Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Я гадаю, що він не зайвий у раді родичів: хіба не правда, князю?

— Чого ж ви мовчите, mon cousin? — раптом крикнула княжна так голосно, що у вітальні почули і злякалися її голосу.— Чого ви мовчите, коли тут бозна-хто дозволяє собі втручатися й робити сцени на порозі кімнати вмираючого? Інтриганка 1 — прошепотіла вона люто і шарпнула за портфель з усієї сили, але Анна Михайлівна зробила кілька кроків, щоб не відстати від портфеля, й перехопила руку.

— Oh! — сказав князь Василь докірливо і здивовано. Він встав.— C'est ridicule. Voyons3, пустіть. Я вам кажу.

Княжна пустила.

— І ви!

Анна Михайлівна не послухалась його.

— Пустіть, я вам кажу. Я беру все на себе. Я піду і спитаю його. Я— досить вам цього.

— Mais, mon prince4,— казала Анна Михайлівна,— після та

1 — Та ні ж бо, дорога Анно Михайлівно, дайте Катіш робити, що вона знає.

2 Я вас благаю...

3 — Це смішно. Ну-бо,

4 — Але ж, князю,

кого великого таїнства дайте йому хвилину спокою. От, П'єр, скажіть вашу думку,— звернулася вона до молодика, який, підійшовши до них зовсім близько, вражено дивився на люте обличчя княжни, що втратило всяку пристойність, і на перестрибуючі щоки князя Василя.

— Пам'ятайте, що ви будете відповідати за всі наслідки,— суворо сказав князь Василь,— ви не знаєте, що робите.

— Мерзенна жінка! — крикнула княжна, зненацька кидаючись на Анну Михайлівну й видираючи портфеля.

Князь Василь опустив голову й розвів руками.

В цю хвилину двері, ті страшні двері, на які так довго дивився П'єр і які так тихо відчинялися, рвучко й шумно відкинулись, грюкнувши об стіну, і середуща княжна, вибігши звідти, сплеснула руками.

— Що ви робите! — в розпачі промовила вона.— Il s'en va et vous me laissez seule1.

Старша княжна впустила портфеля. Анна Михайлівна швидко нагнулася і, підхопивши спірну річ, побігла до спальні. Старша княжна і князь Василь, опам'ятавшись, пішли за нею. Через кілька хвилин першою вийшла звідти старша княжна з блідим і сухим обличчям і прикушеною нижньою губою. Коли вона побачила П'єра, на її обличчі виявилася нестримна злоба.

— Так, радійте тепер,— сказала вона,— ви цього чекали.

І заридавши, вона закрила обличчя хусточкою і вибігла з кімнати.

За княжною вийшов князь Василь, хитаючись, дійшов до дивана, на якому сидів П'єр, і впав на нього, закривши очі рукою. П'єр помітив, що він був блідий і що нижня щелепа його сіпалась і трусилася, як у гарячковому дрожі.

— Ох, друже мій! — сказав князь, узявши П'єра за лікоть; і в голосі його були щирість і кволість, яких П'єр ніколи раніш не помічав у ньому.— Скільки ми грішимо, скільки ми обманюємо, і все для чого? Мені шостий десяток, мій друже... Адже мені... Все закінчиться смертю, все. Смерть жахлива.— Він заплакав.

Анна Михайлівна вийшла останньою. Вона підійшла до П'єра тихими, повільними кроками.

— П'єр!..— сказала вона.

П'єр запитально дивився на неї. Вона поцілувала молодика в лоб, зволожуючи його слізьми. Вона помовчала.

— Il n'est plus...2

П'єр дивився на неї крізь окуляри.

— Allons, je vous reconduirai. Tâchez de pleurer. Rien ne soulage, comme les larmes3.

— •

1 Він помирає, a ви мене залишаєте саму одну. 8 — Його нема більш...

3 — Ходімо, я вас проведу. Намагайтеся плакати. Ніщо так не полегшує, як сльози.

Вона провела його до темної вітальні, і П'єр радий був, ідо ніхто там не бачив його обличчя. Анна Михайлівна пішла від нього і коли повернулася, він, поклавши під голову руку, міцно спав.

Другого ранку Анна Михайлівна казала П'єру:

— Oui, mon cher, c'est une grande perte pour nous tous. Je ne parle pas de vous. Mais dieu vous soutiendra, vous êtes jeune et vous voilà à la tête d'une immense fortune, je l'espère. Le testament n'a pas été encore ouvert. Je vous connais assez pour savoir que cela ne vous tournera pas la tête, mais cela vous impose des devoirs, et il faut être homme1.

П'єр мовчав.

— Peut-être plus tard Je vous dirai, mon cher, que si je n'avais pas été là, dieu sait ce qui serait arrivé. Vous savez mon oncle avant-hier encore me promettait de ne pas oublier Boris. Mais il n'a pas eu le temps. J'espère, mon cher ami, que vous remplirez le désir de votre père2.

П'єр нічого не розумів і мовчки, соромливо червоніючи, дивився на княгиню Анну Михайлівну. Переговоривши з П'єром, Анна Михайлівна поїхала до Ростових і лягла спати. Прокинувшись уранці, вона розповідала Ростовим і всім знайомим подробиці смерті графа Безухова. Вона казала, що граф помер так, як і вона бажала б померти, що кінець його був не тільки зворушливий, але й повчальний; а останнє побачення батька з сином було таке зворушливе, що вона не могла згадати його без сліз, і що вона не знає— хто краще поводився в ці страшні хвилини: чи батько, який так усе й усіх згадав у останні хвилини і такі зворушливі слова сказав синові, чи П'єр, на якого жаль було дивитися, який він був пригнічений і як, незважаючи на це, намагався приховати свою печаль, щоб не завдати жалю вмираючому батькові. "C'est pénible, mais cela fait du bien; ça élève l'âme de voir des hommes, comme le vieux comte et son digne fils"3,— казала вона: Про вчинки княжни та князя Василя вона, не схвалюючи їх, теж розповідала, але під великим секретом і пошепки.

1 — Так, друже мій, це велика втрата для всіх нас, не кажучи вже про вас. Та бог вас підтримає, ви молоді, і ось ви тепер, сподіваюся, володар величезного багатства. Духівницю ще не розпечатано. Я добре вас знаю І певна, що це не запаморочить вам голови; але це накладає на вас обов'язки, і треба бути мужчиною.

2 — Згодом я, можливо, розкажу вам, що якби мене не було там, то бог знає, що сталося б Ви знаєте, що дядечко позавчора обіцяв мені не забути Бориса, але не встиг. Сподіваюсь, мій друже, ви здійсните батькове бажання.

3 Це тяжко, але це повчально; душа підноситься, коли бачиш таких людей, як старий граф і його достойний син.

У Лисих Горах, маєтку князя Миколи Андрійовича Волконського, чекали з дня на день приїзду молодого князя Андрія з княгинею; але чекання не порушило налагодженого порядку, за яким точилося життя в домі старого князя. Генерал-аншеф князь Микола Андрійович, на прізвисько у громадянстві le roi de Prusse *, відтоді, як за Павла був засланий у село, жив безвиїзно в своїх Лисих Горах з дочкою, княжною Марією, і при ній компаньйонкою, m-lle Bourienne2. І за нового царювання, хоч йому й дозволено було в'їзд до столиць, він так само й далі безвиїзно жив у селі, кажучи, що коли його кому треба, то той і від Москви півтораста верст доїде до Лисих Гір, а йому, мовляв, нікого й нічого не треба. Він казав, що є лише два джерела людських пороків: неробство і*марновірство, і що є лише дві чесноти: діяльність і розум. Він сам виховував свою дочку і, щоб розвинути в ній обидві головні чесноти, давав їй уроки алгебри та геометрії і розподіляв усе її життя на безперервні заняття. Сам він завжди був зайнятий то писанням своїх мемуарів, то викладками з вищої математики, то точінням табаке-ррк на верстаті, то роботою в саду і спостереженням за будуванням, яке не припинялося в його маєтку. Головною умовою для діяльності є порядок, тому в його житті порядок було доведено до найбільшої точності, його виходи до столу відбувалися за одних і тих же незмінних умов і не тільки в одну і ту ж годину, а й хвилину. З людьми, які оточували його, від дочки до слуг, князь був різкий— і незмінно вимогливий, і тому, не бувши жорстоким, він викликав до себе страх і шану, яких не легко могла б добитися найжорстокіша людина. Хоч він був у відставці і не мав тепер ніякої ваги в державних справах, кожен начальник тієї губернії, де був князів маєток, вважав за свій обов'язок завітати до нього і цілком так само, як архітектор, садівник чи княжна Марія, дожидався призначеної години виходу князя у високій офіціантській. І кожний у цій офіціантській зазнавав однакового почуття шаноби і навіть страху в той час, як відчинялись величезно-високі двері кабінету, і з'являлася в напудреному парику невисока постать старенького, з маленькими сухими ручками й сірими навислими бровами, що іноді, коли він насуплювався, закривали блиск розумних і молодих блискучих очей.

В день приїзду молодих, уранці, за звичаєм, княжна Марія у визначений час входила для ранкового вітання до офіціантської і від страху хрестилася й читала внутрішньо молитву. Кожного дня вона входила і кожного дня молилася про те, щоб це щоденне побачення минуло щасливо.

1 пруський король, 3 мамзель Бур'єн.

Напудрений старий слуга, який сидів у офіціантській, тихим рухом підвівся і пошепки сказав: "Будь ласка".

З-за дверей чутно було рівномірні звуки верстата. Княжна боязко потягнула за двері, які відчинялися легко і плавно, і зупинилася біля входу. Князь працював за верстатом і, оглянувшись, продовжував своє діло.

Величезний кабінет був наповнений речами, очевидно, безперестанку вживаними. Великий стіл, на якому лежали книжки та плани* високі скляні шафи бібліотеки з ключами в дверцятах, високий стіл для писання навстоячки, на якому лежав розгорнутий зошит, токарний верстат з розкладеними інструментами і з розсипаними навколо стружками — усе свідчило про постійну, різноманітну і впорядковану діяльність. По рухах невеликої ноги, взутої в татарський, гаптований сріблом, чобіток, по твердому наляганню жилавої, худорлявої руки видно було в князеві ще міцну й витривалу силу свіжої старості. Зробивши кілька обертів, він зняв ногу з педалі верстата, обтер стамеску, кинув її в ремінну кишеню, прироблену до верстата, і, підійшовши до стола, покликав дочку. Він ніколи не благословляв своїх дітей і лише, підставивши їй щетинисту, ще не голену сьогодні щоку, сказав, суворо і разом з тим уважно-ніжно оглянувши її:

— Здорова?.. Ну, то сідай!

Він узяв зошит геометрії, писаний його рукою, і підсунув погою своє крісло.

— На завтра! — сказав він, швидко відшукуючи сторінку і від одного параграфа до другого позначаючи твердим нігтем.

• Княжна пригнулася до стола над зошитом.

— Стривай, лист тобі,— раптом сказав старий, виймаючи з кишені, приробленої над столом, конверта, надписаного жіночою рукою, і кидаючи його на стіл.

Обличчя княжни вкрилося червоними плямами, коли вона побачила листа.