Дивина - Віндем Джон

Запала тривала мовчанка.

— Нічого не розумію,— зовсім по-дитячому мовив він.— Моє життя! Що сталося з моїм життям?

його обличчя зробилося пригнічене й безпорадне. Я присунув до нього келишок. Старий надпив бренді, а тоді розгорнув щоденник і почав вивчати надрукований у ньому календар.

— О господи! — вигукнув він.— Усе це надто правдоподібно... Що, що сталося зі мною?

— Часткове випадіння пам'яті після сильного шоку,— співчутливо мовив я.— Випадок не винятковий, і згодом усе. як правило, стає на свої місця. Я порадив би вам подивитись, що там усередині,— показав я на бумажник. — Може, ви знайдете там щось таке, що допоможе відновити втрачену пам'ять.

Трохи повагавшись, старий зазирнув у бумажник і видобув звідти кольорову фотографію, як видно, сімейну. В центрі можна було впізнати самого старого, правда, років на п'ять молодшого, ніж тепер; чоловік поряд, років сорока п'яти, безумовно, мав родинну схожість із старим. На фотографії, крім них, були ще дві трохи молодші за чоловіків жінки, двоє дівчаток-підлітків та двоє хлопчиків. У глибині, за зразково доглянутим лужком, виднівся будинок, спорудженні! у стилі вісімнадцятого століття.

— Як на мене, вам нема чого нарікати на своє життя,— сказав я.— Здається, досі воно було зовсім непогане.

За фотографією з'явилися на світ три візитні картки, на яких було надруковано лише три слова: "Сер Ендрю Уїнселл". У бумажнику був також конверт, адресований серу Ендрю Уїнселлу, у фірму "Бритіш вінвініл пластик", десь у районі ВС-1, в Лондоні.

Старий похитав головою, відпив ще ковток бренді, знову поглянув на конверт і невесело засміявся. Потім з видимим зусиллям опанував себе й рішуче промовив:

— Та це просто безглуздий сон! Ну як мені прокинутись? — Він заплющип очі й проказав твердим голосом: — Я Ендрю Уїнселл. Мені двадцять три роки. Я мешкаю на Харт-стріт, сорок вісім. Працюю в бухгалтерській конторі "Пеп-берті і Тралл", на Блумсбері-сквер, сто два. Сьогодні дванадцяте липня тисяча дев'ятсот шостого року. Кілька годин тому на мене наїхав трамвай. Це сталося на Тенет-стріт. Від удару в мене, мабуть, потьмарився розум, і я страждаю від галюцинацій... "Ну, все!

Розклепивши повіки, старий дуже здивувався, коли знову побачив перед собою мене. Він зупинив погляд на конверті і скривився від досади.

— Сер Енлрю Уїнселл!—зневажливо вигукнув він.— Якась фірма "Вінвініл пластик". Ну що, б біса, це має означати?!

— А вам не здається,— обізвався я,— що це треба розуміти як вашу приналежність до тієї фірми. І, судячи з вигляду, я б сказав, що ви один з тих, хто її очолює.

— Але ж я сказав вам...— і старий замовк.— Слухайте, а що таке пластик? — раптом запитав він.— Мені це слово нагадує щось пов'язане з обробкою сирої глини. Але яке, власне, я можу мати відношення до якоїсь глини?

Я не квапився відповідати. Судячи з усього, шок, незалежно від того, що стало йото причиною" забрав у старого принаймні п'ятдесят років пам'яті. Можливо, подумав я, якщо мені вдасться перевести розмову на знайому йому тему, його свідомість вийде із заціпеніння. Я поплескав рукою по стільниці.

— Оце, приміром, зроблено з пластику,— сказав я.

Старий нахилився й оцінювально постукав нігтем по гладенькій поверхні.

— Я б не сказав, що це... як його... пластик. Поверхня надто тверда,— заперечив він.

Я спробував пояснити:

— Ця речовина, перш ніж стати твердою, була пластичною. Існує багато різновидів пластмас. Оця попільниця, оббивка стільця, на якому ви сидите, оця ручка, обкладинка моєї чекової книжки, плащ тієї жінки, її сумочка, руків'я її парасольки та сотні речей навколо зроблено з пластику. Навіть моя сорочка з пластикового волокна.

Старий озвався не зразу, він сидів і з дедалі більшою увагою роздивлявся названі мною речі. Нарешті знов обернувся до мене і дуже пильно зазирнув мені в очі.

— Тепер і справді тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмий рік? — спитав він, і голос його тремтів від хвилювання.

— Безумовно,— запевнив я.— Якщо не вірите власному щоденнику, онде на стіні за стойкою календар.

— Ніде не видно коней,— пробурмотів він сам до себе,— дерева на площі виросли так, що не впізнати... Сни не бувають такі послідовні., не до такої ж міри...— Він помовчав і раптом вигукнув:— Боже мій! Боже мій, якщо все це правда...— Тоді обернувся до мене, блискаючи очима.— Розкажіть мені про ті пластмаси,— зажадав він.

А я ж не хімік за фахом і знаю про них не більше, ніж перший-ліпший. Одначе старий був видимо зацікавлений, і, як я вже казав, я думав, що знайома тема допоможе відновити йому пам'ять, отож вирішив спробувати.

— Оце начебто зроблено з бекеліту,— почав я, вказавши на попільницю,— однієї з найдавніших термотривких пластмас. Учений на прізвище Бекеланд запатентував його, якщо не помиляюсь, у тисяча дев'ятсот дев'ятому році. Здається, на основі фенолу та формальдегіду.

— Ви сказали —термотривка? Як це розуміти? — запитав старий.

Я пояснив як міг, а потім заходився розповідати все, що знав про молекулярні ланцюжки, полімеризацію, про якості пластмас та їх використання. В мене зовсім не виникло враження, що яйце навчає курку, навпаки — старий слухав з великою увагою, інколи повторюючи те чи те слово, так ніби хотів запам'ятати його. Мені було приємно, що він так дослухається до моїх слів, але я вже не тішив себе надією, що моя розповідь бодай трохи посприяє відновленню його пам'яті.

Ми — або, точніше, я — проговорили отак десь із годину, і весь цей час старий сидів надзвичайно зосереджено, міцно зціпивши руки перед себе. Потім я помітив, що дія бренді минула, і вій знову став розгублений і недужий на вигляд.

— Гадаю, мені все-таки краще провести вас додому, — сказав я йому. — Чи не могли б ви згадати вашу адресу?

— Харт-стріт, сорок вісім,— відказав він.

— Ні, я маю на увазі ту, де ви мешкаєте тепер, — заперечив я.

Але він наче й не почув мене. Вираз його обличчя свідчив про те, що думки його десь далеко.

— Якби ж то я міг пригадати все це... пригадати, коли прокинуся...— розпачливо шепотів він скоріше сам до себе, ніж до мене. Та раптом знову звів на мене очі.

— Хто ви?

Я назвав себе.

— Я запам'ятаю ваше ім'я, якщо зможу,— запевнив він мене дуже серйозним тоном.

Я перехилився через стіл 1 взяв його записник. Його Ім'я було написане на першій сторінці, там-таки була адреса: Аппер-Гросвенор-стріт. Я поклав записник та бумажник у долоню старого, і він зразу ж автоматичним рухом засунув їх у кишеню. Потім мовчки втупив очі перед себе й просидів так, поки швейцар викликав для нас таксі.

Літня жінка, як видно, покоївка, відчинила двері розкішної квартири. Я порадив їй викликати лікаря сера Ендрю, а коли той прибув, ще трохи затримався, щоб розповісти про все, що сталося.

Наступного вечора я подзвонив і поцікавився, як почуває себе сер Ендрю. Голос, що відповів мені, належав молодшій, ніж покоївка, жінці. Вона сказала, що вчора після дози снотворного сер Ендрю спокійно заснув 1 прокинувся вранці лише з відчуттям легкої втоми. А загалом почуває себе добре, і ніяких провалів у пам'яті не помітно. Лікар не бачить підстав для серйозного занепокоєння. Жінка подякувала мені за те, що я подбав про сера Ендрю і привів його додому. На цьому все й скінчилося.

Власне кажучи, я вже давно забув би про ту невеличку пригоду, коли б оце не побачив у грудні в газетах повідомлення про смерть сера Ендрю.

Коли містер Астер закінчив свою розповідь, містер Фреттон якусь хвилю мовчав. Нарешті, затягтись сигарою 1 відливши кави, він промовив:

— Дивина якась...

— Саме так і я подумав, та й тепер думаю,— докинув містер Астер.

— Я хочу сказати, — провадив містер Фреттон, — ви справді зробили послугу чоловікові, але її навряд чи можна назвати, вибачте мені за відвертість, вартою такої винагороди — шести тисяч акцій, курс яких становить вісімдесят три шилінги шість пенсів.

— У тім-то й річ,— погодився містер Астер.

— А ще дивовижніше те,— вів далі містер Фреттон,— що ви зустрілися з сером Ендрю минулого літа, а заповіт, у якому вам відписано цю спадщину, був складений і юридично оформлений сім років тому.— Вія знов замислено затягся сигарою.— Більше того, я вважаю, що не порушу ніякої таємниці, сказавши вам, що цьому заповітові передував ще один, складений на дванадцять років раніше, і в ньому також був пункт, що стосується вас.

І містер Фреттон допитливо подивився на співрозмовника.

— Цього я збагнути не можу,— мовив містер Астер,— але, якщо ви захоплюєтеся дивовижами, вас, напевне, зацікавить і оця.

Він дістав з кишені записник 1 вийняв з нього згорнуту газетну вирізку. То був некролог: "Сер Ендрю Уїнселл — засновник виробництва пластмас".

Знайшовши потрібне місце посередині шпальти, містер Астер прочитав уголос:

— "Цікаво відзначити, що замолоду сер Ендрю не виказував ніяких нахилів до своєї майбутньої професії і навіть працював деякий час у бухгалтерській конторі. Однак у двадцятитрирічному віці, влітку тисяча дев'ятсот шостого року, він цілком несподівано залишив ту роботу і присвятив себе хімії. Вже через кілька років він зробив своє перше відкриття, яке поклало початок компанії "Бритіш вінвініл"...

— Он як,— мовив містер Фреттон і пильно поглянув на містера Астера.— А знаєте, в тисяча дев'ятсот шостому році його справді збив трамвай на Тенет-стріт.

— Звісно, знаю. Він же сам сказав мені про це,— відповів містер Астер.

Містер Фреттон похитав головою.

— Все це дуже дивно,— сказав він.

— Справді, дивина,— погодився містер Астер.

З англійської переклав Віктор КОЛЕЧКО