Призначена година - Бредбері Рей

Ото буде весело! Оце так гра! Вони ще ніколи не знали такого! Галасливі діти стрімголов гасають туди-сюди по зелених галявинах, то візьмуться за руки, то, розставивши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються, аж заливаються. В небі літають ракети, по вулицях мчать жуки-автомобілі, а діти захопилися грою. Така втіха, така радість, стільки вереску, така штовханина!

Мишка вбігла в дім, замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горласта, міцна [310] й дуже рішуча. її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і висипала все це у великий мішок.

– Ой лишенько, Мишенятко, що це діється?

– Дуже цікава гра! – відсапуючись, відповіла розпашіла Мишка.

– Посидь хвилинку, перепочинь, – сказала мати.

– Ні, я не втомилася. Мамусю, можна я візьму оці речі?

– Тільки дивись не продіряв каструльок! — мовила пані Морріс.

– Спасибі, спасибі! – закричала Мишка і майнула з місця, мов ракета.

– А як називається ваша гра? – крикнула їй мати навздогін.

– Вторгнення! – на бігу кинула Мишка. Двері грюкнули.

З усіх подвір'їв діти зносили ножі, виделки, а то й коцюбу, коліно старого бляшаного димаря чи консервний ніж.

Цікаво, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти років, дивилися на все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі чи поважно грали в піжмурки.

Тим часом батьки роз'їжджали в блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри – полагодити вакуумний ліфт, настроїти миготливий телевізор чи вередливий про-дуктопровід. Дорослі поглядали на клопітливу дітлашню, заздрили невичерпній сназі веселих малюків, поблажливо всміхалися їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки з ними погрались би.

– Оце, і це, й це, – командувала Мишка, й діти викладали перед нею різноманітні ложки, [311] штопори, ключі. – Це давай сюди, а це – туди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Правильно. А тепер не заважай, я припасую оцю штуковину,— вона прикусила губу, заклопотано набур-мосила чоло. – Отак. Ясно?

– Ага-а! – хором закричали діти. Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.

– Іди собі! – сказала Мишка руба.

– Я хочу з вами гратися, – попросив Джозеф.

– Не можна! – рішуче відмовила вона.

– Чому?

– Ти сміятимешся з нас.

– Слово честі, не буду.

– Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб'ємо.

Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.

– Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!

Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.

– А я хочу з вами, – жалібно проказав він.

– Ти старий, – рішуче мовила Мишка.

– Не такий я вже й старий, – слушно заперечив Джо.

– Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.

Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.

– Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне – та й утішаються!

Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.

А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування [312] почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.

А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.

Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.

Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок – до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.

Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила... але там нікого не було.

Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.

– Трикутник, – каже Мишка.

– А що це таке – три... кутник? – затнув-гайсь, перепитує Енна. [313]

– At, байдуже, – відповідає Мишка.

– А як воно пишеться? —– запитує Енна.

– Те... ер... и... – диктує Мишка, але їй бракує терпіння. – Та пиши як хочеш! – і диктує далі: — Поперечина.

– Я іде не дописала три... кутник, – пояснює Енна.

– Ну то поквапся! – нетерпляче кричить Мишка.

З вікна висунулася мати.

– ...кут-ник, – допомагає вона розгубленій дівчинці.

– Ой, спасибі, пані Морріс, – каже Енна.

– Оце добре,-– сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.

А в спекотпому повітрі бринять дитячі голоси.

– Поперечина, – каже Енна. Тиша.

– Чотири – дев'ять – сім – а – бе – во, – поважно диктує звіддалік Мишка. – Потім виделка, мотузка і шістьох... шести... шестикутник!

За обідом Мишка винила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.

– Ану сідай, – звеліла вона дочці. – Зараз буде суп.

Вона натисла на червону кнопку автомата-куховарки, і за десять секунд у гумовому одержувачі щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята одержувача, вийняла бляшанку з двома алюмінієвими ручками, миттю розпечатала її, насипала в чашку гарячого супу.

А Мишка совалася на стільці. [314]

– Швидше, мамцю! Тут ідеться про життя чи смерть, а ти...

– У твоєму віці я була така сама. Завжди йшлося про життя чи смерть. Я знаю.

Мишка похапцем ковтала суп.

– Не поспішай, – сказала мати.

– Не можу, – відповіла Мишка, – мене чекає Дрілл.

– А хто це такий? Якесь чудне ім'я,— зауважила мати.

– Ти його не знаєш, – сказала Мишка.

– Новий хлопчик у нашому кварталі? — запитала мати.

– Ще й який новий, – мовила Мишка, беручись за другу порцію.

– Покажи, котрий із них – Дрілл? – попросила мати.

– Ген там, – ухильно відповіла Мишка. – Ти сміятимешся. Всі тільки й знають, що дражняться. Такі дурні!

– Хіба Дрілл такий сором'язливий?

– Так... ні. Як сказати. Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не буде ніякого вторгнення.

– А хто куди вторгається?

– Марсіани на Землю. Ні, вони не зовсім марсіани. Вони... не знаю. Вони он звідти, – і вона показала ложкою вгору.

– І звідси, – мати доторкнулася гарячого чола донечки.

Мишка обурилась.

– Кепкуєш! Ти ладна вбити і Дрілла, і всіх!

– Та ні, я нічого поганого не хотіла сказати. Отже, цей Дрілл – марсіанин?

– Ні. Він... ну... може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Венери. Одне слово, йому було непереливки. [315]

– Уявляю! – мати затулила рота рукою, ховаючи усмішку.

– Вони сушили собі голову, як напасти на Землю.

– Авжеж, ми неприступні, – з насмішкуватою поважністю відповіла мати.

– Еге, саме так і Дрілл каже! He-при... оце саме слово, мамусю.

– Ой-ой! Який розумний хлопчик той Дрілл! Які мудрі слова він знає!

– Так от, я й кажу, мамусю, їм не вдавалося придумати, як напасти на нас. Дрілл каже... він каже, щоб добре воювати, треба знайти новий спосіб захопити людей зненацька. Тоді обов'язково переможеш. І ще він каже: треба знайти у супротивника помічників.

– П'яту колону, – сказала мати.

– Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.

– І не дивно. Адже ми дуже сильні,— засміялася мати, прибираючи посуд.

Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.

– А потім одного чудового дня, – вела вона далі театральним шепотом, – вони згадали про дітей!

– Он як! – захоплено вигукнула пані Морріс.

– Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.

– Хіба що збирають гриби чи равликів.

– І потім він щось казав про ми... міри.

– Ми-міри?

– Еге ж, ви-ми-міри!

– Виміри? [316]

– Тат;! їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев'яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.

Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.

– Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.

– От іще, вмиватися! – пробурчала Мишка.

– Обов'язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.

– Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, – промовила Мишка.

– Он воно що!

– Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!

– Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір'ю і...

Мишка рушила до дверей.

– Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб'ємо.

– А потім нас із татом?

– Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.

Вона прочинила двері.

– Мамцю!

– Що?

– А що таке ло... логі-ка?

– Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.

– Дрілл і про це казав, – зауважила Мишка. – А що таке – бути сприй-нят-ли-вим? – вона ледве вимовила таке довжелезне слово.

– А це... – мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. – Це означає – бути дитиною.

– Дякую за обід! – Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. – Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!

– Спасибі й за це, – відповіла мати. Бах! — грюкнули двері.

О четвертій годині задзижчав відеофон.