Джакомо Джойс - Джойс Джеймс
О, ти б спитала б, таки спитала? Пані едукована.
Вся в чорному вона стоїть біля телефону. Тихий осторожливий сміх, тихий плач, тихі слова, що раптово уриваються. . . . Parlerò colla mamma38. . . . Ходи! Ціп-ціп! Ходи! Чорна молоденька курочка налякана: трохи підбігає і раптом зупиняється, тихий осторожливий схлип: вона плаче за своєю мамою, огрядною куркою.
Гальорка в оперному театрі. Стіни в патьоках, на них проступає вільга. Симфонія запахів перетоплює в собі хаотичне згромадження людської плоті: кислий сморід пахов, вичавлені апельсини, затхлі масті для грудей, рідина розтирати тіло, сірчастий дух від часникової вечері, бридкі фосфоренційні гази, пряне пахно камеді, дразливі випоти дозрілих до заміжжя і вже заміжніх жінок, мильна смердота чоловіків. . . . . . Цілий вечір я не спускав з неї очей, цілу ніч я бачитиму її: заплетене кружкá волосся на маківці, оливкове довгасте лице, спокійні погідні очі. Зелена стрічка у волоссі і зеленим вигаптувана сукня: барва оманливої надії, яку дає рослинне люстро природи і буйна трава, це надмогильне волосся.
Мої слова в її сприйнятті: холодні гладенькі камінці, що тонуть у трясовинні.
Ці бліді холодні пучки пальців торкалися сторінок бридких і прегарних39, на яких моя ганьба пашітиме довіку. Бліді й холодні й непорочні пучки. Чи ж вони ніколи не грішили?
Її тіло не має запаху: квітка без аромату40.
На сходах. Холодна тендітна рука: сором’язкість, мовчання: темні, млостю наповнені очі: втома.
Виткі кільця сірих випарів на вересовому пустищі. Обличчя її, таке сіре й похмуре. Вогке й сплутане волосся. Її вуста лагідно доторкаються, чутно, як вона зітхає. Поцілувала.
Голос мій завмирає, поглинутий луною слів, як завмирав поміж лунких горбів обтяжений мудрістю голос Предвічного, коли він промовляв до Авраама41. Вона відкидається на подушки під стіною: риси одаліски в розкішній напівтьмі. Її очі ввібрали мої думки: і душа моя розчиняється в ній, і струменить, і ллє, і сочиться рідким і рясним сім’ям у вологу теплінь поступливо закличної теміні її жіночності. . . . . . А тепер бери її, хто хоче! . . . .
Виходячи з будинку Раллі42, я раптом натикаюсь на неї, коли ми обоє подаємо милостиню сліпому жебракові. У відповідь на моє несподіване вітання вона відвертається й ховає чорні василіскові очі. E col suo vedere attosca l’uomo quando lo vede43. Дякую за влучні слова, мессере Брунетто.
Стелять мені під ноги килими для Сина Людського44. І чекають, коли я проходитиму. Вона стоїть у жовтуватому сутінку зали, на її похилих плечах плед від холоду; я зупиняюсь і здивовано оглядаюся, а вона недбало вітається зі мною і рушає сходами нагору, скоса приснувши в мене пекуче трутним позирком.
Дешеве зім’яте зелене покривало на канапі. Вузька паризька кімнатина45. Щойно тут лежала перукарша. Я поцілував її панчоху й крайчик темно-іржавої запорошеної спідниці. Це інша. Вона. Вчора прийшов познайомитись зі мною Ґоґарті46. Власне, через "Улісса". Символ інтелектуальної свідомості. . . . Отже, Ірландія? А чоловік? Прогулюється коридором в пантофлях або грає сам з собою в шахи. Чому нас тут залишили? Щойно тут лежала перукарша, затиснувши мою голову між своїх горбистих колін. . . . Інтелектуальний символ моєї раси. Слухайте! Запався навислий морок. Слухайте!
— Хто зна, чи таку діяльність розуму або тіла можна назвати нездоровою… —
Вона говорить. Слабкий голос з-поза холодних зірок. Голос мудрості. Кажи далі! Скажи ще раз, хай я помудрішаю! Такого голосу я ніколи досі не чув.
Вона зміїно підсувається до мене на тій дешевій канапі. Мені несила ані ворухнутися, ані озватись. Звивисте наближення зоревродженої плоті. Перелюбство мудрості. Ні. Я піду. Піду.
— Джіме, любий!.. —
М’які пожадливі уста цілують мене у ліву пахву. Звивистий цілунок розбурхує міріади кровоносних судин. Вогонь опікає мені жили. Я зморщуюсь, мов охоплений полум’ям листок! Вогненне жало вистрілює з моєї правої пахви. Зоряна змія поцілувала мене: холодна змія ночі. Я загинув!
— Норо!..47 —
Ян Пітерс Свелінк48. Через дивне ім’я давнього голандського музики вся краса давніє й даленіє. Я чую його варіації для клавікордів на давній мотив: Молодість минає. У тьмяному тумані давніх звуків з’являється слабенький проблиск світла: ось-ось озветься голос душі. Молодість минає: оце вже кінець. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. І що тоді? Пиши про це, хай тобі чорт, пиши! Що ж бо інше здатний ти робити?
"Чому?"
"Тому що інакше я не змогла б тебе побачити"49.
Минуще — простір — віки — тьмище зір — і зникомі небеса — безрух — і ще глибший безрух — безрух зникнення — і її голос.
Non hunc sed Barabbam!50
Неготовність. Голі стіни. Студене денне світло. Довгий чорний рояль: труна для музики. На його краєчку жіночий капелюшок, оздоблений червоною квіткою, і парасолька, складена. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті — чорного кольору51.
Прилога52: Люби мене, люби й мою парасольку.
Примітки
1. Назва твору (зіталійщене написання імені Джеймс як Джакóмо і автентичне написання прізвища Джойс), а також вживання в тексті стосовно героя розмовного імені Джім та пестливого Джеймсі і звертання до Нори (ім’я дружини письменника) дозволяє з великою правдоподібністю робити висновок про неприховану його автобіографічність. Це при тому, що цілу низку ситуацій в цьому творі, жанрово близької до новели (стилістично дуже своєрідної, з незвичною поетикою для літератури початку ХХ сторіччя), домислено і "доуявлено" на догоду композиційній цілості, але безвідносно до біографічних реалій автора.
Події, тут описані, відносяться десь так до проміжку між серединою 1911 року та серединою 1914-го, хоч реальна Амалія, дочка багатого трієстського промисловця-єврея Леопольда Поппера, була ученицею Джойса в 1907-8 роках (коли він заробляв собі на прожиття викладанням англійської мови) і після 1909 року, за свідченням її родичів, з ним не зустрічалася.
Часом остаточного завершення цього твору відомий Джойсознавець Річард Елман (котрий уперше опублікував "Джакомо Джойса") вважає орієнтовно передосінь 1914 року. В усякому разі, у 1915 році Джойс, переїжджаючи з Трієста до Швейцарії, залишив поміж інших своїх паперів і автограф "Джакомо Джойса" братові Станіславу і пізніше ніколи вже до цього рукопису не повертався. (Тут і далі коментар перекладача).
2. Сведенборґ Еммануель (1688 — 1772) — шведський натураліст, теософ. Псевдо-Ареопаґіт (І стор.) — афінський єпископ Діонісій Ареопаґіт, що йому було приписано низку теологічних творів, написаних у V стор. Міґель де Молінос (1628-96) — іспанський містик і аскет, засновник квієтизму, релігійно-етичного вчення, в основі якого споглядальне ставлення до світу. Аббас Йоахім (1145 — 1202) — італійський теолог.
3. Яка культура! (італ.)
4. Верчеллі — місто на північному заході Італії.
5. У цих двох реченнях парафраз назви вірша Дж.Джойса "Квітка, дана моїй доньці" (1913) і повтор епітета "благенький", наявного в тексті цього вірша.
6. Обігрування терміну "середні віки" (стосовно історії) і "середній вік" (стосовно героя твору).
7. Буквально — "майдан трав" (йдеться про ринковий майдан у Падуї).
8. П’ять послуг за п’ять франків (італ.).
9. Цей абзац майже дослівно повторюється в 14 розділі роману "Улісс" (виданий 1922 р.).
10. "Агов!… Агов-гов!" — Ці вигуки нагадують перегукування Марцелла і Гамлета у сцені з привидом (Шекспір "Гамлет", дія І, сцена V).
11. Трохи змінені рядки з вірша англійського поета Вільяма Кавпера (1731 — 1800) "Джон Ґілпін".
12. Мій отче (італ.).
13. Звідки б це? (латин.) Моя дочка захоплюється своїм учителем англійської мови (італ.).
14. Іґнатій Лойола (1491? — 1556) — засновник ордену єзуїтів, автор твору "Духовні вправи" про систему виховання людської особистості в цілковитій покорі церковним вимогам. По допомогу до Лойоли звертається також герой "Улісса" Стівен, коли розмірковує про Шекспіра.
15. На вулиці Сан-Мікеле мешкала Амалія Поппер, одна з учениць Джойса, в яку він закохався.
16. Чи не ім’я Нори, своєї майбутньої дружини, повторював герой?
17. Це задокументований факт, коли така собі трієстянка Ада Мейсел справді наклала на себе руки в 1911 році.
18. Джаґернаут (точніше Джаґаннатха), дослівно "володар всесвіту", — одне з втілень Вішну-Кришни в давньоіндійській релігії. У найбільшому святі на честь Джаґернаута його статую вивозять на величезній 16-ті колісній колісниці, під яку часом кидаються в екстазі богомольці.
19. Та це ж свинство! (нім.).
20. У дещо перефразованому вигляді цей епізод — уже стосовно ранкового Парижу — повторено в 3 розділі "Улісса".
21. Гедда Ґаблер — героїня однойменної п’єси норвезького драматурга Г.Ібсена (1828 — 1906).
22. "Сума проти поган" — одна з основних праць філософа й теолога Томи Аквінського (1225? 1226? — 1274), в якій спробувано більш-менш раціонально викласти християнське віровчення. У Джойса в цьому реченні ніби іронічний натяк на іудейський талмуд.
23. Етторе Альбіні (1869 — 1954) — багатолітній співробітник римської соціалістичної газети "Аванті" ("Вперед"), якого тут помилково приписано до туринської газети "Секоло" ("Вік"). Згаданий епізод стався в театрі "Ла Скала", коли там давали доброчинний концерт на користь загиблих італійських вояків у загарбницькій війні в Лівії. Автор італійського "Королівського маршу" — композитор Джузеппе Ґабетті (1796 — 1862).
24. Точніше — "Si puo?" — "Дозвольте? (італ.). Це перші слова Тоніо в пролозі опери Руджеро Леонковалло (1857 — 1919) "Паяци".
25. Джон Давленд (1563? — 1626) — англійський лютніст і композитор. Можливо, тут натяк на твір Давленда "Тепер і справді я мушусь прощатись" або ж на "Прощальний вірш" англійського поета Роберта Герріка (1591 — 1674), слова з якого "не хочеться прощатись" збігаються з тим, що сказано у Джойса.
26. Англійський король Яків (точніше, Джеймс, 1566 — 1625) був нерішучий і сумнівний, як політик, чим і спричинено зневажливий епітет Джойса до цього монарха.
27. Павана — старовинний бальний танець.
28. Описово цей епізод пов’язаний з Ковен-Гарденом, площею в Лондоні, на якій у 1661 — 1974 роках існував головний ринок продовольчих товарів і квітів; довкруг площі були лоджії, про які згадує Стівен у "Портреті художника замолоду" (напис.
