь ще п'ять центів у джукбокс, — подумав він. — Пісня зветься "Не болітиме, якщо не взнає"". Та біль усе ж вчувався. Десь там, у прогалинах.

Беверлі підвелася й розклала ліжко.

— Ходи до ліжка. Треба поспати. Нам обом треба поспати.

— Га-га-гаразд.

Так було правильно — він на сто відсотків погоджувався. Дужче за все йому хотілося спати… та не самому, тільки не сьогодні. Шок поступово вивітрювався — мабуть, зашвидко, та Білл занадто втомився і почувався виснаженим. Реальність здавалася схожою на сон, і попри докори сумління він знав, що в безпеці. Так, можна трохи прилягти, поспати в її обіймах. Він потребував її дружньої теплоти. Обоє були заряджені сексом, та наразі жодному з них шкоди від цього не було.

Він зняв шкарпетки, сорочку й ліг поруч із нею. Бев пригорнулася до нього — теплі груди, довгі прохолодні ноги. Білл обійняв її, відчуваючи різницю: її тіло було довшим, ніж в Одри, груди — повніші, стегна — кругліші. Та це було бажане тіло.

"Із тобою, люба, мав бути Бен, — думав він сонно. — Гадаю, судилося саме так. Чому ж тут я, а не він?"

"Бо це мав бути ти — як тоді, так і тепер, ось і все. Як гукнеш, так і озветься. Гадаю, так казав Боб Ділан… або ж Рональд Рейган. Та й, може, зараз тут я, бо Бен із тих, хто проводжає дівчат додому".

Беверлі потерлася об нього — не намагаючись розбурхати пристрасть (хоча навіть зараз, коли він занурювався в сон, вона відчула, як ворухнувся його пеніс, і всміхнулася), а просто, щоб зігрітися. Вона й сама вже майже засинала. Її щастя тут, поряд із ним, після стількох років, було справжнім. Вона знала про це завдяки його гіркому присмаку. Був цей вечір, але мало настати й завтра. І хтозна — може, вранці для них заграє інша мелодія. А потім вони знову спустяться в каналізацію і знайдуть Воно. Коло замкнеться остаточно, і їхнє теперішнє життя плавно зіллється з дитинством; вони вподібняться істотам на якійсь божевільній стрічці Мебіуса[739].

Або так, або смерть у підземеллі.

Вона перевернулася. Білл просунув руку між її боком та рукою і ніжно поклав долоню на її ліву грудь. І їй не треба було лежати без сну й гадати, чи стиснеться та рука в кулак.

Сон закрався в її думки, розчиняючи їх. Як завжди перед засинанням, в уяві розквітли бутони сяючих візерунків — цілі поля яскравих квітів, що гойдалися під блакитним небом. Вони потьмянішали, і натомість з'явилося відчуття падіння, від якого вона іноді здригалася й просиналася в холодному поті із завмерлим криком на губах. Вона якось читала в коледжі статтю з психології, де розповідалося, що дітям часто сниться, як вони падають.

Та цього разу все було гаразд. На груді вона відчувала теплу й заспокійливу вагу Біллової долоні. Подумалося, що коли вона й падатиме, то падатиме не сама.

А потім вона торкнулася поверхні й помчала: сон, марення, абощо біг швидко. Вона мчала навздогін, переслідуючи сон, тишу або ж сам час. Роки рухалися жваво. Роки збігали. Коли вже розвернувся й женешся за своїм дитинством, будь ласкавий, воруши дупою. Двадцять дев'ять — вік, у якому вона пофарбувала волосся (хутчіш). Двадцять два — тоді вона закохалася у студента-футболіста на ім'я Ґреґ Меллорі, котрий мало не зґвалтував її після вечірки їхнього братства (хутчіш, хутчіш). Шістнадцять — напилася з двома подругами на оглядовому майданчику Блюбьорд, що в Портленді. Чотирнадцять… дванадцять…

…хутчіш, хутчіш, хутчіш…

Погнавшись за дванадцяткою, вона вбігла в сон, зловила її, подолавши перепону, яку Воно звело в їхній пам'яті (задихаючись від бігу, вона вдихнула, і цей бар'єр видався їй холодним туманом), вбігла в свої дванадцять років — вона мчала, мчала, немов за нею гнався сам диявол, мчала, озираючись, озираючись

6

ПУСТОВИЩЕ, 12:40

через плече, намагаючись угледіти переслідувачів і водночас спускаючись насипом; навсібіч летів щебінь. Ні, поки що не видко. Вона "вмазала йому, як годиться", сказав би її батько… і сама думка про нього накрила її новою хвилею провини й розпуки.

Вона зазирнула під хисткий міст, сподіваючись побачити там поставленого на підніжку Сілвера, але його там не було. Лише склад іграшкової зброї, яку вони переросли й уже не забирали додому, та й усе. Вона побігла стежкою, озирнулася… і он вони: Ригайло з Віктором підтримували Генрі, і вся трійця стояла на насипу, наче вартові індіанці з фільму Рендольфа Скотта. Генрі був страшенно блідий. Він тицьнув на неї. Віктор із Ригайлом почали допомагати йому спуститися. З-під їхніх ніг посипалася земля з камінням.

Беверлі на хвильку задивилася на них. А потім вона розвернулася й помчала через струмок, який біг з-під моста, забувши про Бенове каміння, висікаючи кросівками водяні віяла. Вона вискочила на стежку й погналася далі. Повітря обпікало горло. М'язи в ногах тремтіли. Та було вже близько. Хатка-клуб. Якщо вона туди добіжить, то зможе врятуватися.

Вона неслася стежкою, а гілки ляскали її по щоках, через що вони ще дужче розчервонілися; одна влучила їй в око, і в неї потекли сльози. Відтак метнулася праворуч і помчала навпростець. Продершись крізь кущі, вискочила на галяву. Замаскована ляда й вікно були прочинені — з них линув рок-н-рол. Зачувши шум, вигулькнув Бен Генксом. В одній руці він тримав коробочку "Джуніор Мінтс"[740], а в іншій — комікси "Арчі".

Він поглянув на Беверлі й у нього відвисла щелепа. За інших обставин це могло б видатися смішним.

— Бев, якого…

Вона не марнувала часу на відповідь. Беверлі чула, як позаду й зовсім недалеко тріщало й свистіло гілля. Хтось зойкнув і вилаявся. Здавалося, Генрі приходив до тями. Тож вона без зайвих слів метнулася до входу; її волосся, помережане зеленим листям, віттям, із засохлими кавалками бруду з-під сміттєвоза, струменіло за нею рудим шлейфом.

Бен побачив, як вона стрибає на нього, наче десантник зі 101-ї повітряної[741], і миттю зник усередині. Він ледь устиг її впіймати.

— Замкни все, — видихнула вона. — Заради Бога, Бене, хутчіш! Вони майже тут!

— Хто?

— Генрі та його друзі! Генрі геть сказився, у нього ніж…

Бенові цього вистачило. Він кинув "Джуніор Мінтс" та журнал. Крекнувши, він закрив ляду. З іншого боку вона була вкрита дерном — "Тенґл Трек" досі чудово тримався: відпало лиш кілька травинок. Беверлі стала навшпиньки й зачинила вікно. Приміщення занурилося в темряву.

Вона намацала Бена й обійняла його з панічною міццю. Минула секунда, і він обійняв її у відповідь. Вони стояли навколішки. Зненацька Беверлі усвідомила, що десь у темряві й досі грає транзисторний радіоприймач Річі: Малюк Річард співав "Дівчинка безсила". У неї все похололо.

— Бене… радіо… вони почують…

— О Господи!

Він задів її м'ясистим стегном і мало не звалив. Беверлі почула, як приймач упав на долівку. "Дівчинка безсила, коли хлопці витріщаються", — повідомив Малюк Річард із характерним хрипкуватим голосом. "Безсила! — підтакнули бек-вокалісти. — Дівчинка безсила!" Бен почав важко сопіти. Вони обоє хекали, як парові двигуни. Раптом почувся тріск і… тиша.

— Трясця, — сказав Бен. — Я розчавив його. Річі здуріє.

Він простягнув до неї руку. У темряві він намацав одну її грудь і відсмикнувся, як обпечений. Беверлі налапала його, вхопила за сорочку й притягнула до себе.

— Беверлі, що…

— Цить!

Він замовк. Вони сиділи, обійнявшись і задерши голови. Темрява не була суцільною: з одного боку ляди виднілася смужка світла, і ще три окреслювали контури вікна — одна з цих трьох яскравих прожилок була досить широка й пропускала всередину хатки-клубу скісний промінець світла. Беверлі молилася, щоб вони цього не помітили.

Вона почула, як вони наближалися. Спершу вона не розрізняла їхньої мови… та ось почулися слова. Вона міцніше вхопилася за Бена.

— Якщо вона побігла до бамбуку, ми легко її вистежимо, — говорив Віктор.

— Бавляться вони десь тут, — відповів Генрі. У нього був напружений голос, а слова вискакували з рота важким хеканням, наче через силу. — Віскряк Таліендо казав. А коли ми кидалися камінням, вони звідсіля приперли.

— Ага, бавляться пукавками й усяким таким, — кивнув Ригайло.

Раптом прямо над ними загупали кроки, ляда заходила ходором. Звернене догори обличчя Бев притрусило землею. Один, двоє або ж усі троє стояли на хатці. У неї скрутило живіт і вона прикусила губу, аби не зойкнути. Бен поклав велику руку на скроню дівчинки й сховав її обличчя в човнику долоні. Він дивився вгору й чекав — здогадаються чи ні? Або ж вони вже й так знали й просто гралися з ними?

— У них є якийсь барліг, — казав Генрі. — Так сказав Віскряк. Халупа на дереві чи щось таке. Вони звуть той барліг своїм клубом.

— Як хочуть до клюбу, відірву їх по-клюбному, — гмикнув Віктор.

Ригайло зайшовся реготом, іржучи, наче віслюк.

Туп, туп, туп зверху. Ляда завібрувала ще дужче. Певне що помітять. Звичайний ґрунт так не пружинить.

— Давай глянемо біля річки, — почувся голос Генрі. — Б'юся об заклад, що вона там.

— Окей, — відказав Віктор.

Туп, туп. Вони спускалися з хатки. Крізь зціплені зуби Беверлі просочилося тихеньке полегшене зітхання… а потім Генрі сказав:

— Ригайло, лишись тут і пильнуй стежку.

— Окей, — обізвався той і почав виходжати туди-сюди, раз по раз наступаючи на ляду.

Знову посипався ґрунт. Бен із Беверлі напружено дивились одне на одного. Обличчя в них були припорошені землею. Бев почула, що всередині пахне не лише димом, — до нього домішувався запах сміття й поту. "Від мене тхне", — похмуро подумала вона. Незважаючи на сморід, вона обійняла Бена ще міцніше. Нараз його кремезність видалася бажаною та втішною, і вона раділа, що він такий великий. Можливо, коли почалися канікули, він був усього лише наляканим товстуном, та зараз усе було геть інакше — як і всі вони, Бен змінився. І якщо Ригайло знайде їхню схованку, Генксому буде чим його здивувати.

— Як хочуть до клюбу, відірву їх по-клюбному, — повторив Ригайло й закихкотів — той звук був тихеньким, наче сміявся троль. — Відірву їх по-клюбному.