Мобі Дік - Мелвілл Герман

І хоч двісті сімдесят п’ятий пай, як висловлюються китобої, це досить "далекий пай", та все ж це краще, ніж нічого, і коли рейс пройде успішно, цього паю вистачить на оплату одежі, яку я зношу в плаванні, не кажучи вже про те, що три роки я не платитиму й мідяка за харчі та помешкання.

Можливо, хтось подумає, що це не дуже вдалий шлях до нагромадження царських багатств, — та й справді, це зовсім невдалий шлях до такої мети. Одначе я належу до тих людей, котрі ніколи не прагнули царського багатства, і буваю цілком задоволений тоді, коли світ ладен давати мені харч та помешкання, поки я перебуваю в цьому, так би мовити, заїзді "Під грозовою хмарою". І загалом я гадав, що двісті сімдесят п’ятий пай для мене буде цілком справедливий, але не здивувався б і тоді, коли мені, зваживши на мої широкі плечі, запропонували б двохсотий.

Щоправда, одна річ не дозволяла мені дуже вірити в те, що я одержу щедрий пай: на березі я вже встиг почути дещо і про капітана Пелега, і про його примхливого старого приятеля Білдеда. Оскільки вони були головними пайовиками "Пеквода", всі інші, дрібніші, розпорошені пайовики доручили порядкувати на судні саме їм двом. І я здогадувався, що слово того старого скнари, Білдеда, напевне важить дуже багато при найманні екіпажу, надто ж тепер, коли я побачив, що він сидить, тут, на "Пекводі", почуває себе в цій каюті як удома і читає Біблію, наче вдома перед каміном. Та поки Пелег марно силкувався застругати складеним ножиком перо, старий Білдед, на мій неабиякий подив (коли зважити, що він був тут вельми зацікавленою особою), не звертав на нас аніякісінької уваги, а мурмотів собі. далі, схилившись над книгою: "Не складайте собі скарбів на землі, де їх нищить міль…"

— Ну, капітане Білдеде, — перебив його Пелег, — що ти скажеш: який пай ми покладемо цьому юнакові?

— Тобі краще знати, — могильним голосом відповів Білдед. — Сімсот сімдесят сьомий буде не забагато, правда? "…де нищить їх міль та іржа, а складайте…"

"Авжеж, з такого паю наскладаєш! — подумав я. — Оце-то поклали! Сімсот сімдесят сьомий пай! Так, старий Білдеде, ти твердо вирішив покласти мені такий пай, щоб я нічого не міг наскладати на цьому світі, де міль та іржа нищать скарби земні. Так, так, справді, це надзвичайно далекий пай. І хоч таке велике число — аж сімсот сімдесят сім! — спочатку могло б викликати в людини з суходолу оманливе враження, та досить трохи подумати, і стане ясно, що хоча це число й справді немале, одначе коли всього лиш замінити "сім" на "сьомий", то ви зразу побачите, що сімсот сімдесят сьома частина одного цента — це куди менше, ніж сімсот сімдесят сім золотих дублонів". Отак подумав я в ту хвилину.

— Ти що, здурів, Білдеде? — вигукнув Пелег. — Невже ти хочеш пограбувати цього хлопця? Треба дати йому більше.

— Сімсот сімдесят сьомий, — знову сказав Білдед, не підводячи очей, і замурмотів далі:— "…бо де скарб твій, там буде й серце твоє!"

— Я запишу йому трьохсотий пай, — сказав Пелег. — Чуєш, Білдеде? Трьохсотий пай, я сказав.

Білдед відклав книгу, поважно обернувся до нього й відказав:

— У тебе щедре серце, капітане Пелегу, але ж не забувай і обов’язку перед іншими власниками цього судна. Адже багато їх — удови та сироти. І як ми надто щедро винагородимо цього юнака, то віднімемо хліб у цих вдів та сиріт. Сімсот сімдесят сьомий пай, капітане Пелегу!

— Слухай, Білдеде! — загорлав Пелег, схопився й затупцяв по каюті.— Грім би тебе побив, капітане Білдеде! Якби я тебе слухався в цих ділах, то досі вже мав би такий тягар на сумлінні, що він потопив би найбільший корабель, який лишень плавав будь-коли за мис Горн!

— Капітане Пелегу, — не змінюючи тону, відказав Білдед. — Яка осадка в твого сумління — чи десять дюймів, чи десять сажнів, — я не знаю, але ти як був, так і зостанешся людиною безсердечною, капітане Пелегу, і я дуже боюся, що сумління твоє діряве й воно раніше чи пізніше потопить тебе в геєні вогненній, капітане Пелегу.

— В геєні вогненній! В геєні вогненній! Ти мене ображаєш, Білдеде, так ображаєш, що годі стерпіти! Це ж несвітська образа — сказати людині, що їй судилося пекло! Стонадцять громів! Як ти мені ще раз таке скажеш, Білдеде, терпець мені урветься, і я… і я… я проковтну живого цапа з шерстю й з рогами. Геть із каюти, геть облудний, брудний паскуднику! Звійся геть!

Викрикнувши громовим голосом ці слова, він кинувся на Білдеда, але той навдивовижу спритно й швидко ухилився.

Наляканий такою несподівано бурхливою сваркою між двома головними власниками судна, в чиїх руках до того ж була влада, я вже почав вагатися: чи не облишити думку про те, щоб вирушити в плавання на судні, яке належить таким непевним власникам і таким запальним капітанам. Я ступив від дверей убік, щоб дати дорогу Білдедові: адже той, я був певен, зараз прожогом утече від розбудженого в Пелегові гніву. Та він, на мій подив, спокійнісінько сів собі знову на брус і, як видно, зовсім не збирався втікати. Певне, він давно звик до цього нерозкаяного грішника Пелега. А той, певне, витративши увесь свій запал, сів за стіл, лагідний, наче ягнятко, хоча ще трохи тіпався від нервового збудження.

— Фю! — свиснув він нарешті.— Здається, шквал пройшов за завітряним бортом. Білдеде, ти колись умів добре гострити гарпуни, загостри мені перо, чуєш? Бо мій ножик давно не куштував бруска. От так: дякую, Білдеде. То як тебе звуть, юначе? Ти наче сказав, що Ізмаїлом? Ну, гаразд, Ізмаїле, я тебе записую на трьохсотий пай.

— Капітане, сказав я тоді,— у мене є один приятель, він теж хоче найнятись. Привести його завтра?

— Аякже! — відповів Пелег, — Приводь, подивимось на нього.

— А якого пая захоче він? — простогнав Білдед, зводячи погляд від книги, в яку знов устромив носа.

— Ет! Це не твій клопіт, Білдеде, — огризнувся Пелег. — А твій приятель полював коли на китів? — спитав він, обернувшись до мене.

— Він їх убив стільки, що я й порахувати не годен, капітане.

— Ну, то приводь його.

Я підписав папери й пішов, певнісінький, що того ранку впорався з ділом дуже добре і що "Пеквод" — саме те судно, яке вибрав для нас Йоджо, щоб воно занесло нас із Квіквегом за мис Горн.

Та не встиг я відійти далеко, як мені спало на думку, що я ж так і не побачив капітана, з яким маю вирушати в плавання; правда, так буває частенько, що китобійне судно спорядять повністю, наберуть весь екіпаж, і аж тоді вперше з’являється капітан, аби прийняти судно під свою команду. Адже часом рейси бувають такі тривалі, а проміжки між ними такі короткі, що коли капітан має родину або в нього є ще якесь дуже пильне діло на березі, то він не тратить свого часу на судно в порту, а полишає власникам споряджати його в нове плавання. Проте побачити того капітана, в чиї руки збираєшся безповоротно віддати себе, ніколи не завадить. Я вернувся, розшукав капітана Пелега й спитав його, де можна знайти капітана Ахава.

— А навіщо тобі капітан Ахав? Усе гаразд, ти вже прийнятий.

— Так, але я хотів би його побачити.

— Навряд чи це тобі зараз удасться. Я не знаю до пуття, що з ним таке, але він сидить, замкнувшись, удома. Ніби нездужає, чи що, хоча на хворого він не схожий. Ні, ні, він не хворий, але щось із ним негаразд. Він навіть мене не хоче бачити, хлопче, то навряд чи схоче побачити тебе. Він химерний чоловік, наш капітан Ахав, багато людей так кажуть, але він непоганий чоловік. Не бійся, не бійся, він тобі сподобається. То велика людина, безбожно велика, бо він і сам — як бог, наш капітан Ахав. Він багато не говорить, та вже як заговорить, то будеш слухати. Затям собі, я тебе попереджую: Ахав не проста людина, він і в коледжах учився, та й серед канібалів жив; море йому не дивина, бо він і більші дива бачив, він стромляв свого блискавичного списа в могутніших і дивніших ворогів, ніж кити. О, той Ахавів спис! Такого несхибного, такого надійного більше нема на всьому нашому острові. Е, то не капітан Білдед! І не капітан Пелег! То Ахав, хлопче, а ти ж сам знаєш, що стародавній Ахав [23] був вінчаним царем!

— І до того ж лихим царем. Коли того розпусного царя вбили, то хіба не лизали його кров собаки?

— Ану, підійди-но сюди. Ближче, ближче! — сказав Пелег з таким значущим виразом в очах, що я аж злякався. — Слухай-но, хлопче: гляди ніколи не кажи цього на борту "Пеквода". І ніде цього не кажи. Капітан Ахав не сам вибирав собі ім’я. То була дурна примха його темної, навіженої матері, вдови, — вона померла, як йому був усього рік. І все ж стара індіанка Тістіг з Гейхеда сказала, що це ім’я так чи інакше виявиться пророчим. І, може, ще якісь недотепи, такі, як вона, торочитимуть тобі про це. То я хочу тебе попередити: це брехня. Я добре знаю капітана Ахава, бо колись плавав у нього помічником. Я його знаю: він добряга, не побожний добряга, як Білдед, а лайливий добряга, як оце я, хоч куди мені до нього. Так, так, я знаю, він ніколи не був дуже веселий, і знаю, що в останньому рейсі, вже як пливли додому, він якийсь час був трохи не при собі, та це через те, що в нього прикро щеміла ще не загоєна кукса, це кожен може зрозуміти. І знаю, що відколи в останньому плаванні той проклятий кит відкусив йому ногу, він став якийсь понурий — страшенно понурий, а часом і шалений. Та це все минеться. І запевняю тебе, затям це раз назавжди, що краще плавати з понурим, та путящим капітаном, ніж із веселим, та нікудишнім. Бувай здоров і не паплюж капітана Ахава за те лише, що йому дісталось таке негарне ім’я. Крім того, синку, він же має дружину: ще й трьох рейсів не минуло, як вони побрались, така тиха, віддана жінка, і в старого з тою молодою жінкою є дитина, тож як ти вважаєш: чи може Ахав бути до краю, безнадійно лихою людиною? Ні, ні, хлопче. Хай який він не є, позначений, проклятий, але Ахав має людське сумління!

Я вертався з гавані в глибокій задумі: те, що мені випадково відкрилось про капітана Ахава, сповнило мене якимсь невиразним і болючим неспокоєм. Воднораз я вже відчував до нього якесь дивне співчуття й жаль — сам не знаю через що; хіба, може, через те, що він таким страшним чином позбувся ноги. Але відчував я і якийсь дивний, шанобливий острах перед ним — власне, і не острах, а сам не знаю що, не знаю, як його й назвати чи змалювати.