Так починаються повені - Буличов Кір

Але мені хотілося курити; і я навіть посперечався, хоч і досить мляво, з Бродським, який заборонив мені курити до наступного дня.

— Давайте-но все-таки розплутаємося з цією штукою, — сказав Бродський, схилившись над моєю історією хвороби. — Скільки ж ми летіли і скільки ж наш хворий пролежав у вас?

Бродський дістав з кишені велику люльку і почав її розкурювати.

— Тоді ви самі не куріть, — сказав я. — Інакше відберу люльку. Заради однієї затяжки я ладен зараз на злочин.

— Хворий, — строго сказав Бродський. — Що дозволено Юпітеру, те не дозволено кому?

— Волові, хворим, космонавтам у скафандрах, — відповів я. — У мене вища освіта.

Мій лікар слухав нашу розмову, розчулено схиливши голову до плеча. У нього був погляд дідуся, онук якого проковтнув виделку, але в останню мить умудрився за допомогою заїжджого медика повернути її до їдальні.

— Навіть не знаю, з чого почати, — нарешті сказав лікар. — Вся річ у тім, що наша планета — вельми безглуздий галактичний утвір. Більшу частину року вона цілком закрита сріблястими хмарами, які повністю відрізують нас від зовнішнього світу.

— Але ж ми ж прилетіли сюди...

— Корабель може пробити шар хмар, але цим зазвичай ніхто не хоче займатися. І ось чому: хмари якимось чином порушують причинно-наслідковий зв'язок на поверхні планети. Ви пам'ятаєте, як кілька днів тому в місті розвиднілось дещо пізніше, ніж зазвичай?

— Так, пам'ятаю, — сказав я. — Я вирішив спочатку, що надто рано прокинувся.

— Ні, це запізнився світанок. Один закоханий молодик не хотів розлучатися зі своєю коханою. І що ж він зробив? Він виліз на башту, на якій стоїть головний міський годинник, і прив'язав гирю до великої стрілки. Годинник уповільнив хід. У будь-якому іншому місці Галактики від такого вчинку нічогісінько б не трапилося. Ну, можливо, хтось і запізнився б на роботу. І все. А на нашій планеті в період "срібних хмар" сповільнився хід часу. Світанок настав пізніше, ніж зазвичай.

Лікар вдосталь насолодився нашим подивом і продовжував:

— Біда ще й у тому, що в одному місті годинник може йти вперед, а в іншому відставати. І світанок настає в різних місцях по-різному. Чого тільки ми не робили! Забороняли користуватися особистими годинниками — адже час залежить навіть від них, ввели обов'язкову почасову звірку всіх годинників планети... Але потім від усіх заходів такого роду відмовилися. Просто-напросто кожен житель планети має годинника. І раз на планеті живе сто двадцять мільйонів людей, то середній час, який показують сто двадцять мільйонів годинників, правильний. Одні поспішають, інші відстають, треті йдуть як слід. Зрозуміло?

— Значить, — запитав я, — якщо ви зараз підведете свій годинник вперед, то і час прискорить свій хід?

— Ну, на таку малу частку, що ніхто не помітить. А якщо похибка стає великою, достатньо трохи зрушити стрілки головних курантів — і все прийде на свої місця.

— А ваш закоханий про це знав? — запитав Бродський.

— На жаль, так. Про це знають усі.

— І часто трапляються казуси?

— Дуже рідко. Ми хочеш не хочеш дисципліновані. Але, з іншого боку, ми знаємо, що у разі крайньої необхідності можемо управляти часом. Так було і з нашим хворим. Рада планети ухвалила рішення врятувати гостя. Ми знали — жити йому два, від сили три дні. Вашому кораблю летіти до нас сорок днів. Пам'ятаєте, я попросив сестру засунути фіранки?

— Так.

— Для того, щоб вас не бентежило мигтіння дня і ночі.

— Таж цей захід дуже болючий для планети!

— Ми свідомо пішли на деякі труднощі. Більше того, як зараз з'ясувалося, "Колібрі" прийшов на п'ять годин раніше, аніж ми припускали. Отже, багато жителів міста самі підводили вперед ручні годинники й будильники.

...Через три дні ми приїхали на космодром. Лікар відлітав з нами на Землю. Я ще був слабкий і спирався на ціпок. Легкий сніжок сипався із срібних хмар і каламутив їх гладку поверхню. Вперше я побачив власне відображення. Якщо задерти голову, то маленький чоловічок з паличкою теж задре голову і зустрінеться з тобою поглядом.

Проводи затягнулися, і я, стомившись, узявся рукою за круглу палицю, пригвинчену до стіни космовокзалу. Так стояти було зручніше. Бродський виголошував досить довгу промову, в якій дякував жителям планети.

— Пора, — сказав капітан "Колібрі", що стояв поряд зі мною. — Через п'ятнадцять хвилин старт.

Я обіймаюся і розкланююся з друзями...

І тут удалині зародився невиразний, зловісний гул, немов хтось заграв на величезному контрабасі. Гул розростався, дробився на окремі звуки і наближався до нас.

Люди навколо нас переривали розмови, роззиралися. Почувся схвильований жіночий голос:

— Крихітко, де ти? Біжи до мене.

Мені здалося, що на виднокраї, біля далеких гір, піднімається стіна туману.

— Що таке? — схвилювався лікар. — Що трапилося?

Проводжаючі, вочевидь, розібравшись, у чому справа, кинулися до сховища космовокзалу. Лікар по-пташиному покрутив головою і уп'явся поглядом у мене.

— Зараз же заберіть руку! — крикнув він. — Що ви накоїли!..

Я відсмикував руку і, озирнувшись, поглянув на круглий предмет, за який я тримався. Виявилось, найзвичайнісінький ртутний термометр.

— Це не годинник, — ніяково пожартував я, — це термометр.

— Власне! — закричав лікар, схопивши мене за руку і тягнучи до дверей космопорту. — Ви забули про причинно-наслідкові зв'язки.

Бродський важко гупав позаду, озираючись через плече на близьку вже стіну туману.

Я почав здогадуватися і, сподіваючись ще, що здогадка моя помилкова, запитав невпевнено:

— Що трапилося, лікарю? Що я накоїв?

— Невже ви не розумієте? Подивіться на термометр. Ви ж зігріли його і підняли температуру на декілька градусів. У всьому місті! І сніг розтанув... Не гайте ж ані секунди. Мерщій в корабель! Починається повінь!

© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.