Призначена година - Бредбері Рей
Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.
– Здрастуй, Гелен! – привіталася вона.
– Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?
– Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.
– І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.
Пані Морріс зітхнула.
– Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення. Гелен засміялася.
– Ваші малюки теж захопилися цією грою?
– О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних "класах". Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?
– Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!
– Батьки звикають пропускати все повз вуха.
Мовчанка.
– Що сталося, Мері?
Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.
– Га? – здригнулася вона. – Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?
– Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика па ім'я... Дрілл, так, здається, його звати.
– Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.
– От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.
До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.
– Ну, як справи?
– Майже все готове, – відповіла Мишка.
– Чудово! А це що таке?
– Це така іграшка, – відказала Мишка. – Дивись!
На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і... кулька щезла.
– Бачила? – запитала Мишка. – Гопля! – Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.
– Ану ще, – попросила мати.
– Не можу. О п'ятій по обіді – вторгнення. Бувай! – І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.
З екрана сміялася Гелен.
– Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту [319] таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.
– Ти не сприй-нят-ли-ва, – сказала пані Морріс.
– Що?
– А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?
– Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим...
Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.
– Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?
Мишка схилилася до трояндового куща.
– Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.
– І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!
Мишка крутнулася, перелякана й зла.
– Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.
– Ти набила Пеггі-Енн?
– Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона... ну, просто боягузка.
Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.
– Ось сюди і ще сюди, – бурмотіла Мишка. [320]
– Що там трапилося? – запитала пані Морріс.
– Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.
– Може, допомогти?
– Ні, спасибі. Я сама.
– Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.
Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося – і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування – зроби те чи оте? Хтозна... Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, – великим, нетямущим і непохитним диктаторам?
Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.
П'ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: "П'ять годин, п'ять годин – всі готові, як один" – і замовк. Призначена годгпіа.
Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!
По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.
– Добрий вечір, люба. [321]
– Добрий вечір, Генрі.
Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.
Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.
– Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш. Дз-з-з.
– Що це? – запитав Генрі.
– Не знаю.
Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати – і не сказала. Смішно. Це нерви.
– Діти там нічого не накоять? – проказала вона. —Може, затіяли якусь небезпечну забаву?
– Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?
– Ніяких електричних приладів?
– Нічого такого, – відповів Генрі. – Я дивився.
Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.
– Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм... – Вона примружилася. – Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. – Вона нервово засміялася.
Дзижчання поголоснішало.
– Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.
Вибух!
Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір'ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.
Пані Морріс відчайдушно закричала.
– Там, нагорі! – безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.
Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його
не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.
– На горищі! – кричала вона. – Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути... о боже!
Надворі – ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.
– Це не па горищі! – крикнув Генрі. – Це на подвір'ї!
– Ні, ні! – Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. – Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!
Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його іі кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.
– Ось, ось, – схлипувала вона, прихилившись до дверей. – Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.
– Ти що, з глузду з'їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!
– Хай я з'їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут! [323]
– Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!
– Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас...
Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. "Може, це Гелен мене викликає? – подумала пані Морріс. – Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?"
У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.
– Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі. – Хто там тупотить?
Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят пар ніг. П'ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.
– Сюди! – кричить унизу Мишка.
– Хто там? – загорлав Генрі. – Хто там унизу?
– Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! – майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього.— Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.
– Мамцю! – кличе Мишка. – Татку! Тиша.
– Де ви?
Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.
– Мамусю! – Непевне мовчання. – Татку! — Чекання, тиша.
Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на гори-ш,е. Попереду – легка хода Мишки.
На горищі батько й мати мовчки пригорнулися одне до одного. їх проймає дрож. Електричне дзижчання; крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло; ріл-кий незнайомий запах; якийсь чужий, нетерплячий голос Мишки – все це, нарешті, пройняло [325] і Гопрі Морріса. Він стояв поряд із дружиною в похмурій тиші, і його трусило.
– Мамцю! Татку!
Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері – навстіж. Мишка заглядає всередину, за нею бовваніють високі сині тіні.
– Цур-цура, я знайшла! – каже Мишка.
Про блукання вічні й про Землю
Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, яких ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.
– От і все, – промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. – Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка. [327]
2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць – та кому ж це до снаги! Багато хто брався – і жоден сучасний автор не зміг.
"Космос надто безмежний, – думав він,— міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Однак інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя".
Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався піхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку...
О дев'ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.
– Приїздіть негайно! – кричав він.
Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять.
