Коні святого Марка, або Роман про Трою - Павич Милорад

Вони відмовилися їсти рибу, позаяк вважали, що її можна їсти лише в ті місяці, які мають кістяк (звук р) у назві. Зійшовши з корабля на сушу, всі свої гроші вони віддали першому ж жебракові, який пообіцяв відкрити їм таємницю закопаного в Царгороді скарбу. Отримавши гаманець, він шепнув їм: "Під кожною п'ятою у землі лежить скарб!" – і зник. Тому свої справи вони змушені були зробити швидко і відразу ж повертатися назад. На головній площі вони показали Оленю Лимаренкові чотирьох бронзових коней, відлитих за часів Александра Великого. Між ними Олень відразу упізнав Однорога, лише тут на його чолі не було ніяких наростів. І тоді монахи сказали:

– Придивись добре до коней. Зараз вони завмерли. Але, щойно коні поворухнуться, загине одне царство.

***

Повернувшись, вони відвели брата на берег річки і залишили його вслухатися, принюхуватися, наче звіра, разом із іншими тваринами, до нездалої і каламутної води межи морями, яку не можна пити; залишили чекати Однорога і тамувати свою спрагу. Так шматки їжі в його горлі поволі почали хоронити оленя в ньому. Проте, людина ніколи не знає, коли з'явиться ангел, тому й мій брат не міг знати, коли з'явиться Одноріг. Він приходив багато разів, але мій брат не міг здолати спраги, а чи сну, або не міг вгадати того часу, коли Одноріг очистить своїми очима воду, і тому йому довго не вдавалося зазирнути крізь свою хворобу в майбутнє. Але якось йому пощастило у всьому відразу, і тоді перед ним, отим неробою і страхопудом, відкрилося й засяяло в безмежній далечі незліченне число безглуздь і нісенітниць, які він побачив так чітко, що вони наповнили його вщерть, – так, як бувають вщерть наповнені люди сміхом. Він дивися все далі й далі крізь дні, що накочувалися, мов хвилі, і без упину говорив нам, що бачить. А бачив він свою суботню бороду, що відросла завчасу у неділю, яку не міг він обхопити і розчесати. Відкрилися перед ним нові землі, і майбутні дерева зашуміли в його вухах, і смак каменю закипів у його устах. Рахуючи сонячні роки, він бачив, як вогняне яблуко Адама й Єви оселяється в нашому граді Трої. І бачив він мене, свого брата Паріса Пастировича Александра, як ставлю я свій чабанський кий у капелюх, як змінюю сандалі і йду у Спарту, щоб пальцем, вмоченим в вині, написати зізнання в коханні одній прекрасній і чужій жінці на ім'я Єлена. І бачив потім, ніби я вкраду ту жінку, як вівцю, і віднесу її в наш град Трою, і як через це Троя прийме вогняне яблуко й згорить дотла. І бачив мій брат Олень Лимаренко далі, дедалі глибше крізь час, без міри різних див і чуд, і не міг зупинитися, занурюючись крізь свої очі у той час, коли очей тих вже не буде, наче у вивернуту панчоху. Від пальми він дізнався, що найважче на світі стояти, але стояв і далі перед вікном межи своїми вухами й дивися у майбутнє, і бачив хрестоносців у Царгороді в 1204 році, які виводять чотирьох важких коней на венеційські галери, бачив наляканих Палеологів і слов'ян, взутих у болото, які встромляють свої списи в царгородські брами, і як зникає ще одне царство. І бачив, як Рим переселюється в Царгород, і бачив Рим у Москві, і корабель Індикоплава Козьми, і корабель Колумба біля берегів Нового світу, бачив турків у Відні й Наполеона взимку, і ґаллів у Білорусі, які жеруть конинуѕ І бачив мій причинний брат Олень Лимаренко із троянських валів червоний сніг одного жовтня у Росії, і бачив він бліцкріґ, і четвірку в Ялті, і Сталіна в 1948 році, і, наляканий, продираючись крізь тумани своїх гріхів, бачив Єрусалим, і стіну плачу, і арабів, і нафту, яка знову тече на схід, і англосаксів на Місяці у космосі, і радянських росіян там же, і хто зна скільки й чого ще побачив він, черпаючи з криниць своїх пророчих очей. А на самому дні побачив він покинутий примірник італійської газети Corriere della sera за 21 березня 1975 року, і прочитав сам собі те, що було написано в газеті:

"Один із чотирьох знаменитих бронзових коней, які століттями прикрашають фасад Базиліки святого Марка у Венеції, був знятий позавчора із постаменту, позаяк його уразив рак бронзи. Довгих двадцять три століття ці коні успішно протистояли поривам вітрів з моря і дощам, однак не здужали встояти проти згубного впливу забрудненого повітря нашого часу. Таким чином, коні заплатили дорогу ціну, яку людство й без того платить за свій технічний розвиток, оскільки руйнівні складники суттєво ушкодили тисячолітні тіла цих чудових пам'яток. Знесення одного з коней із фасаду Базиліки святого Марка нагадало багатьом венеційцям стару приказку: "Коли коні святого Марка зрушать з місця, загине одне з двох царств. Яке з них цього разу?"ѕ

Щоб відповісти на це запитання, моєму братові залишалося зробити ще тільки одне – розпізнати, чий образ відбивається у воді – чоловічий чи жіночий. Чи зникне Захід, а чи Схід? І там, де очі Однорога роз'яснили воду, він побачив на дні річки тебе, побачив, як ти читаєш ці рядки і думаєш, сидячи на своїй лавці чи у кріслі, що ти – в безпеці й поза грою.

Тоді мені обридло слухати всі ці дурниці і безглуздя, я поставив свій чабанський кий у капелюх, і, змінивши сандалі, вирушив у Спарту, щоб пальцем, вмоченим у вині, написати на столі зізнання в коханні тій прекрасній жінці, Єлені Василевсі.

Хай побачене колись нарешті почнеться!

Переклала Ольга Рось