Літня новелета - Цвейг Стефан
І такою вона залишалася весь день. Її погляд шукав чогось, вивчав одну за одною віконні шиби, ніби там могла ховатися таємниця, зупинявся на кожному, хто проходив повз, одного разу черга дійшла і до мене, але я обережно уникнув необхідності дивитися їй в очі, щоб не зрадити себе навіть необережним помахом вій. Але протягом цієї короткої миті я відчув таке нетерпляче питання в її очах, що мені стало лячно. Уперше за багато років я подумав про те, що не існує нічого більш небезпечного, спокусливого і гріховного, ніж запалити цей перший вогник пристрасті у дівочих очах. Потім я дивився, як вона сидить між обома жінками, пальці її заснули, а рука час від часу потай торкається сукні на грудях. Я був переконаний, що саме там вона заховала листа. Гра захопила мене. Ще того ж вечора я написав їй другого листа, а потім продовжував надсилати свої послання щодня. Мені самому стало цікаво відтворювати у листах почуття юного закоханого, імітувати пристрасть, яка палає все сильніше, це було трохи схоже на спорт або ж полювання, коли мисливець переслідує свою жертву або готує на неї пастку. Мій успіх був настільки великим, що я аж злякався цього і вже хотів був припинити гру, та спокуса була занадто сильною, і я не стримався. Дівчина стала рухатися легко й поривчасто, ніби танцювала, якась своєрідна і нова краса проявилася в рисах її обличчя. Мабуть, ночі тепер складалися для неї з суцільного чування і чекання нового листа, бо вранці її очі були темними, з тінями під очима, зате весь час палали вогнем цікавості. Вона почала приділяти своїй зовнішності значно більше уваги, ніж раніше, вплітала у волосся квіти, її руки торкалися предметів із неймовірною ніжністю, а в погляді світилося запитання. Вона розуміла, що автор листів перебуває десь поблизу, бо тисячі дрібниць, про які я писав, неминуче про це свідчили, – невидимий Аріель,[25] який наповнює повітря музикою, кружляє десь поблизу, підслуховує найпотаємніше, але не хоче показатися. Вона так змінилася, що це не пройшло повз увагу навіть обох її тупуватих супутниць, і вони час від часу ледь помітно всміхалися, спостерігаючи доброзичливим і цікавим поглядом за її рухливою фігуркою і розквітлим личком. Її голос тепер став значно мелодійнішим, голоснішим, сміливішим, вищим, в її горлі часто щось тремтіло, ніби з нього от-от вирветься переможний спів… Але ви знову смієтеся!
– Ні, ні, будь ласка, продовжуйте. Я тільки хотів сказати, що ви дуже добре розповідаєте. Відчувається талант оповідача, ви могли б писати не гірше за наших відомих новелістів.
– Цим ви, мабуть, хотіли б увічливо натякнути мені, що я розповідаю, як ваші німецькі письменники, – пафосно, сентиментально, страшенно розтягнуто і нудно. Що ж, буду лаконічнішим! Маріонетка слухняно танцювала, а я обдуманими рухами смикав за нитки. Часом я відчував на собі її чіпкий погляд, тому вирішив відвести від себе будь-які підозри і натякнув, що автор листів може відпочивати в одному з сусідніх санаторіїв, а на цей бік озера щодня приїздить у човні або на пароплаві. І тепер я часто зустрічав її на березі, коли чути було, як гуде пароплав, наближаючись до берега. Вона тікала з-під материнської опіки і, зачаївши подих, роздивлялася пасажирів, що висідали на берег.
І ось одного туманного пообіддя, коли я не мав що робити і спостерігав за нею, трапилася одна дивна пригода. Серед пасажирів був вродливий юнак, вбраний із екстравагантною елегантністю італійця. Він подивився на берег і зауважив розпачливий і питальний погляд дівчини, яка наполегливо виглядала когось у натовпі. І вона миттєво почервоніла і засоромилася, усміхнулася сама собі. Юнак здивувався, але зацікавився і почав придивлятися до неї уважніше. Це зрозуміло: на його місці так зробив би кожен, якби відчув на собі жагучий погляд, сповнений тисяч запитань і замовчувань. Хлопець осміхнувся і пішов за нею. Вона втекла і заховалася, переконана, що нарешті зустріла того, кого так довго шукала, побігла геть, але озирнулася: це була вічна гра між бажанням і страхом, тугою й соромом, гра, у якій завжди перемагає солодка слабкість. Це додало йому сміливості, і він поквапився наздогнати її, а коли опинився уже зовсім близько, я врешті злякано усвідомив, що все якось дивно заплутується, але, на щастя, нагодилися обидві опікунки. Дівчинка побігла до них, ніби злякана пташка, юнак з обережності відступив, але їхні погляди ще раз зустрілися і жадібно прикипіли одне до одного. Після цього я мало не припинив гру, але не зміг перемогти надто сильної спокуси, тому використав цей випадок і того ж вечора написав їй довгого листа, який мав підтвердити усі її припущення. Тепер мені було цікаво побавитися уже з двома людьми.
Наступного ранку мене перелякало тремтіння і сильна розгубленість на її обличчі. Замість щасливої схвильованості вона була дивно знервована, очі червоні й вологі від сліз – здавалося, якийсь біль мучить її, проникає аж до глибини душі. У її мовчанні ховався розпачливий крик, на чолі лежала темна тінь, у погляді причаїлася гіркота, а тимчасом я очікував побачити ясну і тиху радість. Я злякався. Уперше все сталося не так, як я передбачав, маріонетка не послухалася і танцює по-своєму. Я намагався зрозуміти причину і не зміг. Власна гра видавалася мені все більш моторошною, і я не наважувався повернутися до готелю аж до вечора, щоб уникнути докорів у її погляді. А коли повернувся, то все зрозумів. Стіл не накрили, сім'я поїхала додому. Вона змушена була їхати геть, так і не встигнувши сказати йому ані слова, зізнатися у своїх почуттях, у тому, як сильно її серце билося від того пам'ятного дня, коли він написав їй уперше. Її насильно потягнули за собою, вирвали із солодкого сну і повезли до якогось маленького провінційного містечка. Про це я не подумав тоді, тому мене досі переслідує її останній погляд, ніби звинувачення, – цей вибух гніву, муки, зневіри і гіркого болю, яким я невідомо наскільки сильно розтривожив її життя.
Він замовк. Ніч ішла за нами, а місяць, майже наполовину закритий хмарами, поблискував химерним нерівним світлом. Здавалося, що зорі, далекі вогники і навіть шматочки поверхні озера зависли поміж гілками дерев. Ми мовчки йшли далі. Після тривалої паузи мій супутник нарешті продовжив:
– Ось і вся історія. Хіба з цього не вийшла б цікава новела?
– Не знаю. У кожному разі це одна з тих історій, які я обов'язково запам'ятаю, і я вам дуже вдячний за неї. Але не знаю, чи вийде з неї аж ціла новела. Непогана тема, від якої можна відштовхнутися. Бо люди, про яких Ви розповіли, не показані по-справжньому, вони лише торкаються одне до одного, їхні характери ще не сформувалися, не проявилися. Потрібно дописати їх до кінця.
– Я розумію, що ви маєте на увазі. Розповідь про те, що відбувається з дівчиною після повернення додому, у невеличкому провінційному містечку, про трагічну рутину щоденного існування…
– Ні, не це. Панянка не дуже мене цікавить. Як і її подальша доля. У такому віці вони всі однакові, якими б загадковими і незвичайними не видавалися самі собі, увесь їхній досвід негативний, а тому одноманітний. Дівчата такого типу виходять заміж за порядних хлопців зі свого оточення, коли приходить пора, а ця пригода стане найяскравішим із її спогадів. Подальша доля цієї особи мене не цікавить.
– Дивно. Наприклад, мені не зрозуміло, що цікавого Ви бачите у постаті юнака. Усі ці звабливі і гарячі випадкові погляди, таке трапляється в юності з кожним, більшість взагалі не помічає цього, а решта швидко забуває. Треба дожити до глибокої старості, щоб збагнути, що, можливо, саме це і є найблагородніше і найглибше з того, що може трапитися з людиною у дні її юності.
– Але юнак мене теж не цікавить.
– А хто ж тоді?
– Я би попрацював над старшим паном, автором листів. Мені здається, що неможливо безкарно писати палкі листи і уявляти себе в ролі юного закоханого. Це має наслідки в будь-якому віці. Я би спробував описати, як ця гра перетворюється на серйозну проблему, як чоловік намагається переконати себе, що він панує над грою, тоді як гра давно запанувала над ним. Дівчина розквітає, а він недооцінює небезпечність цих чарів, йому здається, що він лише сторонній спостерігач, та насправді все це зачіпає його значно глибше. І момент, коли все раптом виходить з-під контролю, стає для нього вирішальним, відтоді він уже не може жити без цієї гри і без своєї іграшки. Мені здається цікавою саме ця паралель, яка робить старшого чоловіка схожим на юного хлопця, бо вони обидва відчувають себе не зовсім повноцінними коханцями. Я би описав непевність і неспокій цього чоловіка, примусив би його хвилюватися і поїхати слідом за нею, щоб тільки побачити її. Але в останній момент він так і не наважився би з'явитися їй на очі. А потім я би примусив його через рік приїхати на те саме місце у сподіванні на щасливу випадковість, яка допоможе йому ще раз зустріти дівчину і перемогти долю, але доля буде невблаганною… Я би так уявляв собі цю новелу, і це було б…
– Надумано, фальшиво, неправдоподібно!
Я здригнувся. Він викрикнув це захриплим і тремтячим голосом, у якому звучала майже погроза. Таким збудженим я його ще не бачив. І миттю збагнув, що випадково зачепив його за живе. Він різко зупинився, і мені стало соромно, коли я побачив, як вітер перебирає пасма його сивого волосся.
Я хотів поміняти тему. Але тут він знову заговорив. Тепер його голос уже звучав спокійно, був глибоким, м'яким і трохи сумним.
– Хоча, можливо, ви й маєте рацію. Може, так буде навіть цікавіше. L'amour coыte cher aux vieillards.[26] Здається, саме так Бальзак назвав один зі своїх найзворушливіших романів. І з такою назвою можна було б написати їх ще чимало. Але старі люди, які знають усі найбільші таємниці кохання, охоче розповідають про свої колишні перемоги, але не про слабкості. Вони бояться здатися смішними, хоча усі ці речі все одно випадкові, залежні тільки від примхливого коливання маятника вічності. Думаєте, випадково загубився саме той розділ спогадів Казанови, в якому він старіє і з войовничого півника перетворюється на кастрованого півня, зі зловмисника на обдуреного? Можливо, його рука просто не змогла написати про це, а в серці забракло мужності.
Мій співрозмовник подав мені руку.
