Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Він був здивований і незадоволений, що жоден дзвін не бевкнув, сповіщаючи про його прибуття.

А тим часом до міста прибіг селянин із звісткою, що бачив на власні очі недалеко загін французів, який прямує сюди, щоб пожерти все та пограбувати.

Почувши таке, воротар негайно зачинив браму і послав служника сповістити про це інших воротарів. Бо рейтари бенкетували собі й нічого не знали.

Що ближче під'їжджав його величність, то більше гнівався, не чуючи, щоб дзвонили дзвони, гримали мортири та аркебузи. Хоч як він прислухався, а чув лише, як годинник б'є години та півгодини. Під'їхавши до брами і побачивши, що вона замкнена, він почав гатити кулаком, щоб відчинили.

Імператорський почет також сильно розсердився і висловлював голосно своє обурення. Воротар з фортечного валу гукнув до них, що коли вони не перестануть там галасувати, то він їх почастує картеччю, щоб охолодити їхню нетерплячку.

Тоді його величність і геть розлютився:

— Гей ти, сліпа свиняко, — гукнув він, — не впізнаєш свого імператора, чи що?

Воротар відповів, що від свині в золоті теж користі небагато. Хто ж не знає, що французи люди жартівливі: всім відомо, що імператор Карл зараз воює в Італії і не може стояти тут, коло брами в Ауденаарде.

Тоді Карл і його почет ще голосніше загорлали:

— Якщо ти не відчиниш, ми засмажимо тебе на списі. А перед тим ти проковтнеш свої ключі.

На цей галас вийшов старий солдат з арсеналу і, виглянувши з-за муру, гукнув:

— Гей, вартовий, ти помилився, це наш імператор, я його відразу впізнав, хоч він і добре постарівся з того часу, відколи забрав з собою Марію ван дер Гейнст[74] в Лаленський замок.

Від страху вартовий аж знепритомнів, а старий солдат забрав у нього ключі і пішов відчиняти браму.

Імператор запитав, чому його примусили так довго чекати. Коли солдат з'ясував йому все, імператор звелів зачинити ворота, викликати Корнюена з рейтарами і наказав їм марширувати попереду, бити в барабани і сурмити в сурми.

Потім у місті задзвонили у всі дзвони. Тільки після цього його величність із стуком-грюком, як і годилося такій високій особі, в'їхав на Великий ринок. Тут уже позбиралися бургомістри й старшини. На цей гармидер вискочив і старшина Гігелар і, прибігши назад у залу, крикнув:

— Keyser Karel is alhier! Імператор Карл тут!

Перелякані цією звісткою, бургомістри, старшини й радники вийшли з ратуші на вулицю, щоб у повному складі привітати імператора, а служники розбіглися по місту з наказами готувати феєрверки, стріляти з гармат, смажити птицю, відкривати бочки з вином.

Чоловіки, жінки, діти бігали всюди й кричали:

— Keyser Karel is op't Groot markt! Імператор Карл на Великому ринку!

Вмить на площі зібрався величезний натовп.

Імператор, несамовитий від гніву, запитав обох бургомістрів, чи не заслуговують вони шибениці за таку непошану до свого володаря.

Бургомістри відповіли, що таки справді заслуговують на те, але сурмач Уленшпігель заслуговує цього ще більше, бо коли до них дійшла чутка, що прибуде його величність, його поставили на вежі, дали окуляри і наказали негайно тричі просурмити, тільки-но помітить наближення імператорського кортежу. Але він нічого цього не зробив.

Імператор не власкавився й тепер і наказав привести Уленшпігеля.

— Чому ти, — запитав він, — маючи такі чудові окуляри, не сурмив у сурму, коли побачив, що я їду?

Говорячи це, він рукою затулив очі від сонця і дивився на Уленшпігеля крізь пальці.

Уленшпігель також затулив долонею очі і, дивлячись крізь пальці, відповів: як тільки він побачив, що імператор дивиться крізь пальці, то одразу ж зняв окуляри.

Імператор наказав повісити його. Воротар підхопив, що так, мовляв, йому й треба, а бургомістри заніміли від жаху і не спромоглися жодним словом ні схвалити, ні заперечити цього вироку.

Послали по ката і його помічників. Вони принесли драбину з новою мотузкою, схопили Уленшпігеля за комір, і той, шепочучи молитви, спокійно пройшов повз сотню Корнюенових рейтарів.

Вони знущалися з нього. А народ ішов слідом за ним і казав:

— Це нечувана жорстокість — посилати на смерть бідолашного юнака за таку незначну провину!

Тут було багато озброєних ткачів, вони обурено кричали:

— Не дозволимо вішати Уленшпігеля! Це проти наших законів!

Тим часом прийшли на Поле шибениць. Уленшпігеля поставили на драбину, кат накинув йому на шию зашморг. Ткачі з'юрмились навколо шибениці. Профос уже був тут. Він сидів верхи на коні, спершись на кінську шию, і суддівським жезлом мав дати знак до страти.

Увесь народ кричав в один голос:

— Помилувати, помилувати Уленшпігеля!

Уленшпігель зі своєї драбини крикнув:

— Помилуйте, найласкавіший імператоре!

Імператор підняв руку і промовив:

— Коли цей негідник попрохає в мене того, чого я не зможу виконати, то я його помилую.

— Проси, Уленшпігелю! — кричав натовп.

Жінки плакали й говорили:

— Бідний хлопець, ну де йому випросити щось таке, імператор же все може.

І всі кричали:

— Проси, Уленшпігелю!

— Ваша найсвятіша величність, — почав Уленшпігель, — я не проситиму ні грошей, ні маєтків, ні навіть життя, а прохатиму вас про одну річ, за яку ви, коли я насмілюсь це сказати, обіцяйте не батожити мене і не колесувати, поки я сам не відійду в країну, де пробувають душі наші.

— Обіцяю, — мовив імператор.

— Ваша величність, — вів далі Уленшпігель, — перше ніж мене повісять, підійдіть і поцілуйте мене в той рот, яким я не говорю по-фламандському.

Імператор, зареготавшись, як і весь народ, відповів:

— Твого прохання я не можу виконати, а тому тебе не повісять, Уленшпігелю.

Але він присудив бургомістрам і старшинам шість місяців носити окуляри на потилиці, щоб, як він казав, ауденаардці дивилися хоч задом, коли не вміють дивитися передом.

Отак з імператорського наказу ці окуляри й досі красуються в міському гербі.

А Уленшпігель хутенько накивав п'ятами з калиткою грошей, які йому назбирали жінки.

43

У Льєжі Уленшпігель запримітив на рибному базарі огрядного юнака, який держав в одній руці кошика, повного всілякої птиці, а другого кошика наповнював різною рибою — тріскою, фореллю, в'юнами, щупаками.

Уленшпігель впізнав Ламме Гудзака.

— Що ти робиш тут? — запитав Уленшпігель.

— Ти ж знаєш, як нас, фламандців, радо вітають у славному Льєжі. У мене є тут любонька, от я й приїхав сюди. А ти?

— А я шукаю, де б заробити на шматок хліба, — відповів Уленшпігель.

— Це дуже суха їжа, — мовив Ламме. — Краще було б, якби ти спустив у своє черево чотки з ортоланів із дроздом замість "Вірую".

— Хіба ти розбагатів? — запитав його Уленшпігель.

— Я втратив батька, матір і молодшу сестру, що завжди мене била. Я одержав у спадщину все їхнє майно. А живу я з одноокою служницею, великою майстринею куховарської справи.

— Хочеш, я піднесу тобі птицю й рибу? — сказав Уленшпігель.

— Будь ласка, — відповів Ламме.

І вони почимчикували вдвох по базару.

— Та й дурень же ти, — озвався раптом Ламме. — І знаєш чому?

— Ні, — відповів Уленшпігель.

— А тому, що носиш птицю й рибу в руках, а не в шлунку.

— Твоя правда, Ламме, — відповів Уленшпігель, — але з того часу, як я не маю хліба, й ортолани не хочуть на мене дивитися.

— Ти їх наїсишся досхочу, Уленшпігелю, — мовив Ламме, — як служитимеш у мене. Аби тільки моя куховарка згодилася на це.

Коли вони отак ішли, Ламме показав Уленшпігелеві одну милу, вродливу, чарівну дівчину в шовковій сукні — вона дріботіла по базару і, побачивши Ламме, ніжно подивилась на нього.

Позад неї йшов її старий батько і ніс два кошики — один з рибою, другий з дичиною.

— Ось хто, — мовив Ламме, — буде мені дружиною.

— Е, я її знаю, — відповів Уленшпігель, — вона фламандка, із Зоттегема, мешкає на вулиці Вінав д'Іль; сусіди кажуть, що мати замість неї замітає вулицю перед будинком, а батько прасує їй сорочки.

Та Ламме не відповів нічого, тільки радісно вигукнув:

— Вона подивилась на мене!

Обидва вони підійшли до будинку, де мешкав Ламме, біля Пон-дез-Арш, і постукали у двері, їм відчинила одноока служниця. Вона була стара, довготелеса, худа і сварлива.

— Ля Санжін, — звернувся до неї Ламме, — чи не взяла б ти цього хлопця собі до помочі?

— Візьму на спробу, — відповіла вона.

— Ну, то візьми, — сказав він. — Хай він скуштує, що за смак у твоїх стравах.

Ля Санжін подала на стіл три кров'яних ковбаски, кухоль пива, великий окраєць хліба.

Поки Уленшпігель їв, Ламме також наминав ковбасу.

— Чи ти знаєш, — звернувся він до Уленшпігеля, — де сидить наша душа?

— Ні, Ламме, — відповів Уленшпігель.

— У нашому шлунку, — пояснив Ламме. — Вона безнастанно його спорожняє і завжди поновлює в нашому тілі життєву силу. То хто ж тоді найкращий товариш? Добра і вишукана їжа, а понад усе — мааське винце.

— Авжеж, — погодився Уленшпігель, — для самотньої душі найкраща компанія ковбаса.

— Він ще хоче, дай йому ще, Ля Санжін! — гукнув Ламме.

Ля Санжін дала цього разу Уленшпігелеві ліверної ковбаси.

Поки він її наминав, Ламме замріявся і мовив:

— Коли я умру, то мій шлунок умре зі мною. А там десь, у чистилищі, примусять мене пеститись і волочити з собою це порожнє, обвисле черево.

— Кров'яна, здається мені, ще смачніша, — перебив його Уленшпігель.

— Ти вже з'їв шість, — відповіла йому Ля Санжін, — більше не дам.

— Знаєш що, — сказав Ламме, — тут тобі буде не зле, їстимеш те саме, що і я.

— Пам'ятатиму твою обіцянку, — відповів Уленшпігель.

Бачачи, що він і справді споживає те саме, що й Ламме, Уленшпігель почував себе вельми щасливим. Ковбаса, яку він умолов, надала йому такої бадьорості, що він того ж дня почистив усі казани, сковороди, горщики, аж вони блищали, як сонце.

Добре жилося Уленшпігелеві в цьому домі. Він часто навідувався в льох, на кухню, залишаючи горище котам. Одного разу Ля Санжін смажила на рожні двох курчат і доручила Уленшпігелеві досмажити їх, поки вона сходить на базар купити зелені.

Уленшпігель досмажив курчат і одне з'їв.

Ля Санжін, вернувшися з базару, сказала:

— Тут було двоє курчат, а зараз я бачу тільки одне.

— Розплющ своє друге око, то побачиш і друге, відповів Уленшпігель.

Вона сильно розлютилась і пішла зі скаргою до Ламме Гудзака. Той прийшов на кухню і мовив до Уленшпігеля:

— Чого ж ти кепкуєш з моєї служниці? Було ж двоє курчат.

— Воно-то так, Ламме, — відповів Уленшпігель, — та коли я прийшов сюди, ти сказав, що я питиму і їстиму те саме, що й ти.