Бахчисарайський фонтан (переклад О. Грязнова) - Пушкін Олександр

Він самотній бродить,
Зневаживши мою любов.
Для мене більше не знаходить
Ні почуттів, ані розмов.
Твоя поява недоречна;
Я знаю: не твоя вина…
Так, я прекрасна, безперечно.
Могла б в гаремі ти одна
Для мене бути небезпечна;
Та лиш моя любов хмільна,
А ти любить, як я, не можеш;
Навіщо ж холодом краси
Ти серце ханове тривожиш?
Облиш Гірея, погаси
У ньому спалахи кохання;
Він лиш мені присягу дав.
Давно всі думи, всі бажання
Він із моїми поєднав.
Мене уб'є жорстока зрада…
Ти бачиш, я упасти рада
Перед тобою і молить.
Не звинувачую тебе я.
О, поверни щасливу мить,
Віддай колишнього Гірея…
Він мій! Не забувай цього.
Він лиш засліплений тобою.
Презирством, просьбами, нудьгою,
Чим хочеш, відштовхни його.
Клянись…( хоч я для Алкорана
Поміж невільницями хана
Забула віру давніх днів,
Та вірою моїх батьків
Була твоя ) – клянися нею
Зарему повернуть Гірею…
Якщо б я змушена була
На щастя втратити надію,
То… я кинджалом володію,
Бо на Кавказі я зросла".

Сказавши так, вона пішла,
Лишивши злякану Марію.
Незрозуміла для княжни
Страждання пристрастного мова,
Слова сприйняти не готова:
Жахливі й дивні їй вони.
Які плачі, які моління
Врятують від ганьби падіння?
Що жде її в неволі цій?
Невже судилося і їй
Життя наложниці мерзенне?
О боже! Тільки б лиходій
Забув про сховище смиренне,
Куди нещасну помістив,
Чи існування безіменне
Їй милосердно вкоротив, —
З якою б радістю Марія
Цей світ залишила сама!
Дівочих літ прекрасна мрія
Розтоптана, її нема!
Їй тісно в світа шкаралущі.
Вже їй пора, Марію ждуть
І в небеса, у райські кущі,
Ласкавим усміхом зовуть.
. . . . . . . . . .

Минули дні; княжни нема,
Раптово сирота спочила.
У світ небесний крадькома,
Неначе ангел, полетіла.
Та що ж в труну її звело?
Постійна туга безнадії,
Хвороба чи підступне зло?..
Хто скаже нам? Нема Марії!..
Палац похмурий запустів,
Гірей покинув мирні стіни.
Орду татар він знов повів
В набіг за рубежі країни;
Він знову в бурях бойових
Летить кривавий, безпощадний;
Та в серці хана поміж них
Таїться холод безвідрадний.
У згубних сутичках нових
Здіймає шаблю й ціпеніє,
Безумно дивиться довкіл
На бойовище мертвих тіл
І, мов зі страху, полотніє.
Шепоче щось, а то, бува,
Невтішні сльози пролива.

Гарем, зневажений, забутий,
Не бачить ханського лиця.
Старіють, боячись зітхнути,
Під пильним наглядом скопця
Дружини хана. Поміж ними
Нема грузинки вже; вона
Гарема стражами німими
В потік занурена до дна.
Як тільки відійшла княжна,
Скінчилось і її страждання.
Якою б не була вина,
Було жахливим покарання!

Спустошивши вогнем війни
Кавказькі пагорби, лани
І села мирної Росії,
В Тавриду повернувся хан
І в пам'ять юної Марії
Звелів поставити фонтан
Увесь із мармуру, примхливий.
Над ним півмісяць золотий
Мов обрамляє хрест святий
( Цей символ, надто вже сміливий,
Є приклад неуцтва простий ).
Не стертий довгими роками,
Під ними напис прогляда.
За незнайомими рядками
Дзюрчить у мармурі вода
І в чашу чистими сльозами
По краплі день і ніч спада.
Так сльози матері спадали
За сином, жертвою війни.
Коли переказ давнини
Татарки молоді узнали,
Скорботний пам'ятник вони
Фонтаном сліз найменували.

Лишивши північ, де зима
Така холодна і безкрая,
Відвідав я Бахчисарая
Палац, забутий усіма.
Серед безмовних переходів
Блукав я там, де бич народів,
Татарин буйний, святкував
Свої жахливі перемоги
І в млосній ліні потопав.
Ще віє подихом знемоги
В пустих покоях і садах;
Там грають води, квітнуть рози,
Звисають виноградні лози,
А стіни в злоті й килимах.
Я бачив там старезні грати;
За ними мусили тоді
Янтарні чотки розбирати
Дружини хана молоді.
Я бачив кладовище ханів,
На жаль, в занедбаному стані.
Стовпи надгробків кам'яних,
Схиливши чалми мармурові,
Немов зійшлися у розмові
Про тлін володарів земних.
Де ділись хани? Де гарем?
Скрізь тихо, пусто… Все пропало…
Але мене не тим вогнем
Тоді манило й зігрівало:
Ані троянди запашні,
Ні крапель музика грайлива
Не заколихували, ні!
Душа жила чеканням дива.
І ніби тінь прозора, діва
В палаці марилась мені…
. . . . . . . . . . . .
Чиє обличчя неясне,
Чий образ, ніжний і летючий,
Мов переслідував мене,
Невідворотний, неминучий?
Чи то Маріїна душа
Мені ввижалась, чи Зарему,
Що ревнощів не полиша,
Я уявляв серед гарему?

Таку ж красу, іще земну,
І милий погляд пам'ятаю…
Я із вигнання вдалину
До неї думкою літаю.
Безумче! досить! припини,
Не оживляй свого страждання,
Не вір бентежним снам кохання –
Тебе обдурюють вони.
Отямся! Доки будеш, в'язню,
Свої кайдани цілувать
І в звуках ліри невідв'язно
Своє безумство вихвалять?

Прихильник муз, прихильник миру,
Забувши славу і любов,
О, скоро вас побачу знов,
Веселі береги Салгіру!
Прийду на схил приморських гір,
Картини згадуючи милі,
І знов мені таврійські хвилі
Порадують жадібний зір.
Де знайдеш ти таку відраду?
Все дивне: гори і ліси,
Янтар і яхонт винограду,
Долини, сповнені краси,
Веселі бризки водоспаду…
Все погляд вершника п'янить
У панорамі гір безмежній,
Коли по стежці прибережній
Слухняний кінь його біжить,
А море піниться, як брага,
Об скелі б'ється і шумить
Навколо урвищ Аю-дага…

Переклад: Грязнов Олександр Андрійович