З ярмарку - Шолом-Алейхем

Щоправда, змісту того, що пише, він не розуміє й правил граматичних не додержує, та це зрештою дрібниці. Діти ще малі, їм рано знати граматику. Хай раніше засвоять дикдук — це їм потрібніше. А те, що меламед Мониш б'ється? Хай діти добре вчаться, тоді їх не битимуть. Хіба меламед б'є даремно? І справді, діти згодом упевнилися в цьому на власному досвіді. Мониш не любив, як інші меламеди, шмагати дітей чи лупцювати їх. Він мав у великому пальці правої руки таку кісточку і коли, бувало, тицьне вас оцією кісточкою під бік чи в спину або втисне її в скроню, то вам аж починав ввижатися прадід з того світу. Отаку кісточку він мав! Шолом старався якомога уникнути цієї кісточки. І це б,

можливо, йому вдалося, бо він належав до тих, хто вивчав на кожен четвер урок з талмуда або вміло удавав, ніби вивчив його. Про біблію нічого й казати. Писав він теж більш-менш задовільно. Що ж до пустощів, то за це йому доводилось скуштувати кісточки, смак якої він до сього дня забути не може. Але не через це Нохем Рабинович був незадоволений з меламеда Мониша. Виявилося, що Мониш не має ніякого уявлення про дикдук. Коли його якось спитали: "Реб Мониш, чом ви не вивчаєте з дітьми дик-дука?", він відповів: "Навіщо цей дикдук, рикдук, шмин-друк — дурниця якась!" І ще розсміявся. Нохему це дуже не сподобалося, і на другий навчальний сезон він забрав дітей від Мониша й віддав їх у хедер до іншого меламеда.

Новий меламед вважався знавцем дикдука — він знав увесь підручник напам'ять. Зате він мав іншу ваду, а саме— захоплювався громадськими справами. Усі дні він був чимось заклопотаний: якщо не весілля, то обряд обрізання, якщо не обрізання, то викуп первістка, бармицве *, розлучення або який-небудь третейський суд, посредництво, примирення. Але для кого це вада, а для кого це добра якість. Для дітей такий меламед був ангел небесний, а хедер — справжній рай. Можна було гуляти в будь-яку гру, навіть у карти, і не в такі, як у Воронкові, фе! А в справжні карти. Грали вони в трилистика або в старшого козиря — гра, в яку грають арештанти у в'язницях. Карти теж були арештантські — брудні, заяложені, набряклі. Незважаючи на це, хедерники програвали і сніданки, і полуденки, і гроші аж до останньої копійки.

Усі гроші вигравали старші хлопчики, такі, як, скажімо, Зяма Корецький, цікавий хлопчик, про якого вже була мова. Він підбивав своїх молодших товаришів на різні витівки. Цей Зяма додержувався трьох принципів: 1) батьків не слухати; 2) меламеда ненавидіти; 3) бога не боятись.

Старші хедерники мали ще одну звичку — обіграють малюків та ще дражняться, глузують з них. Справжні картярі так не чинять. Проте не слід думати, що це їм легко діставалося. їм доводилось терпіти чимало прикрощів. По-перше, треба було підкупити меламедову жінку, щоб вона не розповіла чоловікові про їхню гру в карти. По-друге, у меламеда був синок Файвл, якого прозвали Губа, бо він мав товсту губу. Оцього Губу доводилось задобрювати й підлещувати коли сніданком, коли ласощами, а здебільшого горіхами. Він любив лузати горіхи. Огидно було дивитись, як Губа лузає горіхи, та ще за чужі гроші. Але що вдієш? Хіба краще буде, як він розповість меламедові, що діти грають у карти?

Нохема Рабиновича не дуже тішили всі ці меламеди й вчителі, уся ця наука. Щосуботи він екзаменував дітей і, зітхаючи, похитував головою. Найбільше турбував його середульший, "знавець біблії". Батько, мабуть, на нього покладав далеко більші надії. "Що воно буде? — питав він.— До чого все це призведе? Незабаром буде твоє бар-мицве, а ти навіть двох слів з талмуда зв'язати не можеш..." І реб Нохем заходився шукати справжнього знавця талмуда й нарешті таки знайшов такого.

29

УЧИТЕЛЬ ТАЛМУДА

Учитель талмуда — Мойше-Довид Ру-дерман. — Його син Шимен збирається вихреститись. — Місто визволяє Шимена з монастиря.— Дядько Лини гарячиться

Цей меламед походив з Литви, і звали його Мойше-Довид Рудерман. Ядушливий, згорблений, з густими чорними бровами, він мав славу великого ерудита, знавця біблії та дикдука. До того він був людина побюжна й богобоязлива. Хто міг подумати, що й цей чоловік має гандж, та ще який гандж! Його син учився в повітовому училищі! В усьому місті було всього лише два таких хлопчики, що вчилися в повітовому училищі: син Мойше-Довида Рудермана, Шимен Рудерман, хлопець, у якого надто рано засіялась чорна борідка, і синок адвоката Тамаркіна, Хаїм Тамаркін, присадкуватий, товстий хлопчик, з маленькими очицями й горбатим носом; сорочку він носив на випуск, як селянські хлопчики, грав з ними в м'яча, ніколи не відвідував синагогу, крім як у судний день, і нишком курив товсті цигарки.

Це були піонери, так би мовити, перші ластівки просвітительства у місті Переяславі— двоє єврейських хлопчиків серед кількох сотень неєвреїв. Щколярі спочатку дивц-

п

лися на обох "жиденят", як на диво, як на приблуд з якогось іншого світу. Потім вони повалили їх на землю серед шкільного двору, й вимазали їм губи свинячим салом, і після цього здружилися з ними, як рідні брати. Неєврей-ські хлопчики тоді ще не були отруєні людиноненависництвом, ще не знали про цькування євреїв, і отрута антисемітизму ще не зачепила їх. Після того, як єврейського хлопчика повалили, вимазали свинячим салом і нам'яли боки, він, хоч і був гершко, ставав таким самим рівноправним товаришем, як і всі інші.

Коли дітей Нохема Вевикова віддали в хедер до Мой-ше-Довида Рудермана, то не обійшлося без скандалу. Дядько Пиня, дізнавшись, що брат віддав дітей до меламеда, чий син вчиться в повітовому училищі, страшенно обурився. Він твердив, що від повітового училища до переходу в християнство один крок. Але ж чому?

— А так... Поживемо — побачимо!

І справді. Дядькові Пині, мабуть, судилося цього разу бути пророком. А сталося все так.

Якось у суботу містом пішов поголос, що єврейські хлопчики, які вчаться в повітовому училищі, Шимен Рудерман і Хаїм Тамаркін, збираються вихреститися! Ніхто, звісно, не хотів повірити цьому: "Не може бути! Хто? Де? Чого тільки люди не вигадують!" Але диму без вогню не буває. Уявіть собі, що саме того суботнього вечора раптом зчинився страшенний переполох, як на пожежі. Усе місто кинулось до монастиря. У чому річ? Дуже просто! "Хочете побачити щось цікаве? Ідіть, будь ласка, до монастиря, і ви побачите, як обидва молодчики з повітового вилізли на самий верх дзвіниці, стоять там, скинувши шапки, і привселюдно, щоб усі бачили, жеруть хліб із свинячим смальцем..."

Переполох був такий великий, що нікому не спало на думку спитати: як можна внизу роздивитись, чим на такій височині намазаний хліб — свинячим смальцем, маслом чи медом? Всеньке місто ходило ходором — кінець світу, та й годі! "Скажімо, з синка Тамаркіна дивуватися нічого — його батько, старий Тамаркін, сам безвірник, законник, писарчук, а його синок Хаїм, кажуть, був вихрестом ще в утробі матері. Але Мойше-Довид Рудерман? Така побожна людина, та ще меламед! Найкращий меламед у місті! Як можна таке допустити?"

Виявляється, знайшлися люди, які раніше знали, що так буде. Звідки вони це знали? Самі додумалися, власним розумом. Так виховувати дітей не можна. "Справді, раз ви своїх дітей віддали в повітове, значить ви згодні, щоб вони стали неєвреями. У такому разі нічого вимагати від них, щоб вони носили арбеканфес, і коли вони іноді не помолились, не треба звертати на це уваги, і не ламайте на їхній спині палиці, і не бийте їх, як собак..."

Так твердили поважні обивателі й, зібравши раду, почали міркувати, що робити, як вирятувати двох єврейських дітей від вихрещення. Вжили всіх можливих заходів, вдалися до протекцій, збудоражили все начальство... Більш за всіх клопотався, звісно, дядько Пиня. Закачавши рукави, він гасав цілий день, спітнілий, пишна борода розвіяна, не ївши, не пивши, аж поки, хвалити бога, пощастило нарешті визволити молодиків з монастиря.

Згодом, через кілька років, один з них, а саме Хаїм Тамаркін, все ж вихрестився. А Шимена Рудермана послали в Житомир, віддали в рабинську школу за рахунок держави, і він, з божої помоги, не тільки успішно скінчив школу, а й став казенним рабином недалеко від Переяслава, у Лубнах.

— Ну, хто мав рацію? Тепер, сподіваюсь, ти забереш дітей від цього меламеда,— сказав своєму братові дядько Пиня, цілком задоволений, по-перше, тим, що вдалося вирятувати дві єврейські душі, по-друге, тим, що його племінники вже не вчитимуться у меламеда, який знає дикдук і посилає сина в повітове, і, по-третє, тим, що його слова справдилися: раз єврейський хлопчик вчиться в повітовому, він обов'язково захоче вихреститися...

Але цього разу дядько Пиня прикро помилився: його брат Нохем затявся й нізащо не хотів забирати дітей від такого чудового меламеда.

— Що він мені такого зробив? Досить з нього, що він стільки пережив, зазнав такої ганьби! Як же можна залишити людину посеред навчального року без хліба?

Дядько Пиня вислухав брата з гіркою усмішечкою, мовляв, дай боже, щоб я помилився, але невірним шляхом ведеш ти дітей... Потім він підвівся, поцілував мезузу * і сердитий подався додому.

зо

КОЛИШНІЙ ХЕДЕР

Картина старого хедеру. — Учні допомагають учителеві та його жінці в господарстві. — Учитель проказує благословення. — Його проповіді призводять до нових гріхів

Ні, дітей не забрали від заплямованого, але освіченого меламеда Рудермана. Вони навіть залишились на другий і на третій рік, і всі були задоволені: вчитель своїми учнями, учні своїм учителем, а батько і учнями, і вчителем.

Та найбільш були задоволені учні. Бог послав їм учителя, який не б'є, таки зовсім не б'є. Він не розумів навіть, як можна когось бити. Хіба що коли хлопчик уже надто надокучить або не хоче молитись чи він такий уже тупак. що хоч кіл теши йому на голові. Тоді лиш учителеві уривається терпець, він кладе учня на лавку, скидає м'яку плисову ярмулку, легенько шмагає й відпускає його.

Крім учителювання, меламед Рудерман мав ще жорно, таку машину, що дере крупи. Машина ця мала колесо з ручкою, зверху перекидали на неї розв'язаний мішок з гречкою. Коли крутили колесо, гречка поволі сипалася з мішка в ящик, з ящика на камінь, камінь потихеньку шеретував гречку й перетворював її на крупу.