Вовче життя - Сисоєв Всеволод
Його приклад наслідувала вовчиця, і незабаром шоста косуля із жалібним тремтливим криком впала під ударами вовчих ікол.
Лови закінчилися. Вдалині миготіли силуети вцілілих тварин. Вовки облизували здобич. Щоб угамувати голод, їм вистачило б і половини того, що лежало на землі, але не завжди ж так вдало завершується загонення. Вовк запасу завжди радий.
Цілу ніч бенкетувала вовча зграя. Лише на світанку, ліниво рухаючись, пішли ситі звірі в сопки й залягли в непролазних заростях ліщини, попередньо згрібши під собою з землі сніг. Не підвелися вони з ліжбища ні вдень, ні наступної ночі. Дрібний сніжок вкрив сліди їхньої кривавої тризни.
Минув теплий і малосніжний період початку зими. Впали глибокі сніги. Міцнішали морози. Потопаючи в пухких наметах, вовки не могли наздогнати ні косулю, ні ізюбра. Люті, озброєні гострими іклами кабани-сікачі ще захищали табуни, і поживитися поросям було неможливо. Вовчі животи підтяглися від голоду. Жалібно вила ранками й вечорами вовчиця, очікуючи Сірого, який пішов у розвідку. Довгими морозяними січневими ночами никала зграя перелісками і скутими морозом болотами, але все марно, здобичі ставало менше та менше.
Одного разу, проходячи лісом неподалік лісового селища, Сірий почув запах падлини. Наблизившись, він побачив кінський труп, який лежав біля санного сліду. Обійшовши знахідку й пересвідчившись, що людини поблизу немає, Сірий зробив ще одне коло, але так і не зважився скуштувати конини.
Наступної ночі він знову повернувся до своєї знахідки, але вже разом із зграєю. Вовки посиділи кілька годин на віддалі, не відводячи від коняки голодних очей, потім почали обережно наближатися, обнюхуючи все, що здавалося підозрілим. Першою підійшла вовчиця, і ледве її ікла ковзнули по мерзлому м'ясу, зграя накинулася на здобич. Шкури на коняці не було, і це полегшило роботу. Тільки дужі вовчі щелепи, озброєні міцними зубами, могли розривати мерзле м'ясо, подрібнювати великі кістки. Намагаючись не заважати одне одному, вовки швидко вгризались у тушу з усіх боків. Наївшись, вони, ступаючи слід у слід, низкою попрямували в сопки. Якби їхню стежину перетнув недосвідчений мисливець, він сказав би, що тут пройшов один вовк.
Лісовим забутим шляхом їхав на санях лісник Гордєєв. Це він вивіз у ліс загиблу конячину і тепер перевіряв, чи відвідують принаду вовки. Ще здалеку він побачив біля падлини багато вовчих слідів. Не вилазячи із саней, пильно оглянув відбитки лап і, повернувши свого Буланого, радісний поїхав у селище.
Великі важкі капкани на вовка були підготовлені заздалегідь. Виварені в густому хвойному настої, вони висіли у сінях. Тепер треба було натягти на них чисті, вивітрені полотняні кола, до яких чіплялися наставні механізми. Ступить вовк на полотнину, а вона, прогинаючись під вагою звіра, потягне дерев'яний язичок, який утримує сталеві дуги, і зімкнеться на лапі звіра мертвою хваткою капкан. Гордєєв — старий вовчатник. На його рахунку десятків зо два вовчих життів. Мешкає він у просторому рубленому будинку на околиці селища. На його переконання, в лісі не повинно бути ні браконьєрів, ні вовків. З першими він упорався швидко, а от з вовками — ніяк не міг, хоч надії не втрачав.
Наступного дня, поклавши чотири пастки в чистий лантух, Гордєєв знову поїхав до принади. Дорогою він зрубав чотири молодих берізки, кинув їх у сани й рушив далі. Під'їхавши кроків на сто до принади, він прив'язав до осики Буланого й, узявши на плечі лантух з пастками, попростував до вовчих слідів. Капкани він розставив на старих слідах, але в таких місцях, де вовк, долаючи якусь перешкоду, не дивиться собі під ноги, а тому не може вчасно помітити пастку. Викопуючи дерев'яною лопатою заглиблення під слідом, мисливець вставляв туди настроєний капкан, а потім залізним ланцюжком прив'язував до нього зрубану берізку. Піймається сірий розбишака — і потягне за собою пастку, а берізка тягтиметься слідом. З таким "якорем" далеко не втечеш. Порозставлявши пастки, Гордєєв повернувся до саней, старанно замітаючи за собою сліди зламаною гілкою, відв'язав Буланого і повернувся додому.
Після невдалого полювання на ізюбрів Сірий вирішив знову привести зграю до принади. Дочекавшись ночі, вовки вирушили до недоїденої конячини. Зовсім уже була близька принада, коли Сірий, який ішов попереду, зупинився. Крім знайомого запаху падлини, нюх його вловив ледь чутний запах слідів людини. Почекавши, ватаг обережно почав обходити принаду. Решта вовків очікували. Сірий вибіг на санний слід і пройшов уздовж нього з півкілометра. Пересвідчившись, що людина поїхала геть, повернувся до принади. Побачивши, що ватаг спокійно повертається, зграя нетерпляче кинулася до жаданої гори м'яса. Раптом клацнуло залізо, і один з вовків, підстрибнувши на місці, забився у пастці. Блискавично розвернувшись, старі вовки помчали геть, низько опустивши голови й донюхуючись до землі. Молоді бігли за ними.
Відбігши з кілометр, Сірий спинився і прислухався: поряд шаруділи кроки чотирьох молодих, за ними пленталася стара вовчиця. Нажахано тікаючи від небезпечного місця, Сірий не помітив, як молодий вовк, що біг обіч, потрапив обома передніми лапами в другу пастку і залишився на місці, ламаючи зуби об сталеві дуги.
Вранці Гордєєв поїхав перевіряти капкан. Коні бояться навіть мертвих хижаків, але Буланий звик до вовчого духу. Під'їжджаючи до принади, Гордєєв побачив глибоку сніжну борозну, залишену звіром, який тяг за собою капкан. Прив'язавши міцніше Буланого, лісник узяв з саней горіховий ціпок і пішов до місця, де стояли пастки. Біля першої з них сніг витоптаний, чагарник погризений, на снігу де-не-де виднілися краплі крові. Капкана на місці не було, але через півсотні метрів у кущах засірів вовчий бік. "Як це ти примудрився влізти одразу обома лапами?" — спитав лісник у вовка, який лежав на снігу. Неквапом підійшовши до здобичі, він коротким помахом ціпка вдарив звіра по носі. Вовче життя урвалося тієї ж митті, і Гордєєв пішов перевіряти решту пасток. Дві з них стояли незаймані, а від останньої в ліс ішов широкий рівний слід, залишений деревцем. "Далеко не втечеш",— подумав Гордєєв і пішов навздогін. Важко було вовкові тягти на передній лапі капкан з прив'язаною берізкою, і не врятуватися б йому від вірної загибелі, не помилися мисливець. Не досить добре прив'язав він берізку. Зачепившись за кущ, вона зосталась на місці, а без неї вовк пішов швидше. Так і не наздогнав його Гордєєв. Повернувшись до залишеного біля принади коня, він зняв з вовка шкуру і поїхав додому, а рано-вранці, прихопивши з собою рушницю, подався у ліс: не хотілося йому втрачати уловисту пастку, добряче викуту місцевим ковалем.
Решту ночі тягнув вовк капкан. Кінець лапи хоч і омертвів, завдавав йому болю. Голодна зграя кружляла лісом у пошуках їжі і на світанку знайшла свого родича. Обступивши потерпілого, вовки недовірливо і довго дивилися на нього, немов виважуючи, на що він тепер здатен. Сірий повільно підійшов до зіщуленого під його пильним поглядом вовка, понюхав капкан і раптом уп'явся в горло каліці. Мить — і нещасливець зник під зграєю, не видавши навіть жодного звуку. А коли перестали клацати ікла, на снігу залишилися тільки кінчик хвоста та заледеніла лапа, затиснута в пастку.
Знайшовши по сліду капкан, Гордєєв підібрав злиденні рештки сірого розбійника, щоб довести його загибель.
Настав лютий — час шлюбів у вовків. Сірий усамітнився із вовчицею у сопках. Молоді— ж вовки, зоставшись учотирьох, пробували самостійно полювати на косуль та ізюбрів, але зазнали невдачі. Одного разу їм пощастило схопити лисицю та піймати кілька гайців. Голод знову привів вовків у той самий ліс, де лежала принада, і ще двоє з них поплатилися своїми шкурами.
Настала весна. Легше стало вовкам добувати собі поживу. Але Сірому та вовчиці доводилося думати не тільки про себе. У лігві під корінням старої липи у них з'явилося троє крихітних, але вельми прожерливих вовченят. Та недовга була батьківська втіха: прийшли мисливці й забрали всіх трьох малят у мішок. Здалеку бачили Сірий і вовчиця, як несли люди вовченят, а заступитися за них не могли, надто великий жах у вовка перед людиною. Довго сумували вовки: міцно любили вони своїх дітей.
Закінчилося літо, настала сувора голодна зима. Відкочували косулі. Лягли глибокі сніги. Навіть падлину важко було знайти. Якось морозяною ніччю, рискаючи із своєю подругою неподалік пасіки, Сірий надибав у чагарнику мерзлого зайця. Дуже голодний був Сірий. Не помітив він, що поряд із зайцем вилася мисливська лижня. Одним зайцем йому не вгамувати голод, але коли підбігла вовчиця, він дав і їй половину своєї здобичі. Не знав Сірий, що в зайцеві були закладені дві стрихнінові капсули, що із вірною подругою він поділився смертю. Недовго бігли вони поряд. Бачачи, що вовчиця відстала, Сірий зупинився, чекаючи на неї. Але вовчиця вже не могла бігти. Похитуючись, хапала вона сніг, піна забивала їй пащу, і, встромивши голову в замет, назавжди затихла супутниця життя Сірого.
Багато смертей бачив на своєму віку Сірий, здавалося, ніщо не могло збентежити серце старого розбійника, але бачачи загибель вовчиці, він заметався, наче під пострілами мисливців, потім підняв свою лобату голову, і полинуло над лісом тужне голосіння самотнього вовка.
