Вовче життя - Сисоєв Всеволод
Сірий був добрий сім'янин. Вдень і вночі гасав він по околишніх лісах у пошуку корму для своєї чималенької родини.
Одного разу, марно пробігавши коротку травневу ніч, він повертався до лігва, голодний і злий. В мокрій улоговині, густо порослій високим куничником, паслися три косулі. Побачивши свого одвічного ворога, косулі стрімголов помчали до заростів низькуватої, але густої ліщини, що вкривала похилий увал. Збагнувши їхній задум, Сірий почав заходити праворуч, відтискаючи косуль од увалу. Звірі мчали, мов тіні, струшуючи з кущів і трави рясну ранкову росу. Відстань між ними спершу збільшувалася. Заіграшки перестрибували косулі через двометрові чагарники, без будь-яких, здавалося, зусиль кидали свої граціозні тіла стрімко вперед і немовби пливли над високими травами.
Пробігши кілька кілометрів, косулі зрозуміли, що вовк прийде до косогору раніше, і змінили напрям бігу. Тепер вони мчали до великого купинястого болота, порослого жорсткою осокою, але й тут Сірий не пішов по їхньому сліду: гостра осока могла порізати лапи. Не випускаючи з очей косуль, він біг обіч.
Зійшло сонце. Бісером заблищали росинки на павутинні.
З різким криком зірвалися з болота двійко бекасів. Відстань між косулями і вовком не зменшувалася: звірі бігли з однаковою швидкістю. На грузькому болотистому ґрунті ноги косуль провалювалися глибше, ніж широкі вовчі лапи, й незабаром Сірий помітив, що дві косулі йдуть поряд, немов не відчуваючи втоми, а третя, трохи відставши, намагається звернути, якщо на шляху трапиться чагарник. Націлившись саме на неї, Сірий наддав ходи. Досягши вербових кущів, косуля під їхнім захистом спробувала була втекти в лісову хащу, але Сірий пішов навперейми. Першим вискочивши на узлісся, він дужим поштовхом грудей звалив жертву на землю і одним ударом ікол перерізав їй горло.
Полежавши кілька хвилин на прохолодній землі й віддихавшись, вовк заходився снідати, і незабаром од косулі залишилося не більше половини. Неймовірно збільшене черево гробило вовка таким важким, що коли б поблизу трапився верхи мисливець, він умить догнав би Сірого.
Тепер треба було найближчим шляхом дістатися лігва. Щоб не потрапити комусь на очі, Сірий ішов то заростями чагарники, то перелісками, які тягайся уздовж сопок.
Його лігво було на дубовому узвишші, далеко від доріг і людських стежок. З обох боків до лісового узвишшя підступали непрохідні болота з мілкими озерцями. Біля одного з озерець колись жила сім'я борсуків. Чи то їх виловили мисливці, чи вогкий ґрунт не дозволяв викопувати глибокі, що не промерзають узимку, нори, тільки вони полишили своє підземне житло. Сірий з вовчицею розширили головний вхід і забили віднірки землею. Вийшло глибоке лігво, замасковане кущами леспедеці.
Перейшовши грузьке болото, Сірий наблизився до лігва, де на нього нетерпляче чекала вовчиця, яка теж повернулась із ловів, тільки невдалих. Біля неї товклося шість голодних вовченят. Побачивши батька, вони, радісно повискуючи, побігли йому назустріч. З'юрмившись навколо втомленого батька, малята облизували його мокрі від роси боки, терлися об його ноги, обнюхували й облизували заюшену кров'ю морду.
А він з батьківською гідністю оглядав вовченят, немовби кажучи: "Досить пустувати, приніс вам чудового м'яса. Будете всі дуже задоволені". І, нахиливши низько лобату голову, широко роззявив свою страшну пащу і, напружуючи м'язи живота, вивергнув на траву кілька шматків м'яса. Жадібно накинулись вовченята на їжу, але двом з них нічого не перепало. Тоді турботливий батько, немов із торби, виклав на траву ще кілька "біфштексів". Цього разу всі поснідали, тільки вовчиця залишилася голодною. Раніше, коли вона годувала молоком новонароджених і була дуже слабка, Сірий підхарчовував її своєю відрижкою. Тепер вовчиця сама могла добувати собі їжу.
Нагодувавши дітей, Сірий розлігся під густим кущем і занурився в сторожку дрімоту. Опівдні він сходив до озерця, щоб вдовольнити спрагу, і знову заснув. Після ситного сніданку він був не від того, щоб поспати до наступного ранку, але треба було нагодувати ще й голодну вовчицю, яка обережно, але настійно нагадувала йому про це, підштовхуючи носом.
Сонце схилилося до обрію, коли вовки нечутно трюхикаючи, подалися до місця вдалого полювання. Сірий ішов попереду своїм слідом, який "читав" не нюхом — за цілий день слід вивітрився, — а зоровою пам'яттю. Ось і кущі шелюги. Підвівши вовчицю до рештків косулі, Сірий відійшов убік, дозволивши собі узяти лише тонку кізячу ніжку. Пожадливо вгамовувала вовчиця голод. Її дужі щелепи легко подрібнили хребці здобичі, і вона миттю їх проковтнула. Наївшись, задоволене подружжя зайнялося туалетом. З великою ніжністю вилизував Сірий свою подругу, "чесав" зубами їй за вухом. Потім, прихопивши з собою кізячу ніжку та лопатку, вовки повернулися до лігва. Лише кілька клаптів косулячої шерсті залишилося на місці їхньої вечері.
Повернулись вовки до озерця пізно вночі. Вовченята, щільно притиснувшись одне до одного, спали в норі, але, почувши, що прийшли батьки, вибігли їм назустріч. Крутячи своїми куценькими хвостиками, вони обнюхали голову косулі, а потім всі разом вчепились у великий шматок м'яса, принесений матір'ю, причому кожен намагався привласнити його собі. Передбачаючи сварку, вовчиця наступила лапою на м'ясо і почала відривати шматки, наділяючи ними вовченят, а вони із задоволеним гурчанням відтягали свої порції у затишні місця і з насолодою з'їдали. Лише з головою косулі звірята нічого не могли вдіяти. Довго потім вона була їм за іграшку і приводом незлобивих сварок.
Швидко росли вовченята. До середини літа вони вже зрівнялися ростом з середнім собакою. У нору залазили тільки під час злив і все далі та далі відходили від рідного лігва, але залишати узвишшя і переходити болото ще не зважувалися. Ненажерливість вовченят, здавалося, не мала меж, і старі вовки ледве встигали годувати своїх нащадків. Іноді вони приносили свою жертву напівживою, з перекушеними ногами, щоб вона не могла втекти. І тоді вовченята вчилися жорстокому мистецтву вбивати й ділити між собою здобич. Потрапляли до вовчого столу і свійські гуси та поросята, єнотовидні собаки й молоді тетеруки.
У кінці літа старі вовки почали відводити вовченят від лігва в далекий ліс і на розташоване за ним велике болото. Тут вовча родина вдовольнилася збиранням полівок, жаб і комах. Вовченята охоче їли ягоди лохини, навчилися розшукувати й ловити дрібних маньчжурських зайців. Частенько вони розбрідалися так далеко, що не знаходили дороги до лігва, і тоді тоскно вили на ранкових та вечірніх зорях. Їм відповідали старі, і сім'я знову збиралася докупи.
Настала осінь. Спорожніли листвяні ліси, і досі невидиме вовче лігво стало помітне. На болоті гриміли постріли мисливців на косуль. Довелося вовчій родині полишити узвишшя, переселитися на сопки, вкриті чорною березою, осикою і ліщиною. Тут водилися рябчики й кабани, ізюбри й борсуки.
Ліг перший сніг. Яким незатишним і голодним став оточуючий ліс! Зникли комахи і багато птахів. Поховалися по глибоких норах і залягли у сплячку борсуки, єнотовидні собаки й бурундуки, а полівки, проробивши під снігом собі ходи, рідко з'являлися назовні. Настала голодна пора для вовка, і якщо влітку його переходи не перевищували двох кілометрів, то тепер йому доводилося гасати всю довгу зимову ніч і нерідко на денне ліжбище він ішов з порожнім шлунком.
Саме цієї пори і вчать старі вовки своїх дорослих дітей мистецтву полювання на копитних звірів. Проспавши короткий зимовий день у густому молодому осичнику, Сірий підняв зграю і повів її до розлогої улоговини. З ріки до неї підступало соєве поле, куди вночі полюбляли ходити косулі на рештки стручків із солодкими бобами. Не доходячи до поля, ватажок зупинився і присів на задні лапи. Це значило, що вовчиці й чотирьом прибулим вовкам далі йти не слід. Розділивши в такий спосіб зграю, Сірий з двома молодими вовками попрямував до соєвого поля, а вовчиця зі своїми пішла до улоговини. Там, у заростях високого куничника, їй належало лягти в засаду.
Обійшовши широким колом поле, троє вовків зайшли на нього з протилежного боку і почали принюхуватися до численних козячих слідів. Розшукавши свіжі сліди, вони незабаром побачили косуль, що паслися. Як досвідчений мисливець, Сірий розумів, що треба якомога ближче підкрастися до косуль і вигнати їх в улоговину, де засіла вовчиця. Молодим вовкам не терпілося накинутися на здобич, але вони, як добре виховані діти, брали приклад зі старшого. Скрадаючись за стогом, Сірий почав обережно наближатися до косуль. Але, хоч як тихо він підбирався, старий козел вчасно помітив небезпеку і здійняв тривогу. Потупцювавши якусь мить на місці й визначивши, звідки прийшли хижаки, косулі взяли з місця учвал. Вовки кинулися навздогін.
Спочатку молоді вихопились уперед, але незабаром відстали, ледве встигаючи за Сірим. Косулі бігли г очевидною перевагою у швидкості, але вперті переслідувачі не відставали. Молодим, недосвідченим вовкам хотілося гнатися за здобиччю найближчим шляхом, їм був незрозумілий маневр Сірого, який завертав ліворуч.
Закінчилося соєве поле. Косулі вибігли на некошену луку. Прим'ята і засипана снігом довга суха трава докучливо плуталася під ногами, уповільнюючи біг.
А тим часом Сірий, який біг віддалік, досяг озера й тільки-но його ноги торкнулися криги, наддав ходи. Чимало кілометрів проскакали косулі, перш ніж виявили, що вовки йшли не по їхніх п'ятах, а кудись убік. Щоб збити з пантелику переслідувачів, рогатий козел круто звернув праворуч і помчав до широкої улоговини, стадо побігло за ним. Цього тільки й треба було Сірому: тепер здобич ішла прямо в засідку. Настала найбільш відповідальна мить полювання. Різко повернувшись і напружуючи останні сили, Сірий кинувся навздогін косулям, які, втративши з поля зору вовків, уповільнили біг. Ось і рятівні зарості високого куничника. Але варто було стаду вибігти в улоговину, як назустріч переляканим тваринам вискочила з трави вовчиця. Охоплені жахом заметушилися косулі, частина їх повернула назад, та було вже пізно. Зрівнявшись із рогачем, Сірий з ходу вдарив його іклами в бік. Козел, спливаючи кров'ю, впав на коліна, а Сірий кинувся на іншу жертву, різав косуль одну за одною.
