П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль
— Показати точніше я не можу. Осьде острів Пасхи, який ми залишили на заході. А що відтоді вітер не змінив напрямку, то ми маємо побачити землю на сході. На цьому узбережжі чимало портів, однак у який ми врешті зайдемо, сказати напевне важко.
— То байдуже, Діку. Аби тільки дістатися до будь-якого порту!
— Звичайно, місіс Уелдон. Хоч у якому порту ми висадимося, ви зумієте швидко повернутися звідти до Сан-Франціско. "Тихоокеанська мореплавна компанія" гарно обслуговує це узбережжя. Її кораблі заходять у всі головні порти, і вам буде дуже легко відплисти звідти до Каліфорнії.
— А хіба ти не думаєш вести "Пілігрим" до Сан-Франціско?
— Звісно, думаю. Але тільки після того, як ви сядете на якийсь пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам удасться знайти капітана й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, щоб там розвантажитись — так би, безперечно, зробив капітан Халл. А вже потім візьмемо курс на Сан-Франціско. Це б вас неабияк затримало, і хоч мені дуже сумно розлучатися з вами…
— Гаразд, Діку. Ми подивимось згодом, як діяти далі. А зараз скажи мені: ти, здається, боявся підходити до незнайомого берега?
— Так, бо цього й слід боятись, — відповів юнак. — Проте я все-таки сподіваюся зустріти в прибережних водах якесь судно. Ми б зв'язалися з ним і дізнались би точно, де ми є, а потім сміливо пристали б до берега.
— Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна до берега? — спитала місіс Уелдон.
— Повинні бути, — відповів Дік Сенд. — Але вони плавають тільки неподалік од берега. Тож нам доведеться підійти якомога ближче до землі.
— А коли ми не зустрінемо лоцмана? — вела далі місіс Уелдон: вона розпитувала так докладно, бо хотіла знати, як діятиме молодий, зовсім ще недосвідчений капітан у тому чи в іншому випадку.
— В такому разі, місіс Уелдон, якщо погода буде гарна, а вітер помірний, я плистиму попід самісіньким берегом, доки знайду місце, де пристати. Якщо ж вітер подужчає, тоді…
— Що ти робитимеш, Діку?
— Ну, якщо вітер приб'є "Пілігрим" до берега і неможливо буде вийти в море…
— Що тоді?
— Тоді я буду змушений викинути судно на берег, — відповів молодий капітан, на якусь мить спохмурнівши. — Та це вже в крайньому разі. Краще до цього не вдаватися! Ви не лякайтесь, місіс Уелдон. Гадаю, до цього не дійде. Небо провіщає гарну погоду: до того ж, не може бути, щоб ми не зустріли судна або лоцманського катера. "Пілігрим" тримає курс на землю, і ми незабаром її побачимо!
Так, викинути "Пілігрим" на берег — це була б крайність, на яку і найвідважніший моряк зважується не без остраху! Дік не хотів про це думати, поки бачив хоч якусь можливість цього уникнути.
Протягом кількох наступних днів погода була мінлива, і це непокоїло молодого капітана. Барометр падав, і це свідчило про те, що вітер подужчає. Дік Сенд питав себе, чи не доведеться знов утікати від урагану зі згорнутими вітрилами. Треба було залишити бодай одне вітрило, бодай фок, і Дік вирішив його не згортати, поки не виникло загрози, що його зірве. А щоб зміцнити щогли, наказав понатягати ванти. Про всяк випадок, годилося підготуватись; це був перший застережливий захід. Адже якби "Пілігрим" позбувся рангоута79, це мало б небезпечні наслідки. Разів два барометр піднімався, і Дік Сенд побоювався, що вітер зміниться, тобто повіє зі сходу. Отоді клопоту не збудешся! Що вони робитимуть, коли вітер повів навпроти? Лавіруватимуть? Якби справді довелося, це — нова затримка, а також загроза, що їх однесе назад у відкритий океан!
На щастя, побоювання Діка Сенда виявились даремними. Кілька день вітер змінювався ривками — то на північний, то на південний, та кінець кінцем знову повіяв із заходу. Це був той самий "дуже свіжий вітер", що розхитував рангоут.
Настало 5 квітня. Минуло вже два місяці, відколи "Пілігрим" залишив Нову Зеландію. Двадцять день супротивні вітри та тривалі штилі затримували судно. А потім раптом знявся попутний вітер і чимдуж помчав судно до землі. Особливо швидко йшов "Пілігрим" під час урагану. На думку Діка Сенда, середня швидкість досягала двохсот миль на добу. Чому ж вони досі не допливли до берега? Може, берег утікав од "Пілігрима"?
Так чи інакше, а берега не було видно, хоча один з матросів повсякчас оглядав обрій із бом-брам-реї.
Часто Дік Сенд піднімався туди сам. Приставивши до очей підзорну трубу, він вдивлявся вдалечінь, чи не замріють там обриси гір. А що вершини Анд здебільшого дуже високі, то їх треба було шукати над обрієм, серед хмар.
Не раз Том і його товариші помилялися, начебто побачивши землю. Але то була якась хмара чудернацької форми, що виглядала з-за інших далеких хмар. Траплялося, вони вперто твердили, ніби бачать землю, але за якийсь час доводилося визнати, що то їм тільки здалося. "Земля" починала рухатись, змінювати свої обриси і врешті зливалася з довколишніми хмарами.
Проте 6 квітня сумнівів уже не залишилося.
Була восьма година ранку. Дік Сенд тільки-но виліз на рею. Перші сонячні промені розганяли туман, і лінія обрію проглядала чітко. Раптом з уст юнака вихопився довгожданий вигук:
— Земля! Перед нами земля!
Всі пасажири повибігали на палубу: малий Джек, цікавий, як і всі діти в його віці; місіс Уелдон, чиї тяжкі випробування мали скінчитися, коли вона зійде на землю; Том і його товариші, які врешті мали ступити на американський континент; навіть кузен Бенедікт, що сподівався зібрати багату колекцію комах.
Тільки Негору не вийшов на палубу.
Всі тепер бачили землю, що її перший помітив Дік Сенд: одні, далекозорі, досить чітко, інші, вглядаючись у обрій жадібними очима, тільки гадали, що бачать її. Однак молодий капітан з його призвичаєним до морських обріїв оком не міг помилитися, і справді, за якусь годину всі переконалися: перед ними земля.
Десь миль за чотири на сході тягся низький берег — принаймні таким він здавався. Трохи далі за ним мало б височіти пасмо Анд, але за густими хмарами не було видно їхніх високих вершин.
"Пілігрим" швидко мчав до берега, що виростав на очах.
Через дві години до землі залишалось милі три.
На північному сході берег завершувався височеньким мисом, під яким видніло щось на взірець відкритого рейду. А на південному сході він сягав у море довгою тонкою косою.
Берег ішов невисокими уступами, на яких росло кілька дерев.
Судячи з ландшафту, це було передгір'я високого гірського пасма Анд.
І ніде жодної оселі, жодного порту, жодного гирла річки, що могло б правити за безпечне пристановище для шхуни-брига.
Отож "Пілігрим" мчав просто до берега. При отих двох-трьох вітрилах та при дужому вітрі, що гнав судно до землі, годі було й думати втриматись у морі.
Попід берегом вимальовувалась довга смуга рифів, над якими бурхало й пінилося море. Прибій був дуже сильний: велетенські хвилі злітали ледве не до краю високого берега.
Дік Сенд побув якийсь час на носі, вдивляючись у берег, далі, не мовивши й слова, вернувся на корму й став за стерно.
А вітер чимраз дужчав. Шхуна-бриг була вже за якусь милю від берега.
Невдовзі Дік Сенд нагледів невеличку бухту й вирішив скерувати туди "Пілігрим". Однак шлях до бухти перегороджувала смуга рифів, що між ними нелегко буде пройти. Прибій свідчив про те, що море всюди над рифами мілке.
Враз Дінго, який бігав туди й сюди по палубі, кинувся на ніс й, утупившись у землю попереду, жалібно завив. Здавалося, пес упізнав це місце, і воно пробудило в ньому якісь болісні спогади.
Негору, мабуть, почув виття, бо вийшов з камбуза і, хоча слушно побоювався собаки, став, спершись на борт. Проте Дінго, виючи на берег, зовсім не зважав на португальця.
Негору дивився на лютий прибій, не виказуючи ніякого страху. Проте місіс Уелдон, яка спостерігала за ним, здалося, ніби кок злегка почервонів і його обличчя напружилося.
Може, Негору впізнав цей берег, до якого вітер гнав шхуну-бриг?
Дік Сенд передав стерно старому Томові й пішов на ніс, щоб востаннє подивитися на бухту, вхід до якої потроху ширшав перед ними. Далі твердим голосом промовив:
— Місіс Уелдон, у мене немає надії знайти безпечне пристановище для "Пілігрима". Найпізніше через півгодини, попри всі мої зусилля, ми опинимось серед рифів! Доведеться викинутись на берег. Я не зміг довести "Пілігрим" до порту. І я змушений згубити судно, щоб урятувати вас. Коли йдеться про ваш порятунок, вагання неприпустимі.
— Ти зробив усе, що від тебе залежало, Діку? — спитала місіс Уелдон.
— Усе! — відповів юнак.
І відразу почав готуватися до майбутньої небезпечної операції.
Насамперед він сказав місіс Уелдон, Джекові, кузенові Бенедікту й Нен, щоб вони надягли рятівні пояси. Хоч Дік Сенд і негри були чудові плавці, проте й вони вжили певних заходів на той випадок, коли б довелося впасти у воду.
Геркулес мав допомагати місіс Уелдон. Молодий капітан узяв на себе турботу про малого Джека. Кузен Бенедікт, напрочуд спокійний, вийшов на палубу, несучи на паску через плече свою бляшанку з комахами. Дік Сенд доручив дивитися за ним Бетові й Актеону. Ну, а Негору всім своїм незворушним виглядом показував, що не потребує нічиєї допомоги. Про крайній випадок, Дік Сенд наказав викотити на палубу десяток бочок з китовим жиром.
Якщо вилити на воду китовий жир — саме тоді, коли "Пілігрим" опиниться на мілководді, — то він на мить заспокоїть море, зв'язавши хвилі, й судну буде легше пробратися між рифами.
Дік Сенд не хотів нехтувати жодну можливість урятувати пасажирів.
Уживши всіх застережних заходів, молодий капітан вернувся на корму до стерна.
"Пілігрим" перебував кабельтових за два від берега, тобто майже підійшов до рифів. Його правий борт уже купався в білій піні. Щомиті молодий капітан чекав, що судно вдариться кілем у якусь підводну скелю.
Побачивши спереду темнішу смугу води, Дій Сенд здогадався: то прохід між рифами. Треба було сміливо йти в нього, щоб викинутись на мілину якомога ближче до землі.
Молодий капітан ані на мить не завагався. Крутий поворот стерна — і "Пілігрим" зайшов у вузький звивистий прохід.
У цьому місці море люто бурхало, й хвилі заливали палубу.
Негри стояли на носі біля бочок з китовим жиром, чекаючи наказів капітана.
— Лийте жир! Лийте мерщій! — закричав Дік Сенд.
Під шаром жиру море одразу, мовби якимись чарами, заспокоїлося, щоб за мить забурхати ще дужче.
Та "Пілігрим" устиг просковзнути по змащеній водній поверхні між рифами і вже мчав просто до берега.
Страшний поштовх струсонув судно.
