Хлопець із пекла - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Він заходить першим, відступає на крок убік і чітко по-алайськи промовляє:

— Дозвольте, пане старший бронемайстре, відрекомендувати вам. Бійцевий Кіт його високості, курсант третього курсу Особливої столичної школи Гаґ.

Дивлюся — і в очах моїх потемніння, а в ногах дрож. Просто переді мною, як привид, сидить, розвалившись у кріслі, офіцер-бронехідник. Блакитний Дракон, "Вогонь на колесах" у натуральну величину, в похідній формі з усіма розпізнавальним знаками. Сидить, нога на ногу, черевики виблискують, шипами вишкірились, коричнева шкіряна куртка з підпалинами, з плеча звисає блакитний шнур — той ще вовчара, значить… І морда як у вовчари, палена пересаджена шкіра лисніє, голова побрита наголо, з коричневими від опіків плямами, очі як оглядові щілини, без вій… Долоні мої, хлопці та дівчатка, самі собою вперлися у стегна, а підбори так клацнули, як ніколи ще тут не клацали.

— Вільно, курсант, — промовляє він сиплим голосом, бере з попільнички сигаретку та затягується, не відриваючи від мене своїх оглядових щілин.

Я опустив руки.

— Кілька запитань, курсанте, — сказав він і поклав цигарку назад на край попільнички.

— Слухаю вас, пане старший бронемайстре!

Це не я кажу, це мій рот сам собою відбарабанює. А я цим часом думаю: що ж це таке, хлопці та дівчата? Що ж це коїться? Нічого не розумію. А він каже, нерозбірливо так, ковтаючи слова, я цю їхню манеру знаю:

— Чув, що його високість удостоїв тебе… а-а… жувальним тютюном із власної руки.

— Так, пане старший бронемайстре!

— Це ж за які… а-а… подвиги?

— Удостоєний як представник курсу після взяття Аріхади, пане старший бронемайстре!

Обличчя в нього байдужне, мертве. Що йому Аріхада? Знов узяв цигарку, оглянув тліючий кінчик, повернув у попільничку.

— Значить, був удостоєний… Якщо так, значить… а-а… після цього ніс вартову службу у ставці його високості…

— Тиждень, пане старший бронемайстре, — сказав мій рот, а голова моя подумала: ну, чого причепився? Чого тобі від мене треба?

Він раптом весь подався вперед.

— Маршала Нагон-Гіґа в ставці бачив?

— Так, бачив, пане старший бронемайстре!

Зміїне молоко! Який пан смалений знайшовся! Я з самим генералом Фраггою розмовляв, не тобі рівня, і той з другої моєї відповіді дозволив та наказав: без звань. А цьому, мабуть, як музика: "Пане старший бронемайстре". Новопідвищений, чи як? А може, з бидла вислужувався… оговтатися ніяк не може.

— Якби зараз маршала зустрів, упізнав би його?

Оце так запитаннячко! Маршал — він був такий низенький, неповороткий, очі в нього завжди сльозилися. Але це від нежиті. Якби в нього ока не було чи, скажімо, вуха… а так — маршал як маршал. Нічого особливого. У ставці їх багато, Фраґґа був ще з бойових…

— Не можу знати, — сказав я.

Він знов відкинувся на спинку крісла і знов узявся за цигарку. Не подобалася йому ця цигарка. Він її більше в руках тримав і обнюхував, ніж затягувався. Ну й не смалив би… он недопалок який величезний, а я махру курю…

Він підібрав під себе свої цибаті ноги, піднявся, підійшов до вікна і став спиною до мене зі своєю цигаркою — лише голубий димок піднімається з-за плеча. Думає. Мислитель.

— Ну добре, — каже зовсім вже нерозбірливо, і виходить в нього "нубре". — А чи нема в тебе… а-а… курсанте, старшого брата в нас у Блакитних бронехідцях?

Навіть морду не повернув. Так, трішки вухо в моєму напрямі нахилив. А в мене, між іншим, три брати було… могли б бути, та всі померли немовлятами. І така мене лють узяла, на все разом.

— Які в мене, зміїне молоко, брати? — кажу. — Звідки в нас брати? Ми самі ледь живі…

Він швидко повернувся до мене, ніби його шилом штрикнули. Витріщився. Ну чисто бронехід! А я нібито у окопі сиджу… В мене по старій пам'яті шкіра на спині зіщулилася, а потім думаю: пішли ви всі зі своїми поглядами, теж мені — старший бронемайстер драної армії… Сам, мабуть, давав драла, все покинув, аж сюди додрапав, від своїх таки солдатів, певне, й рятувався… І відставляю я нахабно праву ногу, а руки заводжу за спину і дивлюся йому просто в оглядові щілини.

Півхвилини він, напевно, мовчав, а потім неголосно просипів:

— Як стоїш, курсанте?

Я хотів сплюнути, але втримався, звичайно, і кажу:

— А що? Стою як стою, з ніг не падаю.

І тут він рушив на мене через усю кімнату. Повільно, страшно. І не знаю я, чим би це все закінчилось, аж тут Корній зі свого кутка, де він весь цей час сидів з папірцями, подає раптом голос:

— Бронемайстре, друже мій, полегше… не заїжджайте…

І все. По обсмаленій морді пройшла якась судома, і пан старший бронемайстер, не дійшовши до мене, завернув до свого крісла. Готовий.

Скис Блакитний Дракон. Це тобі не комендатура. 1 всміхнувся я всім своїм задубілим обличчям якомога нахабніше. А сам думаю: ну, а якби не було Корнія? Вийшов би Корній на хвилинку? Вдарив би він мене, я б його вбив. Насправді, вбив би. Руками.

Він повалився у своє крісло, придушив нарешті в попільничці цю сигаретку й каже Корнію:

— Все-таки у вас тут досить спекотно, пане Корнію… Я б не відмовився від чого-небудь… а-а… освіжаючого.

— Соку? — пропонує Корній.

— Соку? А-а… ні. Якщо можна, чого-небудь міцнішого.

— Вина?

— Мабуть.

Він на мене більш не дивиться. Ігнорує. Бере в Корнія келих і запускає туди свій обсмалений ніс. Смокче. А я очманів. Тобто як це? Ні, звичайно, різне там буває… тим паче розгром… тлін… Аж ні! Це ж Блакитний Дракон! Справжній! І раптом мені як полуда з очей впала. Шнурок… вино… Зміїне молоко, та це все липа!

Корній каже:

— Ти не вип'єш, Гаґ?

— Ні, — кажу. — Не вип'ю. І сам не вип'ю, і цьому не раджу… панові старшому бронемайстрові.

І така мене зла радість розібрала, що я мало не розреготався. Вони обидва на мене вилупились. А я підійшов до цього смаленого пана, забрав у нього келих і кажу — м'яко так, по-батьківськи напучую:

— Блакитні Дракони, — кажу, — вина не п'ють. Вони взагалі спиртного не вживають. У них, пане старший бронемайстре, зарік: жодної краплі спиртного, поки хоч один смугастий пацюк засмерджує своїм диханням атмосферу Всесвіту. Це раз. А тепер шнурочок… — Берусь я за цей знак бойової доблесті, відстібаю його від ґудзика куртки й акуратненько пускаю його вздовж рукава. — Шнурок доблесті тільки за статутом вам належить пристібати до третього ґудзика зверху. Жоден справжній Дракон його не пристібає. На гауптвахтах сидять, але не пристібають. Це, значить, два.

Ах, яку я насолоду відчував. Як мені було легко і прекрасно! Оглянув я їх ще раз, як вони мене слухають, немов я сам пророк Гаїура, що вістить з ями Божу істину, та й пішов собі до виходу. На порозі я спинився і насамкінець додав:

— А під час розмови з молодшим за званням, пане старший бронемайстре, не примушуйте постійно величати себе повним титулом.

Помилки тут великої, звісно, нема, тільки поважати вас не будуть. Це не фронтовик, скажуть, це тиловий пацюк у формі фронтовика. І обсмалене обличчя вам не допоможе. Хіба мало де люди обгорають…

І пішов. Сів біля віконця, рученьки на колінах склав — добре мені так, спокійно, наче я велику справу зробив. Сиджу, перебираю у голові, як усе це було. Як Корній спочатку лиш очима лупав, а потім підібрався увесь, кожне моє слово ловив, витягши шию, а в цього фальшивого бронемайстра навіть пащека роззявилась від уваги… Та, звісно, я не довго так себе тішив, бо дуже скоро мені сяйнула думка, що насправді вийшла якась дурня, вийшло, що вони засилають до нас шпигуна, а я їм у цьому допомагаю. Консультую, значить. Як останній куплений покидьок. Зрадів, дурило! Викрив! Узяли б його там, поставили б до стінки, і справі кінець… Якій справі? Отут усе й починається. Адже Корній теж у нас сидів, і, мабуть, не один рік. Залишився цілим. А міг би й не залишитися. Що ж, добре це було б, га? Корній же. Я вже не кажу про те, що гнили би мої кістки зараз у джунглях… Ні-і, це все не так уже й просто. Та я чого ж завівся? Мене цей Дракон завів. Мені ж на нього дивитися бридко було. Раніше, будьте певні, від такого не нудило, раніше впав би я перед ним на коліна, перед хоробрим братом, чоботи б йому чистив з гордістю, а потім похвалявся б… Знаєш, кому я чоботи чистив? Старшому бронемайстрові! Зі шнуром!.. Ні-ні, обмізкувати треба, обмізкувати…

Сидів я аж до самих сутінків і все мізкував, а потім прийшов Корній, руку мені на плече поклав, достоту як тому… Данґові.

— Ну, — каже, — друзяко, дякую тобі. Я так і відчував, що ти що-небудь помітиш. Розумієш, ми його у великому поспіху готували… Одного чоловіка треба врятувати. Великого вашого науковця. Є підозра, що він переховується на західному березі озера Заґґута, а там зараз окопалася бронечастина, й нікому туди проходу нема. Тільки своїх приймають. Тож вважай, що ти сьогодні двох людей врятував. Двох хороших людей. Одного вашого й одного нашого.

Гаразд. Багато він мені ще всякого наговорив. Достоту медом по серцю. Я вже й не знав, куди очі подіти, бо коли я їх, значить, консультував, у мене, справді, і в думках не було кого-небудь рятувати. Просто від зловтіхи в мене все це вийшло.

— Коли ж він відбуває? — питаю. Просто так запитав — потік Корнієвого красномовства трішки пригальмувати.

— Вранці, — відповідає. — О п'ятій ранку.

І тут до мене дійшло. Еге, думаю. От і дочекався.

— Звідси? — питаю. Вже не просто так.

— Так, — відповідає він. — 3 цієї галявини.

Так.

— Угу, — кажу. — Треба було би його провести, подивитися наостанок. Може, ще що помічу…

Корній засміявся, знову поплескав мене по плечу.

— Як хочеш, — каже. — Але краще б тобі поспати. Ти щось останнім часом зовсім від режиму відбився. Ходімо вечеряти, і лягай-но ти спати.

Ну, пішли ми вечеряти. За вечерею Корній був веселий, давненько я його таким не бачив. Розповідав різні смішні історії з тих часів, коли працював він у нас у столиці кур'єром в одному банку, як його гангстери вербували і що з цього вийшло. Запитав він у мене, де Драмба, чому його не видно останніми днями. Я йому чесно сказав, що Драмба в мене будує укріпрайон біля ставів.

— Укріпрайон — це добре, — каже він серйозно. — Отож, у крайньому випадку буде де відсидітись. Стривай, я звільнюся, ми ще справжню військову гру влаштуємо, однаково хлопців треба буде тренувати…

Ну, побалакали ми про муштру, про маневри; а я дивлюсь, який він лагідний і привітний, а сам думаю: попросити його ще раз, чи що? Добром.