Подорож капітана Стормфілда до раю - Твен Марк

Вираз його обличчя анітрохи не змінився,– достоту, як мішень після стрілецьких змагань міліції.75 Він звернувся до молодшого клерка та й питає:

– Де це воно – Америка? Що це таке – Америка?

Молодший клерк поквапливо відповідає:

– Такого світила немає.

– Світила? – озиваюсь я.– Ну, що ви таке кажете, юначе? Америка – не світило. Це країна, материк. Її відкрив Колумб. Гадаю, про нього принаймні ви чули що-небудь? Америка... ну, добродію, це Америка...

– Замовкни ти! – каже головний клерк.– Відповідай коротко і ясно: звідки ти прибув?

– Ну,– кажу,– я вже не знаю, що й говорити, хіба що спробувати оптом і сказати, що я із світу.

– О! – зрадів він.– Це вже на щось схоже. Із якого ж світу?

Пітерсе, тут уже він загнав мене на слизьке! Я спантеличено витріщився на нього, клерк роздратовано – на мене, а потім він як скипить:

– Швидше, швидше: який світ?

Я кажу:

– Ну, світ, звичайний світ.

– Світ! – каже він.– Гм... Та їх мільярди!.. Хто там далі?

Це означало, що я повинен відійти. Я так і зробив, а на моє місце прискакав якийсь блакитний чоловік, що мав сім голів і тільки одну ногу.

Я пішов прогулятись. Тоді тільки я й звернув увагу на те, що всі міріади людей, які кишіли біля цієї брами, були точнісінько такі, як це створіння. Я спробував знайти серед них хоч одного знайомого, але якраз на ту пору знайомих не знайшлося. Подумавши як слід і зваживши все я потихеньку пробрався знову до брами, вже зовсім знітившись.

– Ну? – питає головний клерк.

– Що ж, добродію,– кажу я зовсім покірпенько,– я, здається, не знаю, з якого я світу. Але ви можете судити ось із чого: це той світ, що його спас спаситель!

Почувши останнє слово, він нахилив голову, а тоді тихо промовив:

– Світів, що він їх спас, стільки, скільки брам у небесах,– ніхто не може їх злічити. В якій астрономічній системі твій світ? Можливо, це допоможе нам.

– Це та система, в, якій є Сонце, і Місяць, і Марс...

Він хитав головою при кожній назві, бо навіть і не чув про них,– уявляєш?

– А Нептун, і Уран, і Юпітер...

– Стривай,– каже він.– Помовчи хвилинку! Юпітер... Юпітер... Здається, років вісімсот чи дев’ятсот тому у нас був якийсь чоловік звідти,– але люди з тієї системи дуже рідко потрапляють до цієї брами.– І раптом він так пильно втупився в мене, ніби хотів просвердлити наскрізь своїм поглядом. Потім він каже неквапливо:

– Ти прилетів сюди безпосередньо із своєї системи?

– Так, добродію,– відказую; проте я трохи почервонів, коли вимовляв ці слова.

Він ще суворіше глянув на мене та й каже:

– Це неправда, і тут не місце викручуватись. Ти звернув зі свого курсу. Як це сталося?

Тоді я й кажу, знову почервонівши:

– Пробачте! Беру назад свої слова і признаюсь: одного разу я помчав наввипередки з кометою, зовсім трошечки, одну крап...

– Так, так,– каже він, і в голосі у нього не чути ні крихти лагідності.

– Але я відхилився зовсім небагато, і в ту ж мить, як перегони скінчилися, повернувся на свій курс.

– Так не годиться. Відхилення від курсу й спричинило всю цю плутанину. Воно привело тебе до брами, яка на відстані мільярдів миль від тієї, що тобі потрібна. Якби ти потрапив до своєї брами, там би відразу знали, з якого ти світу, і не було б затримок. Проте ми спробуємо влаштувати тебе.

Він обернувся до одного з молодших клерків і каже:

– В якій системі перебуває Юпітер?

– Не пригадую, сер, але гадаю, що така планета є в одній з маленьких нових систем у малонаселеному закутку всесвіту. Я зараз подивлюся.

У них там була карта завбільшки зі штат Род-Айленд. Вія підтягнув до неї повітряну кулю і став підійматися вгору, все вище й вище. Скоро він підійнявся так високо, що й зовсім зник з очей. Час від часу він спускався попоїсти чого-небудь і знову відлітав. Одне слово, він працював так день чи два і, нарешті, спустився й сказав, що йому, здається, пощастило розшукати ту сонячну систему,– але, можливо, то мишачі сліди. Тут він узяв мікроскоп і знову піднявся вгору. Результат виявився втішнішим, аніж він сподівався. Він таки розшукав нашу систему. Клерк примусив мене описати нашу планету, вказати її відстань від сонця, а потім звернувся до свого шефа:

– О, тепер я знаю, сер, що він має на увазі. Ця планета є на карті! Вона зветься Бородавкою.

А я собі слухаю й думаю: "Юначе, юначе, для тебе було б не зовсім безпечно з’явитися на тій планеті і назвати її Бородавкою!"

Ну, вони і впустили мене, оголосивши при тому, що тепер я спасенний навіки й турбуватися мені нема про що.

По тому вони одвернулися від мене і взялися далі до своїх справ так, ніби вважали, що зі мною вже все скінчено.

Правду кажучи, це мене вельми здивувало, але я побоявся заговорити першим і нагадати про себе. Ти знаєш, як я не люблю цього; шкода було турбувати їх, у них стільки клопоту й без мене! Двічі я вирішував дати їм спокій і лишити все так, як є. Отож двічі вирушав я в дорогу, але мені відразу ж спадало на думку, який вигляд я матиму я своїй оснастці серед тих, хто спокутував гріхи, і це змушувало мене повертатися й знову ставати на якір. Люди почали поглядати на мене – клерки тобто – і дивуватися, чого це я не відпливаю. Я не міг довго витримати цього – це було так неприємно! Отож я нарешті набрався духу і зробив знак головному клеркові.

Він каже:

– Як! Ти ще тут? Чого ти хочеш?

Я й відповідаю, тихенько так і дуже довірчим тоном, склавши долоні трубочкою над його вухом:

– Прошу пробачення, і ви вже не гнівайтесь, що я вам нагадую і ніби як втручаюсь не в своє діло, але чи не забули ви чогось?

Він подумав якусь мить і каже:

– Забув?.. Ні, здається, нічого не забув.

– Подумайте,– наполягаю я.

Він подумав. Тоді каже:

– Ні, не пригадую. А в чому річ?

– Подивіться на мене,– кажу я,– огляньте мене як слід.

Він так і зробив.

– Ну? – питає мене.

– Що ж,– кажу я,– ви нічого не помічаєте? Якщо я в такому вигляді покажуся серед обраних, то чи не приверну я до себе надмірної уваги? Чи не буду я занадто помітний?

– Що ж,– каже він.– Я нічого особливого не помічаю. Чого тобі бракує?

– Бракує? Та мені бракує арфи, і вінця, і ореолу, і псалтиря, і пальмової гілки – бракує всього, що потрібне тут людині, добродію.

Чи був він спантеличений? Пітерсе, ти таких спантеличених людей зроду-віку не бачив!

Кінець кінцем він каже:

– Ну, ти й справді дивовижна людина, з якого боку тебе не візьми. Я про такі речі ніколи й не чув!

Я поглянув на цього чоловіка з великим подивом, а тоді й кажу:

– Сподіваюсь, ви не образитесь, бо я зовсім не маю наміру ображати вас, але, далебі, для людини, котра так довго пробула в царстві божому, як, гадаю, ви, добродію,– ви страх як мало знаєте про його звичаї!

– Його звичаї! – каже він.– Небеса – чималенький край, друже мій! У великих державах багато різноманітних звичаїв. І навіть у маленьких володіннях теж, як ти, напевно, знаєш із того, що бачив у малому масштабі на Бородавці. Як можеш ти гадати, що я спроможний вивчити різноманітні звичаї незліченних царств небесних? Та на саму думку про це починає боліти голова. Я знаю звичаї, що панують у місцях, населених народами, яким призначено входити крізь мою браму, і цих знань цілком досить для одної людини, якій довелося втовкмачувати їх собі в голову тридцять сім мільйонів років, протягом яких я щодень і щоночі вивчав цю справу! Але вивчити звичаї всього величезного небесного простору – о чоловіче, яку нісенітницю ти верзеш! Тепер я не маю сумніву, що чудернацьке вбрання, про яке ти кажеш, вважається модним у тій частині неба, де тобі належиться перебувати, але в наших місцях відсутність його нікого анітрохи не здивує.

Я відчув, що він правду мовить, попрощався з ним і пішов.

Цілісінький день я йшов до віддаленого кінця величезної зали, сподіваючись ось-ось пройти в рай, але я помилився. Ту залу було збудовано за загальним небесним планом,– певна річ, вона не могла бути маленькою. Нарешті я так стомився, що не міг іти далі. Тоді я сів відпочити й став розпитувати чудних на вигляд незнайомців, але нічого не добився: вони не розуміли моєї мови, я не розумів їхньої. Зрештою я відчув себе страшенно самотнім, мене пойняв такий сум, і я так затужив за домівкою, що сто разів пожалкував, що помер. Звичайно, я повернув назад.

Близько полудня другого дня я дістався до місця, звідки рушив у дорогу, став перед віконечком реєстратури та й кажу головному клеркові:

– Я починаю розуміти, що людині треба бути в своєму власному раю. Тільки там вона буде щаслива!

– Твоя правда,– каже він.– А ти гадав, що для всякого сорту людей годиться один і той самий рай?

– Еге ж, була в мене така думка, але тепер я бачу всю її безглуздість. Як мені пройти, щоб потрапити до свого району?

Він покликав молодшого клерка, що ото допіру вивчав карту, і той дав мені загальні вказівки. Я подякував і вже хотів був відчалювати, але він ще сказав мені навздогін:

– Зачекай хвилинку, це за мільйон миль звідси. Вийди і стань на цей червоний килим-самоліт, заплющ очі, затримай дихання і побажай опинитися там.

– Вельми вам вдячний,– кажу я.– Але чому ви не метнули мене туди відразу, як я прийшов?

– У нас тут і без того є чим собі голову сушити. Це твоє діло – думати й питати. Прощавай, ми, напевно, не побачимо тебе в цих краях тисячу століть чи близько того. В такому разі – оревуар,76 – кажу йому чемненько.

Скочив я на килим, затримав дихання, заплющив очі й побажав перенестися в реєстратуру свого району. І в ту ж мить я почув, як знайомий мені голос діловито крикнув:

– Арфу і псалтир, пару крил і ореол, розмір тринадцять, для капітана Елі Стормфілда із Сан-Франціско! Виписати йому санітарне посвідчення й пропустити!

Я розплющив очі. Справді, то був індіанин з племені паютів, якого я знав колись в окрузі Туларі; дуже славний хлопець,– пригадую, я був на його похороні: його, за звичаєм, спалили, а інші індіани мазали собі обличчя попелом і завивали, як дикі кішки. Він страшенно зрадів мені, і ти можеш собі уявити, що і я був так само радий побачити його й відчути, що потрапив, нарешті, до свого справжнього раю.

Тут, скільки око сягало, виднілися юрби клерків, які заклопотано бігали й метушилися, вбираючи в нові пишні шати тисячі янкі, мексіканців, англійців, арабів і всякого роду людей. Коли мені видали моє спорядження, я начепив ореол і, глянувши на себе в дзеркало, мало не підстрибнув на висоту будинку від радості, такий я був щасливий.

– Ну, це вже на щось схоже! – сказав я,– Тепер я готовий, покажіть мені мою хмарину.

Хвилин через п’ятнадцять я вже був за милю від того місця, прямуючи до пасма хмарин.