Діти морозу (збірка) - Лондон Джек

Він простяг руку.

— "Три зірки" між твоїми колінами — мої. Ти обіцяв мені за оповідання.

Коли я озирнувся, то на нерівній поверхні скелі за нашими спинами побачив велетенську тінь людини з перехиленою здоровезною пляшкою.

БІЛОШКІРА ЛІ ВАН

— Сонце вже сідає, Каніме, і спека зійшла, — так сказала Лі Ван до чоловіка, що спав, загорнувшися з головою в укривало з білячих шкурок. Вона будила його тихенько, ніби вагалася, знаючи, що конче треба розбудити, і водночас боячись, що він прокинеться. Вона боялася свого рослого чоловіка, такого відмінного від усіх чоловіків, яких вона бачила досі.

Оленина зашкварчала на вогні. Лі Ван відсунула сковороду вбік і озирнулась на двох гудзонівських собак. Вони стежили за кожним її рухом, і з пожадливості слина текла у них з червоних язиків. Величезні кудлачі лежали з завітряного боку. Дим обвівав їх і боронив од хмари комарів. Лі Ван зазирнула з кручі в долину, туди, де збутнілий Клондайк бурхливим потоком мчав у міжгір'ї. Один пес використав нагоду, підповз до сковороди і вправно, як кіт, скинув лапою на землю шматок м'яса. Лі Ван краєчком ока зловила цей рух, і собака, клацнувши зубами, з гарчанням відскочив назад, діставши полінякою по носі.

— Не вийшло, Оло! — засміялась вона, підіймаючи м'ясо й не спускаючи з собаки очей. — Ти вічно голодний, і твій ніс завжди призводить тебе до біди.

Другий пес приєднався до Оло, і вони обоє стояли й задирливо дивились на жінку. Шерсть на спині і загривку настовбурчилась, тонкі губи кривились і бралися огидними зморшками, відкриваючи хижі, загрозливі ікла; навіть носи їм поморщились і тремтіли. Собаки гарчали, як вовки. З вовчою ненавистю і злістю вони були ладні кинутись на жінку і звалити її з ніг.

— І ти, Ваш, також? Такий же норовистий, як і твій господар… хочеш покусати руку, що тебе годує… Чого лізеш? Ось, діставай своє! Отак!..

З цим вигуком вона шпурнула в них полінякою. Собаки відхилилися, проте не відступили. Відбігши кожен в інший бік, вони поприпадали до землі і з гарчанням підповзали до неї. Лі Ван звикла боротися за панування над вовкодавами ще звідтоді, як малим дівчатком стала на ноги і, перехитуючись, ходила між паками шкур по намету, і тому знала, що наближається небезпечний момент.

Ваш спинився, і всі його м'язи напружились, щоб стрибнути. Оло підповзав ближче, звідки можна було напасти.

Лі Ван узяла дві головешки за обсмалені кінці і приготувалась до бою. Оло спинився, але Ваш стрибнув. Її вогненна зброя зустріла його ще в повітрі. Пролунало верескливе скавучання й запахло смаленим м'ясом та шерстю. Собака став качатися в багнюці, а Лі Ван встромила йому в пащеку обгоріле поліно. Скажено клацнувши зубами з болю, Ваш відскочив від неї і з дикого переляку чимдуж кинувся тікати. Оло й собі почав відступати, коли Лі Ван нагадала йому, хто тут господар, почастувавши важким поліном по спині. Під цілою зливою головешок собаки відступили аж на кінець табору, посідали і стали скиглити й скавучати, зализуючи рани.

Лі Ван здмухала з м'яса попіл і сіла. Серце її билося спокійно, подія відійшла в минуле. У її житті таке траплялось кожного дня. Під час цієї сутички з собаками Канім навіть не поворухнувся, а все солодко хропів.

— Уставай, Каніме, — покликала вона, — денна спека зійшла, і дорога чекає нас.

Укривало з білячих шкурок заворушилося. Висунулась бронзова рука і відкинула його. Чоловікові повіки піднялися й знов зімкнулися.

"У нього був важкий клунок, — подумала вона. — І він утомився від ранкового переходу".

Комар укусив її за шию. Вона змастила незахищене місце мокрою глиною з грудки, що була в неї завжди напохваті. Уранці, видираючись на перевал серед цілої хмари комарів, чоловік і жінка мастили себе липкою глиною, яка висихала на сонці і вкривала їм обличчя глиняною маскою. Ці маски репались від руху м'язів на обличчі, їх треба було відновлювати, і через те шар глини був неоднаковий і нерівний на вигляд.

Лі Ван обережно, але наполегливо трясла чоловіка, аж доки він зовсім прочумався й сів. Перший його погляд був на сонце, і, тільки перевіривши час за цим небесним хронометром, він сів коло вогнища і заходився пожадливо нищити м'ясо. Це був високий індіянин, зростом повних шість футів, широкоплечий, з добрячими м'язами. У проникливому погляді очей у нього було більше розуму, ніж звичайно в людей його раси. Риси його обличчя казали про сильну, незламну волю, і воля ця разом із первісною суворістю засвідчували природжене заповзяття в змаганні до будь-якої мети і здатність бути люто жорстоким у разі якоїсь перешкоди.

— Завтра, Лі Ван, матимемо бенкет, — він гарненько висмоктав мозок із кістки і шпурнув її собакам. — Завтра будуть у нас млинці з яблуками, смажені на свинячому салі, і цукор… а це ще смачніше.

— Млин-ці? — перепитала вона зацікавлено, наче пережовуючи незнайоме слово.

— Еге ж, — відповів Канім зверхньо. — Я навчу тебе, як готувати нові страви. Ти, звісно, не знаєш про що я кажу, та й багато чого ти ще не знаєш. Ти все своє життя жила собі в глухому закутку землі і нічого не тямиш. Але я, — він випростався і гордо подививсь на неї, — я — великий мандрівник, я бував по всіх усюдах, навіть серед білих людей, і знаю, як вони живуть і як живуть багато інших народів. Я не дерево, щоб завжди стояти на одному місці і не знати, що робиться за сусіднім пагорком. Я — Канім-Човен!.. Я такий, щоб іти, куди хочу, мандрувати по всіх місцях і вивчати світ уздовж і впоперек.

Вона покірно схилила голову.

— Це правда. Все своє життя я їла рибу, м'ясо, ягоди і жила в глухому закутку землі. Я ніколи не думала, що світ такий великий, доки ти не викрав мене у мого плем'я і доки я не стала варити тобі їсти і дбати про тебе під час наших нескінченних мандрівок. — Вона підвела на нього очі. — Скажи мені, Каніме, чи шлях наш прийде колись до кінця?

— Ніколи, — відповів він. — Мій шлях як світ, — він не має кінця. Мій шлях і є світ, і я ходжу по ньому з того часу, як ноги почали носити мене, і ходитиму, аж доки помру. Мій батько й мати, може, вже повмирали, бо я давно їх бачив, але мені однаково. Моє плем'я таке саме, як і твоє. Воно завжди сидить на одному місці, — далеко відси, — але мені немає ніякого діла до мого плем'я, бо я Канім-Човен.

— А я, Лі Ван, хоч я так стомилась, також повинна ходити з тобою, доки помру?

— Ти, Лі Ван, моя жінка, а жінка йде слідом за своїм чоловіком, хоч куди б він пішов, — такий закон. А коли б такого закону не було, то це стало б законом Каніма, бо він сам настановлює закони собі й усім своїм.

Вона знову схилила голову, бо знала один лише закон: чоловік — господар жінчин.

— Не поспішай, — спинив її Канім, коли вона стала вкладати в мішок нужденне таборове причандалля. — Сонце ще гаряче, але дорога спускається в долину, і йти буде легко.

Жінка покірно облишила роботу й сіла. Канім уважно подивився на неї.

— Ти ніколи не сідаєш навпочіпки, як інші жінки. Чому це? — спитав він.

— Бо так незручно, — відповіла вона, — так я більше втомлююсь і ніколи не можу відпочити.

— А чому, коли ти йдеш, то ставиш ступні не прямо, а навскіс?

— Не знаю. Мабуть, у мене ноги не такі, як у інших жінок.

В очах Каніма промайнуло задоволення, але він нічим не виявив його.

— У тебе волосся чорне, як у всіх жінок, але ти завважувала, що воно тонше й м'якше, ніж у інших?

— Завважувала, — відповіла вона коротко, незадоволена таким холодним розглядом її вад.

— Ось уже минув цілий рік, як я забрав тебе від твого народу, а ти й досі така сама соромлива і так само боїшся мене, як тоді, коли я вперше поглянув на тебе. Скажи, чому це?

Лі Ван похитала головою:

— Я боюся тебе, Каніме, бо ти великий і такий чудний. Потім… ще перш ніж ти глянув на мене, я боялася молодих хлопців… Я не знаю… я не можу сказати… мені здавалося, немов я не для них, немов…

— Немов? — нетерпляче спитав він.

— Немов вони не такого роду, як я.

— Не такого роду? — повільно промовив він. — Якого ж ти роду?

— Не знаю. Я… — вона розгублено похитала головою. — Я не можу сказати словами те, що я почуваю. Я завжди була якась чудна. Я не подібна до інших дівчат, що хитрощами приваблюють хлопців. Я ніколи така не була. Мені здавалось, що так не годиться, що так дуже погано робити.

— А що ти найперше пам'ятаєш із свого життя? — несподівано спитав Канім.

— Пау-Ва-Кан, мою матір.

— І нічого більше до цього?

— Нічого більше.

Канім не відривав своїх очей від неї, ніби хотів дошукатися чогось у її душі, і помітив, що вона вагається.

— Подумай гарненько, подумай, Лі Ван, — суворо сказав він.

Вона щось пробурмотіла, в очах видно було благання, але його воля підкорила її і вирвала з уст слова.

— Це були тільки сни, Каніме, погані сни дитинства, тіні того, що ніколи не існувало. Невиразні привиди, як у собак, коли вони сплять, згорнувшись проти сонця, і виють уві сні.

— Розкажи мені про те, що було раніше за твою матір, Пау-Ва-Кан, — наказав він.

— Це тільки напівзабуті спогади, — все не важилась вона. — Дитиною я бачила сни з розплющеними очима, серед білого дня. Коли я розповідала, які я чудні речі бачу, то з мене сміялися, а діти лякались мене й утікали. Я пробувала розмовляти про це з матір'ю, Пау-Ва-Кан, але вона лаяла мене, казала, що це зле, і навіть била мене. Я думала, — це в мене хвороба, щось ніби чорна неміч, яка прикидається старим людям… Коли я виросла, сни мої минули… Тепер — я не можу згадати… — вона розгублено притиснула руку до чола —… вони десь тут, але я не можу піймати їх, і тільки…

— Тільки… — повторив Канім, силкуючись допомогти їй.

— Тільки одну річ я пам'ятаю. Але ти будеш сміятися, скажеш, це дурниця, такого не буває.

— Ні, Лі Ван. Сни — завжди сни. Вони можуть бути туманними спогадами про інші життя, якими ми жили. Я колись був лосем. Я твердо вірю, що я був колись ним, коли згадаю, що я бачив і чув у своїх снах.

Тривога його все зростала, і, хоч як силкуючись, він не міг цього приховати. Але Лі Ван нічого не помічала, шукаючи слів змалювати той сон, що вона колись бачила.

— Я бачу втоптаний сніг між деревами, — почала вона, — і слід людини, що ледве повзе на руках і ногах.

Я бачу й саму людину в снігу, і мені здається, що я зовсім близько від неї. Вона не подібна до справжніх людей, бо на обличчі в неї росте волосся, багато волосся, — воно таке саме, як і на голові, жовте, як літнє хутро в ласички.