Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь - Маркес Габріель Гарсіа
— Адже то боже створіння.
Вікторії Гусман знадобилося майже двадцять років, щоб здивуватися, чого цей чоловік, звичний убивати беззахисних тварин, раптом відчув такий моторошний жах, побачивши зарізаного кроля. "Святий боже! —перелякано вигукнула вона. — Виходить, то було одкровення!" А втім, того ранку, коли стався злочин, у куховарки накопичилося з різних причин стільки люті, що вона й далі годувала собак нутрощами з кролів, аби тільки зіпсувати сніданок Сантьяго Насарові. Саме тоді все село прокинулося від оглушливого гудка пароплава, на якому прибував єпископ.
їхній будинок колись був складом; двоповерховий, стіни з грубих дощок, покритий двоскатним цинковим дахом, на якому постійно сиділи стерв'ятники, що годувалися покидьками, — їх було чимало біля річкового порту. Той склад спорудили ще за тих часів, коли річка була по-справжньому судноплавною і сюди заходили, петляючи між болотами широкої заплави, не тільки морські баркаси, а й кораблі з глибокою посадкою. Коли по закінченні громадянських війн тут з'явився Ібрагім Насар — з останньою хвилею переселенців-арабів, річка вже обміліла і морські кораблі сюди більше не заходили — отож склад став непотрібний. Ібрагім Насар купив його за безцінь, збираючись обладнати в ньому крамницю імпортних товарів, якої так і не обладнав, а коли надумав одружитись, то переробив колишній склад на житловий будинок. На нижньому поверсі влаштував залу-вітальню, яка служила для всіх потреб, а в глибині вибудував стайню на чотирьох коней, кімнати для прислуги і кухню з вікнами на пристань, крізь які постійно проникав у оселю сморід застояної води. Єдине, чого він не зачепив, обладнуючи вітальню, були кручені сходи, взяті з якогось потерпілого аварію корабля. На верхньому поверсі, де раніше містилися конторські приміщення митниці, він зробив дві просторі спальні і п'ять дитячих кімнаток, бо ж був певен, що матиме багато дітей; а ще прибудував до другого поверху дерев'яний балкон, який нависав над мигдалевими деревами майдану, і Пласіда Лінеро любила сидіти там березневими вечорами, відпочиваючи після проведеного в самотині дня. На фасаді він зберіг двері, які тепер стали парадними, і зробив два вікна в людський зріст, прикрашені різьбленою лиштвою у вигляді веретен. Він залишив також двері чорного ходу, лише зробив їх трохи вищими, щоб у них можна було в'їхати верхи, і приєднав до своїх володінь частину території колишньої пристані. Саме цими дверима й користувалися майже весь час, і не тільки тому, що тут були ясла та кухня, а й тому, що вони відчинялися на вулицю, яка вела до нової пристані, обминаючи майдан. Парадні двері, крім виняткових випадків, пов'язаних з якимось торжеством, були завжди зачинені і взяті на засув. А втім, саме біля цих дверей, а не біля задніх, чатували на Сантьяго Насара ті, хто прийшов убити його, і саме сюди вийшов він, прямуючи зустрічати єпископа, хоч у такий спосіб дістатися до пристані можна було, тільки обійшовши навколо всього будинку.
Ніхто не розумів, як могло статися стільки злощасних збігів. Слідчий, який приїхав з Ріочачі, певне, відчував це, хоч і не зважувався відверто визнати, бо з протоколу попереднього слідства було видно: він намагався дати їм раціональне пояснення. Двері, .що виходили на майдан, кілька разів згадувалися там під назвою, яка більше пасує до детективного роману: "фатальні двері". І справді, єдине варте уваги пояснення дала Пласіда Лінеро, яка на запитання слідчого відповіла з чисто материнською логікою: "Мій син ніколи не виходив крізь двері чорного ходу, коли був святково вбраний". Це твердження здалося слідчому таким легковагим, що він зазначив його на берегах протоколу, але до самого тексту не вніс.
Як рішуче заявила на допиті Вікторія Гусман, ні вона, ні її дочка нічого не знали про те, що Сантьяго Насара збиралися вбити. Але з плином років куховарка призналася, що коли він зайшов до кухні випити кави, обидві вони вже знали про це від однієї жебрачки, яка навідалася годині о п'ятій ранку попросити молока; та жінка розповіла їм також, з якої причини його хочуть убити і повідомила, де саме на нього чатують. "Я не остерегла його, бо думала, що то п'яне бахвальство", — сказала мені Вікторія Гусман. Але згодом Дівіна Флор призналася, коли я зайшов до неї, вже після того як мати її померла, що та не застерегла
Сантьяго Насара, бо в глибині душі прагнула його смерті. Вона ж, Дівіна Флор, була тоді боязка дівчина, нездатна щось зробити з власної волі, і ще дужче налякалася, коли він схопив її за зап'ясток, і рука його здалася їй твердою і крижаною, як у мерця.
Під урочисті гудки єпископського пароплава Сантьяго Насар сягнистою ходою перейшов занурений у півсутінь дім. Дівіна Флор побігла наперед, щоб відчинити йому двері, уникаючи його рук, вона спритно петляла поміж кліток із сонними пташками в їдальні, поміж меблів та вазонів з висячою папороттю у залі, та, відсунувши на дверях засув, таки не змогла вивернутися з-під хижої лапи ласолюбного коршака. "Він мацнув мене між стегнами, — розповіла мені Дівіна Флор. — Він завжди так робив, коли зустрічав мене саму в якомусь закутні будинку, але того дня я не відчула звичного страху, а тільки несамовите бажання заплакати". Дівчина відступила вбік, щоб випустити хазяїна, і крізь прочинені двері побачила на майдані мигдалеві дерева, мов обсипані блискітками світанкового сяйва, але їй забракло відваги роздивитися навколо. "Тоді раптом пароплав перестав гудіти, і заспівали півні, — розповіла мені Дівіна Флор. — Вони зняли такий шарварок, аж я не могла повірити, що в селі стільки півнів. Я думала, то їх везуть на пароплаві єпископа". Одне тільки змогла вона зробити для чоловіка, якому так і не судилося стати її коханцем, — це, всупереч наказу Пласіди Лінеро, залишити двері незамкненими, щоб той міг повернутися ними на випадок нагальної потреби. Якийсь чоловік — хто саме, про це ніколи так і не стало відомо, — підсунув під двері конверт із запискою, в якій остерігав Сантьяго Насара, що його збираються вбити, і повідомляв, у чому його звинувачують, де чатують на нього та інші істотні подробиці замислюваного вбивства. Коли Сантьяго Насар виходив з будинку, та записка лежала на підлозі, але ні він, ні Дівіна Флор, ні будь-хто інший не побачили її аж до того часу, коли злочин уже було вчинено.
Пробило шосту годину, а досі горіли вуличні ліхтарі. На гіллі мигдалевих дерев і на деяких балконах ще висіли барвисті весільні гірлянди, і можна було подумати, ніби їх щойно розвісили на честь єпископа. Але вимощений плитами майдан здавався величезним звалищем порожніх пляшок та інших решток грандіозного бенкету, бо був геть засмічений до самої церковної паперті, де було споруджено поміст для оркестру. Коли Сантьяго Насар вийшов з дому, його випередило кілька людей, що бігли до пристані на заключні гудки пароплава.
О тій порі на майдані було відкрито єдиний заклад — молочну крамницю біля самої церкви, і саме там сиділи двоє чоловіків, які чатували на Сантьяго Насара, щоб убити його. Клотільда Армента, власниця цієї крамниці, була першою людиною, яка побачила його в сяйві світанку, і мала таке враження, ніби він увібрався в алюміній. "Він уже здавався привидом", — розповіла вона мені. Чоловіки, що збиралися вбити Сантьяго Насара, задрімали, сидячи на своїх стільцях і тримаючи на колінах загорнуті в газету ножі, а Клотільда Армента стримала подих, щоб не розбудити їх.
То були двадцятичотирирічні брати-близнята Педро і Пабло Вікаріо. Вони так скидалися один на одного, що мало хто міг розрізнити їх. "З вигляду грубі, але вдачі м'якої", — написав про них слідчий у протоколі. Я знав обох ще з початкової школи і дав би їм таку саму характеристику. Того ранку вони були в темних костюмах, одягнених напередодні з нагоди весілля, шерстяних та ще й надто закритих для клімату Карібського узбережжя, і після багатогодинної гулянки мали обличчя змучені і пом'яті, проте знайшли в собі сили, щоб поголитися. Хоч пити брати Вікаріо почали ще до весілля і пили відтоді безперервно цілих три доби, проте здавалися тепер не так п'яними, як схожими на розбуджених сновид. Удосвіта, після майже двогодинного чатування в крамниці Клотільди Арменти, вони заснули, і то був їхній перший сон від самої суботи. Коли загудів пароплав, вони ледь чи й очі розплющили, але інстинктивне чуття збудило їх миттю, коли Сантьяго Насар вийшов зі свого будинку. Обидва схопили свої газетні згортки, і Педро Вікаріо став підводитись.
— Заради бога, — пробурмотіла Клотільда Армента. — Залиште це на потім, бодай з поваги до сеньйора єпископа.
"Тієї миті я немов відчула подих святого духа", — не раз казала потім Клотільда Армента. І справді, ту думку їй, мабуть, навіяло провидіння, хоча користь від неї була недовга. Почувши слова Клотільди Арменти, брати Вікаріо замислились, і той, який підвівся, сів знову. Обидва провели поглядом Сантьяго Насара, коли він переходив через майдан. "Вони дивилися на нього майже з жалістю", — розповідала Клотільда Армента. У цю мить на майдан зграйкою вибігли дівчатка у формених платтячках сиріток-учениць монастирської школи.
Пласіда Лінеро мала слушність: єпископ так і не зійшов з пароплава. Окрім представників місцевої влади та школярів, на пристані юрмилось багато всякого люду, і скрізь виднілися короби з добре відгодованими півнями, бо суп з курячих гребінців був улюбленою стравою святого отця. На товарну пристань назносили стільки дров, що пароплаву знадобилося б години зо дві, щоб повантажити їх. Але він не причалив. Тільки виринув із-за повороту ріки, заревівши, наче дракон, і одразу оркестр із місцевих музик заграв складений на честь єпископа гімн, а півні в коробах дружно закукурікали, розбуркавши всіх інших півнів у селі.
За тих часів легендарні колісні пароплави, що топилися дровами, вже доживали свій вік, і ті нечисленні, які ще лишалися на службі, не мали ні піаноли, ні кают для весільних подорожей молодят і майже нездатні були плисти проти течії. Але той пароплав був зовсім новий — з двома трубами замість однієї, з вимпелом, пофарбованим у колір палубних поручнів, а заднє колесо з товстих дощок робило його потужним, як морський лайнер.
