Факти в справі Містера Волдемара - По Едгар Аллан

При цім третім запиті вся його постать схвилювалася легким трепетом: повіки розплющились, так що появили білу смужку білка, губи помалу рухнулись, і споміж них ледве чутним шептанням знялися слова:

— Так, — зараз сплю. Не будіть мене! — дайте так померти!

Я помацав тіло; воно було все заклякле, як і раніш. Права рука і тепер підкорялася вказівкам моєї руки. Я запитався месмерика знову:

— Вам і зараз болить у грудях, містер Волдемар?

Відповідь тепер прийшла зразу, але ще менш дочутна, ніж уперше:

— Не болить — я помираю.

Я розважив, що тепер не годиться його непокоїти, і нічого далі не казано, ані роблено аж до приходу доктора Ф.; він з'явивсь незадовго перед світом і висловив надзвичайний подив, знайшовши пацієнта і досі живим. Спробувавши пульс та приложивши дзеркало до губів, він запросив мене поговорити із месмериком ще раз. Я так зробив, запитавши:

— Містер Волдемар. Ви досі спите?

Як і раніш, минуло кільки хвилин, поки ми одержали відповідь; і протягом цього часу смертельник, здавалося, збирався на силу заговорити. На мій четвертий запит він мовив дуже потиху, майже нечутно: — так, іще сплю — помираю.

Думка, а радше бажання лікарів були зразу такі, щоб не займати містера Волдемара у його теперішнім, видимо спокійнім стані, аж поки настане смерть; а це мало взяти, на загальний наш погляд, всього кільки хвилин. Я рішив, одначе, заговорити до нього ще раз, повторивши тільки моє попереднє питання.

Тимчасом, як я говорив, на обличчі месмерика зайшла прикра зміна. Очі поволі розкрилися, зіниці закотилися вгору, так що зовсім зникли, шкіра взялась трупним кольором (колір скоріше пергаменту, ніж білого паперу) і округлі сухотні плями, які перед тим різко виставали в середині кожної щоки, одразу згасли. Я вживаю саме цього вислову, бо раптовість зникнення нагадала мені не що інше, тільки як свічка згасає під подувом. Верхню губу у цей самий час повело від зубів, що їх вона досі покривала, нижня щелепа враз із шумом одпала, появивши широко розкритий зів і набряклий чорний язик. Гадаю, що серед присутніх не було людини, не звиклої до страхів смертельного ложа; але так понад усяку уяву огидний був у цю хвилю містера Волдемара вигляд, що всі враз подалися од ліжка.

Я почуваю тепер, що дійшов такої точки оповідання, яка кожного читача має вразити до цілковитого зневір'я. Моє діло, в кожному разі, іти собі просто далі.

Ми не мали вже далі найменшого знаку, щоб містер Волдемар був живий; і, признавши смерть, ми були доручили його турботам доглядачів, коли тут в язиці йому появилася сильна вібрація. Це тривало, може, хвилину. Потім того з розтягнених і нерухомих щелепів виник голос — такий, що безумством було б намагання його описати. Існують, що-правда, два чи три епітети, котрі можна тут приложити хоча б частково; я можу, приміром, сказати, що гук був шорсткий, і глухий, і розбитий; але огидну цілість його описати годі — з тої просто причини, що подібні звуки ніколи ще на цім світі не разили людського вуха. Та були в них дві прикмети, що їх я вважав тоді і вважаю тепер за яскраву характеристику тії інтонації — прикмети, досить спроможні передати певну ідею неземної окремішности того голосу. По-перше, голос, здавалося, досягав нашого слуху — принаймні, мого — з далекої відстани або ж із якої глибокої порожнечі десь у землі. По-друге, він сприймавсь мені так (боюся, правда, що не можна буде як слід з'ясувати це), як желатинова або клеювата маса сприймається чуттям дотику.

Я казав тут і за "звук", і за "голос". Річ у тім, що цей звук мав виразний, навіть на диво, моторошно виразний поділ на склади. Містер Волдемар говорив, — очевидно, у відповідь на питання, яке я подав йому кільки хвилин тому. Я спитався його, нагадаю, чи й досі він спить. Він одмовляв:

— Так; — ні; я спав — а тепер — тепер — я мертвий.

Ніхто з присутніх навіть не силувавсь заперечити, ані пробував затамувати в собі невимовний трепетний жах, що його ці кількоро слів, цим способом вимовлені, так здольні були надихнути. Містер Л-л (студент) зомлів. Доглядачі зразу покинули геть кімнату, і їх уже ніяк було повернути. Мої власні вражіння я й не спитуюсь з'ясувати читачеві. Десь коло години ми мовчки — не мовивши ані слова — силкувались очутити містера Л-л. Коли він прийшов до пам'яти, ми взялися знов досліджувати стан містера Волдемара.

Він оставався в усьому такий, як в-останнє описано, за винятком того, що дзеркало вже не давало ознак дихання. Спроба пустити кров із руки не вдавалася. Мушу сказати також, що рука не підлягала уже моїй волі. Я даремне спитувавсь повести її за напрямком моєї руки. Єдина направду реальна вказівка месмеричного впливу виявлялась тепер у вібрації язика, скоро я удававсь до містера Волдемара з питанням. Здавалось, що він намагається відповісти, але не має вже достатньої сили воління. До питань, подаваних кимось іншим, не мною, він, здавалося, був ніяк нечутливий — дарма що я пробував поставити кожного члена нашого товариства в месмеричний rapport* із ним. Я вважаю, що подав тепер усе потрібне для розуміння месмеричного стану містера Волдемара під цей час. Далі ми приставили інших доглядачів, і в десятій я полишив цей дім, разом із обома лікарями та містером Л-л.

По полудні ми навідались знову, щоб побачити пацієнта. Його стан лишався достоту той самий. Ми мали тепер деяку суперечку за те, чи годиться й можливо збудити його, але ж легко погодились на тім, що нічого доброго цим не дійдемо. Було очевидно, що за даного стану смерть (або те, що звичайно зветься смертю) була спинена месмеричною чинністю. Усім нам видавалось ясним, що збудити містера Волдемара, це значило б тільки запевнити його моментальний, або ж, принайменше, скорий розклад.

Відтоді і аж до кінця останнього тижня — сім яких місяців — ми щоденно одвідували Волдемара, часом у товаристві медиків та інших знайомих. Через цілий цей час містер Волдемар лишався достоту таким, як описано. Догляд за ним був постійний.

Це було в п'ятницю, що ми остаточно рішили зробити експеримент — спробувати збудити його; і це (може бути) він, нещасний результат цієї останньої спроби, привів до постання таких нескінченних балочок у приватних колах — до такого буяння того, що я можу вважати тільки за легковажність бездумної маси.

Для того, щоб вивести містера Волдемара із месмеричного трансу, я вжив звичайних пасів. Деякий час вони не справляли впливу. Перша вказівка на збудження виявилась частковим опущенням райдужної оболони в оці. Спостережено, як особливо знаменну річ, що це обниження зіниці супроводилося густим випливом жовтавого гною (з-під повік) із їдючим і надзвичайно огидним запахом.

В цей час мені сказано, щоб я спробував сплинути на пацієнтову руку, та як робив давніш. Я спробував — і успіху не досяг. Доктор Ф. тоді висловив побажання, щоб я дав питання. Я зробив це такими словами:

— Містер Волдемар, чи можете ви нам пояснити, що Ви тепер почуваєте чи бажаєте?

Тут настало раптове повернення сухотних кругів на щоках: язик затрепетав, чи, радше, сильно заворочавсь у роті (хоча щелепи й губи лишились нерухомі, як і раніш), і врешті прорвався наяв той самий огидний голос, що його я уже описав:

— Бога ради! — швидше! — швидше! — усипіть мене — або ж, швидше! — збудіть! — швидше! — кажу вам, я мертвий!

Я зовсім знемігся і зразу не знав, що робити. Я намірився перше відновити транс, але, абсолютно не мавши волі, зрікся цієї думки і рішуче взявся будити його. В цій спробі я скоро побачив, що матиму успіх, або, принаймні, мені здалося, що успіх мій буде повний; і я певен того, що всі у кімнаті готові були побачити пацієнта збудженим.

Але що справді сталося, до цього жодна людська істота не могла бути готова.

Поки я спішно робив месмеричні паси, поміж викриками "мертвий! мертвий!", що буквально зривалися з язика, не з губів цього страдника, усе його тіло ураз, за єдину хвилю чи й менше, осілось — розсипалось — цілковито взялося прахом під моїми руками. На ліжкові перед усім товариством лежала майже текуча маса відворотної — гидкої гнилизни.