Діти морозу (збірка) - Лондон Джек

Удари веслом по голові вилікували мене. Я знав, що вбив людину, і запах крові зробив мене лютим. Тоді я занурив весло в лоно Юкону і погнав свого човна до селища мукумуків. Ззаду долинули голосні вигуки. Я озирнувся. Вода шумувала під веслами молодих хлопців…

— Вода зашумувала під нашими веслами, — перебив його Мутсак, — ми не забули наказу Видри й Сколки, що своїми очима повинні бачити, як помре Самотній Ватаг. Юнак з плем'я мукумуків виплив, щоб подивитись, чи немає в неводах лососів, і побачив Самотнього Ватага та сто вояків, що пливли за ним. Він погнав назад у селище, щоб забити на сполох і приготуватись до бою. Але за ним погнався Самотній Ватаг, а за Самотнім Ватагом — ми, бо ми ж мусили бачити, як він помре. Перед самим селищем юнак вискочив на берег. Самотній Ватаг підвівся в своєму човні і замашно пустив у нього свого списа. Він устромився в тіло юнака трохи вище попереку, і той упав обличчям униз.

З бойовим покликом, розмахуючи бойовим києм, Самотній Ватаг вискочив на берег і помчав у селище. Першого він здибав Ітвілі, ватага мукумуків. Одним ударом кия по голові Самотній Ватаг убив його. Ми, вся сотня, побігли й собі в селище, щоб не прогавити, як помиратиме Самотній Ватаг. Мукумуки не зрозуміли нас і подумали, що ми прийшли битись. Заспівали тятиви на їхніх луках, і на нас полетіли свистючі стріли. Ми тоді забули про наказ і кинулись на них із списами й палицями. Їм не було коли готуватись, і почалось велике побоїсько…

— Я власними руками забив їхнього шамана, — промовив Самотній Ватаг, і його старече, поморщене обличчя ожило від спогадів про цей давно минулий день. — Еге ж, власними руками забив їхнього шамана, що був далеко мудріший за нашого Сколку. Щоразу, як я бачив нового чоловіка перед собою, я думав собі: "Ось, нарешті, моя смерть!" Але чоловік цей падав від мого удару, і смерть не приходила до мене. Здавалось, такий міцний був у мені подих життя, що я не міг умерти…

— Слідом за Самотнім Ватагом ми пройшли через усе селище, — казав далі Мутсак, — і, як та зграя вовків, бігли за ним, аж поки не лишилось мукумуків, з якими можна було битись. Ми розклали вогонь і, спаливши геть-чисто все селище, зібрали тих, хто живий лишився, — сотню чоловіків-бранців, удвоє більше жінок і без ліку дітей — і рушили додому. Такий був кінець мукумуків.

— Такий був кінець мукумуків, — повторив захоплено Самотній Ватаг. — Коли ми вернулись у наше селище, люди здивовано поглядали на багату здобич і на таку силу рабів, а ще більше дивувались, що я живий. Батько мій, Видра, затремтів з радості, довідавшись, що я зробив, бо він був уже старий, а я був останній з його синів. Прийшли випробувані вояки, прийшли всі мудрі й збагачені досвідом люди, і незабаром усе плем'я зібралось навколо нас. Тоді я встав і голосом, таким, як грім, наказав, щоб Сколка-шаман вийшов наперед.

— Саме так, о білий чоловіче, — перебив його Мутсак, — голосом, таким, як грім, що від нього у людей затремтіли коліна і страх огорнув їх.

— Коли Сколка вийшов наперед, — вів далі Самотній Ватаг, — то я сказав йому, що не хочу вмирати. І ще сказав, що не годиться обдурювати нечистих духів, які чекають по той бік могили. Тому я вважаю, що Сколчина душа мусить піти в Невідоме, де вона, безперечно, буде вічно блукати, стогнучи в безмежному темному лісі. І я забив його тут-таки, на місці, перед лицем усього плем'я. Так я, Самотній Ватаг, своїми власними руками забив Сколку-шамана. Коли зчинився гомін серед натовпу, то я крикнув…

— Голосом таким, як грім, — підказав Мутсак.

— Еге ж, голосом таким, як грім, я крикнув: "Дивись, о мій народе! Я, Самотній Ватаг, забив Сколку, лукавого шамана! Один з усіх людей я пройшов через браму смерті і повернувся назад. Очі мої бачили такі речі, яких ніхто не бачив, вуха мої чули такі слова, яких нікому не дано чути. Я величніший за Сколку-шамана, величніший, ніж усі інші шамани. І я могутніший ватаг, аніж мій батько, Видра. Усе своє життя він воював з мукумуками, а я винищив їх за один день! Одним подихом своїм я знищив їх! І ось мій батько, Видра, старий, а Сколка-шаман помер, а тому я буду ватаг і шаман. Віднині буду ватаг і шаман тобі, о мій народе! Якщо хтось не згоден з моїми словами, нехай вийде наперед.

Я стояв і чекав, але ніхто не вийшов наперед. Тоді я крикнув: "Го! Я скуштував крові! Принесіть м'яса, бо я голодний. Відкрийте ями з припасами, поздіймайте всю рибу, що сушиться. Нехай буде велике свято, нехай будуть веселощі й співи, тільки не похоронні, а весільні. Потім приведіть дівчину Кесан, що стане матір'ю дітей Самотнього Ватага!"

Мій батько, Видра, чи то від моїх слів, чи то через те, що був старий, заплакав, як жінка, і обняв руками мої коліна. І від того дня став я ватагом і шаманом і мав велику пошану, і люди мені скорялися.

— Поки не прийшов пароплав, — додав Мутсак.

— Так, поки не прийшов пароплав, — повторив Самотній Ватаг.

КІШ, СИН КІШІВ

— Отже, я даю тобі шість теплих подвійних укривал, шість великих міцних пил, шість довгих гостролезих гудзонівських ножів, два човни, що їх зробив Могул, Великий Майстер, десятеро собак, дужих і витривалих у запрягу, і три рушниці; хоч курок в однієї зламаний, проте рушниця добра, її можна полагодити.

Кіш замовк і перебіг очима по колу уважних облич. Стояла Велика Рибна пора. Він пропонував Гнобові відкупне за його дочку Су-Су. Це було біля місії святого Георгія, на березі Юкону. На цей час сюди приходили люди за сотні миль. Збирались племена з півночі і з півдня, зі сходу і з заходу, навіть з Тоцікакату і з далекої Танани.

— І ще скажу тобі, о Гнобе, ти — ватаг плем'я танана, а я — Кіш, син Кішів, ватаг тлунгетів. Тому, коли з лона твоєї дочки підуть мої нащадки, між обома племенами запанує дружба, велика дружба. Танана і тлунгети стануть кровними братами на всі часи. Як я сказав, так і буде, так я й зроблю. А що ти на це скажеш, Гнобе?

Гноб кивнув поважно головою. Його зморшкувате старече обличчя було спокійне і не показувало нічого з того, що мав він на думці. Тільки очі у вузьких прорізах блиснули, як жар, коли він заговорив високим надщербнутим голосом.

— Але це ще не все! — сказав він.

— Чого ж бо ще? — спитав Кіш. — Хіба ж я не даю тобі повною мірою? Хіба в плем'я танана була коли хоч одна дівчина, за яку б стільки давали? Назви мені таку.

Стриманий сміх перебіг по колу, і Кіш зрозумів, що сміялися з нього.

— Ні, ні, друже мій Кішу, ти не зрозумів. — Гноб зробив привітний і навіть лагідний рух рукою, — Відкупне добре. Дуже добре відкупне, я згоден навіть на поламаний курок. Але це не все. Скажи, а який з тебе буде чоловік?

— Еге ж, який чоловік? — загомоніли навкруг.

— Кажуть, — вів далі високим верескливим голосом Гноб, — кажуть, що Кіш не йде слідами своїх батьків. Кажуть, що він блукає в темряві за чужими богами і що він став полохливий.

Лице Кішеві спохмурніло.

— Брехня! — гримнув він, — Кіш нікого не боїться!

— Кажуть, — провадив Гноб, — що він прислухається до слів білої людини з Великого Дому і схиляє свою голову перед богом білої людини, і ще більше — кажуть, що кров огидна богові білої людини.

Кіш опустив очі і стиснув кулаки. Навколо залунав зневажливий регіт. Шаман Мадван, великий жрець плем'я і заклинач, зашипів щось на вухо Гнобові. Тоді він пірнув у темряву і повернувся звідти на освітлений багаттям простір разом із струнким хлопчиком. Він поставив його перед Кіша і вклав у руку Кішеві ножа.

Гноб нахилився вперед:

— Кішу, о Кішу! Чи ти насмілишся забити людину? Дивись, оце мій раб Киц-Ну. Вдар його, о Кішу, вдар його всією силою своєї руки.

Киц-Ну увесь тремтів, чекаючи удару. Кіш дивився на хлопчика, і в голові йому проносились уривки високих моральних напучень містера Брауна і уявлялись язики полум'я в пеклі містера Брауна. Ніж упав на землю. Хлопчик полегшено зітхнув і, хитаючись, зник у темряві. До Гнобових ніг підповз величезний пес і, вищиривши зуби, намірився кинутись за хлопчиком. Шаман ударив собаку ногою. Це навело Гноба на нову думку.

— Слухай, Кішу, що б ти зробив, коли б з тобою так поводилися? — кажучи це, Гноб узяв шматок лососини і простяг його Білозубові, а коли собака хотів схопити рибу, замашно вдарив його дрючком по носі. — Може, й ти, Кішу, зробив би так само? — сказав він, показуючи на собаку, що плазував по землі і лизав руку господареві.

— Слухай! — Спираючись на Мадванову руку, Гноб звівся на ноги. — Я дуже старий, і тому, що я дуже старий, я скажу тобі: твій батько Кіш був могутній чоловік. Він любив слухати, як співають тятиви в бою, він кидав списа так, що кінець його прохромлював наскрізь тіло ворога. Мої очі самі це бачили. Але ти не такий. Ти зрікся Крука і вклоняєшся Вовкові, ти став боятись крові і примушуєш своє плем'я її боятись. Це недобре. Коли я був маленький, такий, як Киц-Ну, в усій нашій країні не було жодної білої людини. Потім один по одному вони прийшли до нас, і тепер їх багато. Вони — неспокійне плем'я. Навіть коли вони наїдяться, вони не сидять і не спочивають коло вогнища, не думаючи, звідки взяти м'ясо завтра. Ніби якесь прокляття лежить на них, і тому вони завжди працюють і не знають відпочинку.

Кіш здригнувся. Йому згадалася туманна легенда про якогось Адама, котрий жив за прадавніх часів, і він мимоволі подумав, що містер Браун казав правду.

— Вони з'являються всюди і простягають руки до всього, що бачать, а бачать вони все. Їх прибуває щораз більше, і якщо ми нічого не робитимемо, вони загарбають усю землю, а племенам Крука не стане місця. Через це нам треба боротися з ними, поки переб'ємо їх усіх до одного. Тоді земля буде знову наша, і, може, наші діти й наших дітей діти житимуть у достатках, і кістки їхні вкриються жиром. Надходить час великої боротьби, коли зітнуться Крук з Вовком. Але Кіш не буде битись і не поведе на бій своє плем'я. Ось чому не годиться, щоб він узяв за себе мою дочку. Так сказав я, Гноб, ватаг плем'я танана.

— Але білі люди добрі! — заперечив Кіш. — Вони великі люди. Вони багато дечого нас навчили, вони дали нам укривала, ножі й рушниці, яких ми не вміли робити. Я пам'ятаю, як ми перше жили, ще коли їх не було. Я ще тоді не народився, але знаю це від мого батька. На полюванні нам доводилось підлазити близько до лося, щоб списом дістати, а тепер ми вбиваємо його з рушниці білої людини — на відстані куди дальшій, ніж чути дитячий крик.