Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози навернулися.

– Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі,– мовила вона.– Розкажіть нам, звідки ви прийшли і чого хочете.

– Я прийшла з Кентуккі,– відказала жінка.

– Коли? – запитав містер Берд, і собі приєднуючись до розмови.

– Сьогодні ввечері.

– Як же ви сюди дісталися?

– Перейшла по кризі.

– По кризі? – перепитали всі в один голос.

– Еге ж,–тихо відповіла жінка.–Мене врятувала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною... на п'яти наступали... Отож я не мала іншої ради.

– Ой лишенько! – обізвався старий Куджо.– Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все громаддя аж гуде за водою.

– Я знала, що крига скресла... так, знала! – нестямно промовила жінка.– І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не, думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б лишалося тільки померти. •

– Ви були невільниця? – запитав містер Берд.

– Так, пане. Я належала одному господареві в Кентуккі.

– Він вас кривдив?

– Ні, пане, він був добрий хазяїн.

– То, мабуть, хазяйка була лиха?"

– Щ, пане, ні! Моя хазяйка завжди була добра до мене.

– Що ж тоді змусило вас покинути їх і податися світ за очі в таку небезпечну дорогу?

Жінка допитливо подивилась на місій Берд, і від її пильного ока не сховалося те, що господиня ходить у жалобі.

– Пані,– раптом мовила вона,– вам доводилося втратити дитину?

Запитання було несподіване і роз'ятрило незагоєну рану: минув лише місяць, як у цьому домі померло мале.

Містер Берд відвернувся й одійшов до вікна, а місіс Берд не могла стримати сліз. Нарешті вона опанувала себе й відказала:

– Чому ви про це спитали? Так, я недавно поховала дитину. т

– То ви зрозумієте мене. Я поховала двох, одного за одним... їхні могилки зосталися там, звідки я прийшла. Тепер у мене лишився тільки цей один. Я ніколи з ним не розлучалася, він був моєю гордістю і втіхою, всім моїм життям. І уявіть собі, пані,– вони надумали забрати його від мене... п р о д а т и... так, продати на пониззя одного... малу дитину, яка від самого народження і дня не була без матері. Чи могла я таке знести, пані. Та я б жити не змогла без нього І коли я дізналася, що папери підписано, що його продано, я ту ж ніч забрала його і втекла геть." А вони погналися за мною – торговець, що купив його, і двоє хазяїнових слуг – і вже наступали мені на п'яти, я чула їх. То я й стрибнула просто на кригу, але не знаю навіть, як і перейшла, бо тільки тоді отямилася, коли якийсь чоловік допоміг мені зійти на берег.

Жінка не плакала, бо вже не мала сліз, але всі, хто її слухав, у той чи той спосіб виказували своє щире співчуття до неї.

Обидва хлопчики марно нишпорили по кишенях, шукаючи носовичків, що їх, як відомо всім матерям, ніколи там не буває, а тоді припали до материної спідниці і зайшлися нестримним плачем, витираючи носи й очі об цупку тканину. Місіс Берд затулила обличчя хусткою. По чорних щоках доброї тітоньки Діни текли рясні сльози, і вона раз у раз примовляла: "Ой лихо лишенько!" Старий Куджо ревно тер кулаками очі, на всі лади кривив обличчя і з запалом вторував їй.

Сенатор уособлював державну владу, і йому негоже було плакати, мов звичайному смертному; отож він повернувся спиною до всіх і став дивитись у вікно, зосереджено прочищаючи горло й витираючи скельця окулярів. Час від часу він так голосно сякався, що якби хто небудь був у змозі добре придивитися, то напевне добачив би щось підозріле.

– Як &е ви могли мені сказати, що у вас добрий хазяїн? – раптом вигукнув він, сердито ковтнувши якийсь клубок, що підступав йому до горла, і обертаючись до жінки.

– Бо він таки був добрийся й тепер це скажу. І хазяйка добра. Але вони не могли нічого вдіяти. Вони заборгували багато грошей, і я вже не знаю, як воно там сталось, але над ними забрав владу один чоловік, і вони мусили йому коритись. Я сама чула, як хазяїн казав про це хазяйці, а коли вона стала просити за мене, він сказав, що нічого вже не зарадить, бо всі папери підписано. Отоді я й схопила малого і подалася з дому. Я знала, що мені без нього не жити. Ця дитина – все, що я маю.

– А чоловіка у вас нема?

– Є, але він належить іншому господареві, його пан дуже недобрий до нього й не хоче, щоб ми зустрічалися. Він усе дужче злоститься на нас і погрожує продати мого чоловіка на пониззя. Мабуть, я вже ніколи його й не побачу!

Вона промовила ці слова досить спокійним тоном, і неуважний спостерігач міг би подумати, що їй до того байдуже. Та вираз глибокої туги в її великих темних очах свідчив про інше.

– А куди ж ви думаєте йти, голубонько? – спитала місіс Берд.

– До Канади, якщо тільки знайду туди дорогу. Вона дуже далеко, та Канада? – мовила жінка, простодушно й довірливо дивлячись на господиню.

– Бідолашна! – несамохіть вигукнула місіс Берд.

– Що, так далеко? – серйозно запитала жінка.

– Куди далі, ніж ви собі уявляєте, сердешна дитино! – відказала місіс Берд.– Але ми спробуємо вам допомогти. Ти, Діно, постели їй у своїй комірчині біля кухні, а вранці ми щось придумаємо. А тим часом, голубонько, лягайте спати й нічого не бійтеся;

Місіс Берд і її чоловік знову повернулися до вітальні. Вона сіла в своє крісло гойдалку перед каміном і, злегенька погойдуючись, про щось замислилася. Містер Берд походжав по кімнаті й бурмотів сам до себе:

– Хм хм! Страшенно неприємна історія!.. Нарешті він рішуче підступив до дружини і сказав:

– Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра, тільки но розвидніє, той торговець пуститься в погоню. Якби вона була сама, то могла б перечекати тихенько, доки все минеться. Але ж дитину ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це безперечно. Чи то іона вистромить голову за двері, чи то визирне у вікно – і тоді все пропало. Ото матиму я халепу, якщо їх застукають тут! Ні, треба забрати їх звідси цієї ж таки ночі.

– Цієї ночі! Яким чином? І куди?

– Ну, куди – це я добре знаю,– відказав сенатор, беручись за чоботи.

Та, натягши до половини один чобіт, він обхопив руками коліно і про щось глибоко замислився.

– Страшенно неприємна й паскудна історія! – мовив він зрештою і знову потяг до себе вушка чобота.–Атож!..

Узувши один чобіт, сенатор узяв другий і замислено втупив очі у візерунчастий килим.

– І все ж, хоч не хоч, а їхати треба, хай йому грець! – докінчив він і, швидко натягши другий чобіт, виглянув у вікно.

Маленька місіс Берд була стримана жінка; вона ніколи в житті не казала чоловікові: "Бач! Таки на моє вийшло!" – отож і тепер, напевне догадуючись, про що він думає, розважливо не озивалась ані словом і тихенько сиділа собі в кріслі, дожидаючи, поки її володар визнає за потрібне поділитися з нею своїми намірами.

– Розумієш,– мовив він нарешті,– один мій давній клієнт із Кентуккі, ван Тромп, відпустив на волю всіх рабів і переїхав сюди. Він купив собі садибу десь миль за сім од нас, у верхів'ї притоки Огайо, серед лісових хащів, куди ніхто не потикається без потреби. Та й знайти його дім не так то легко. Там вона буде в цілковитій безпеці. Ото тільки лихо, що ніхто, крім мене, поночі туди не проїде.

– Чому? Куджо дуже добрий візник"

– Та воно так, але річ у тому, що там треба двічі переїжджати бродом через притоку, і другий переїзд досить небезпечний, коли не знати його так, як я. Бо я їздив там верхи безліч разів і добре знаю, де треба повертати. Отож, як бачиш, іншої ради нема. Нехай Куджо десь над північ потихеньку запряже коней, і я повезу її сам. А потім, щоб сховати кінці у воду, Куджо відвезе мене до найближчого заїзду, і я сяду в диліжанс до Колумбуса, що проходить там між третьою і четвертою. Тож усе й виглядатиме так, наче я саме до диліжанса і поїхав каретою. А вранці я вже засідатиму в сенаті. От тільки, мабуть, подуватиму я себе там досить кепсько після всього, що ми тут сьогодні говорили й робили. Та біс із ним, нікуди не дінешся!

– Серцем ти добріший, аніж розумом, Джоне,– сказала місіс Берд, поклавши свою маленьку білу руку чоловікові на плече.– Та чи могла б я тебе покохати, якби не знала тебе краще, ніж сам ти себе знаєш!

На очах маленької жінки зблиснули сльози, і така була вона гарна в ту мить, що сенатор мимоволі подумав: певно, він і справді неабиякий розумник, коли вже зумів полонити серце цієї чарівної істоти Тепер йому лишалося одне: піти подивитись, чи запрягають там коней. Одначе біля дверей він спинився і, обернувшись до дружини, нерішуче мовив:

– Мері, не знаю, як ти... але там в нас повна шухляда речей... нашого бідного маленького Генрі...

З цими словами він рвучко крутнувся на підборах, і двері за ним зачинились.

Його дружина перейшла до невеличкої спальні, суміжної з її кімнатою, і поставила свічку на комод. Потім дістала ключ, задумано встромила його в замкову щілину шухляди і раптом завмерла. Обидва хлопчики, що весь час ходили слідом за нею, стояли мовчки, значливо поглядаючи на матір.

Місіс Берд поволі висунула шухляду. Там лежали курточки різних кольорів та фасонів, безліч фартушків, панчішок і навіть пара крихітних черевичків зі збитими носками, дбайливо загорнутих у папір. Було там і декілька іграшок: конячка, візок, дзиґа, м'ячик – сумні пам'ятки, що краяли серце й навертали на очі сльози. Місіс Берд схилилася над ними й, затуливши обличчя руками, гірко заплакала, так що аж сльози її, просочуючись між пальцями, почали капати в шухляду. Потім рвучко підвела голову і взялась хапливо відбирати найпростіші та найнеобхідніші речі й зв'язувати їх у клуночок.

– Мамо,– обізвався один з хлопчиків,– невже ти віддаси ц і речі?

– Милі мої діточки,– лагідно й серйозно відказала вона,– якби наш любий маленький Генрі побачив нас зараз, він би щиро зрадів душею. Я нізащо в світі не віддала б їх тому, хто не знає лиха А даю я їх матері, чиє серце ще тяжче вражене, ніж моє.

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Берд відчинила шафу й дістала звідти дві прості міцні сукні. Тоді підсіла до робочого столика взяла голку, наперсток та ножиці і заходилась "випускати" ті сукні, як порадив їй чоловік. Заклопотана цим ділом, вона й незчулась, як старий годинник у кутку вибив північ і знадвору долинув стукіт карети.

– Мері,– сказав їй чоловік, заходячи до кімнати з пальтом у руці,– іди буди її, треба їхати.

Місіс Берд швидко поскладала відібрані речі в невелику валізку, замкнула її на ключик і віддала чоловікові, щоб той одніс до карети.