Людина-амфібія - Бєляєв Олександр

На обрії яскравіше вималювалась ясно-блакитна смуга — відблиск вогнів міста Парани.

І раптом над низьким муром вона побачила людську голову. Хтось підняв руки, окуті кайданами, і обережно перескочив через мур.

Стара перелякалася. "У сад заліз каторжник", — подумала вона. Хотіла крикнути і не могла, спробувала підвестись і побігти додому, але ноги не слухалися її. Сидячи на лаві, вона стежила за незнайомцем.

А чоловік у кайданах, обережно пробираючись між кущами, підступав до будинку, зазираючи у вікна.

І раптом — чи то їй почулося — каторжник тихо покликав:

— Гуттієре!

"Так ось вона, красуня наша! Ось із ким водиться! Чого доброго, ця красуня вб'є мене з сином, пограбує гасієнду і втече з каторжником", — подумала Долорес.

Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.

— Швидше! — зашепотіла Долорес синові. — До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.

Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум'я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.

Біля стіни стояв невідомий у брудному, пожмаканому костюмі, із скутими руками і дивився у вікно.

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта і вдарив заступом юнака по голові.

Навіть не зойкнувши, юнак повалився на землю.

— Готовий!.. — тихо промовив Зуріта.

— Готовий, — підтвердила Долорес, яка прибігла слідом за ним. Вона вимовила це таким тоном, немовби її син роздушив отруйного скорпіона.

Зуріта запитливо глянув на матір.

— Куди його?

— У ставок, — засичала стара. — Ставок глибокий.

— Спливе.

— Прив'яжемо каменюку. Я зараз...

Долорес побігла додому і квапливо почала шукати мішок, у який можна було б покласти труп забитого. Але ще вранці всі мішки з пшеницею одвезли до млина. Тоді вона дістала пошивку і довгий мотузок.

— Мішків немає, — сказала синові. — Ось, наклади в пошивку каміння і прив'яжи мотузком до кайданів...

Зуріта кивнув головою, узяв труп на плечі і потаскав його в кінець саду, до невеличкого ставка.

— Не забруднися, — шепотіла Долорес, шкутильгаючи за сином з пошивкою і мотузком.

— Змиєш, — відповів Педро, звішуючи, проте, голову юнака нижче, щоб кров збігала на землю.

Коло ставка Зуріта похапцем наклав у пошивку каміння, міцно прив'язав її до юнакових рук і кинув тіло у ставок.

— Тепер треба переодягтися. — Педро глянув на небо. — Збирається на дощ. Він змиє до ранку сліди крові на землі.

— У ставку... вода не порожевіє від крові? — спитала Вусата Долорес.

— Не порожевіє. Ставок протічний... У-у, прокляття! — прохрипів Зуріта, прямуючи до будинку, і погрозив кулаком одному вікну.

— От тобі й врода! — сичала стара, йдучи за сином.

Гуттієре відвели кімнату в мезоніні. Цієї ночі вона не могла заснути. Було душно, дошкуляли москіти. Невеселі думки снували в голові Гуттієре.

Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити...

У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім'я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.

Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.

Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?

Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.

"Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?" — подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.

Із зеленкуватої води ставка на неї дивилося обличчя Іхтіандра. Шкіра на його скроні була розкраяна. На обличчі відбивалося страждання і водночас радість.

Гуттієре дивилася, не зводячи очей, на обличчя Іхтіандра, що втопився в океані. Невже вона збожеволіла?

Гуттієре хотіла тікати, але не могла зрушити з місця, не могла одвести від нього очей.

А обличчя Іхтіандра поволі виринало з води. Ось воно вже з'явилося над поверхнею, схвилювавши тихі води. Іхтіандр простягнув до Гуттієре скуті руки і промовив з блідою усмішкою, вперше звертаючись до неї на "ти":

— Гуттієре! Люба моя! Нарешті, Гуттієре, я... — але він не скінчив.

Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:

— Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?..

— Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий, — поспішно відповіла примара. — Я не втопився. Пробач мені... я затаїв від тебе... Я не знаю, навіщо зробив це... Не йди, вислухай мене! Я живий, — ось доторкнись до моїх рук...

І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.

— Не бійся, адже я живий... Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.

Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.

— Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього, — Іхтіандр показав на наручники, — я не зміг скинути...

Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.

— Але чому у вас скуті руки? — спитала вона.

— Я потім розповім тобі про це... Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде... І ми будемо жити з тобою... Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре... Ольсен сказав, що мене звуть "морським дияволом", але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?

Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.

Гуттієре схилилася над ним і нарешті взяла його за руку.

— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.

— Яка приємна зустріч! — раптом почувся глузливий голос.

Вони озирнулися і побачили Зуріту, що стояв недалечко в кущах.

Так само як і Гуттієре, Зуріта не спав цієї ночі. Він вибіг у сад на крик Гуттієре і чув усю розмову. Коли Педро довідався, що перед ним "морський диявол", на якого він так довго й даремно полював, одразу ж вирішив відвезти Іхтіандра на "Медузу". Але обміркувавши, все, надумав діяти інакше.

— Вам не пощастить, Іхтіандре, повезти Гуттієре до лікаря Сальватора, тому що Гуттієре — моя дружина. Та навряд чи й самі ви повернетесь до свого батька. На вас чекає поліція.

— Але ж я ні в чому не винен! — вигукнув юнак.

— Без провини поліція не нагороджує людей такими браслетами. І коли вже ви потрапили до моїх рук, мій обов'язок — передати вас поліції.

— Невже ви це зробите? — з обуренням запитала чоловіка Гуттієре.

— Я зобов'язаний це зробити, — відповів Педро, знизуючи плечима.

— Добре б він зробив, якби пустив на всі чотири вітри каторжника! — раптом вступила в розмову Долорес, виходячи з кущів. — За що? Чи не за те, що цей кайданник заглядає до чужих вікон і збирається викрадати чужих жінок?

Гуттієре підійшла до чоловіка, взяла його за руки і ласкаво сказала:

— Пустіть його. Благаю вас... Я нічим не завинила перед вами...

Долорес, злякавшись, що її син поступиться дружині, замахала руками і закричала:

— Не слухай її, Педро!

— Перед проханням жінки я безвладний, — люб'язно сказав Зуріта. — Я згоден!

— Не встиг одружитись, як опинився під жінчиним черевиком! — сичала стара.

— Стривай-но, мамо. Ми розпиляємо ваші кайдани, юначе, переодягнемо вас у пристойніше вбрання і припровадимо на "Медузу". В Ріо-де-Ла-Плата ви зможете стрибнути з борту і плисти куди вам заманеться. Але я відпускаю вас з одною умовою: ви повинні забути про Гуттієре. А тебе, Гуттієре, я візьму з собою. Так буде безпечніше.

— Ви кращий, ніж я про вас думала, — щиро сказала Гуттієре.

Зуріта самовдоволено покрутив вуса і вклонився дружині.

Долорес добре знала свого сина, — вона одразу догадалась, що він замишляє якусь хитрість. Проте, щоб підтримати його гру, вона для годиться роздратовано пробурчала:

— Зачарувала! Сиди тепер під п'ятою!

ПОВНИЙ ХІД!

— Завтра приїздить Сальватор. Пропасниця затримала мене, а нам з тобою треба багато дечого обміркувати, — сказав Крісто, звертаючись до Бальтазара. Вони сиділи у Бальтазаровій крамниці. — Слухай, брате, слухай уважно і не перебивай мене, щоб я не забув, про що треба говорити.

Крісто помовчав, збираючись з думками, і провадив далі:

— Ми багато попрацювали з тобою на Зуріту. Він багатший за нас з тобою, але він хоче бути багатшим за самого себе. Він хоче заволодіти морським дияволом...

Бальтазар поворухнувся.

— Мовчи, брате, мовчи, бо я забуду, що хотів сказати. Зуріта хоче, щоб морський диявол був його рабом. А чи знаєш ти, що таке морський диявол? Це скарб! Це невичерпне багатство! Морський диявол може збирати па дні морськім перлини — багато прекрасних перлин. Та й не тільки перлини може добувати морський диявол з морського дна. На дні моря багато затонулих кораблів з незліченними скарбами. Він може добути їх для нас. Я кажу для нас, а не для Зуріти. Чи знаєш ти, брате, що Іхтіандр кохає Гуттієре?

Бальтазар хотів щось сказати, але Крісто не дав йому говорити.

— Мовчи і слухай. Я не можу розповідати, коли мене перебивають. Так, Іхтіандр кохає Гуттієре. Від мене нічого не приховаєш. Довідавшись про це, я сказав: "Добре. Нехай Іхтіандр ще дужче покохає Гуттієре. Він буде кращим чоловіком і зятем, ніж цей Зуріта". І Гуттієре кохає Іхтіандра. Я стежив за ними, не заважаючи Іхтіандрові. Нехай зустрічаються.

Бальтазар зітхнув, але не перебивав оповідача.

— І це ще не все, брате. Слухай далі. Я хочу нагадати тобі про те, що було багато років тому. Я супроводив твою дружину — тому вже буде років з двадцять — коли вона поверталась від рідних. Пам'ятаєш, вона їздила в гори ховати свою матір? У дорозі твоя дружина вмерла від пологів. Померла й дитина. Тоді я не розповів тобі всього, я не хотів засмучувати тебе. Тепер скажу. Дружина твоя померла в дорозі, але дитина була ще жива, хоч і дуже квола. Сталося це в індіанському селі.