Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
Їдуть, їдуть, їдуть, їдуть, аж нарешті дісталися до моря. Пересіли на корабель і попливли далі. На морі заскочила їх велика буря, почала дошкуляти морська хвороба, і лікар уперше застосував свої ліки. Він страшенно сердився.
— І навіщо тільки я став королівським лікарем? — скаржився він капітанові корабля.— Коли б я був звичайним лікарем, то сидів би собі в затишному кабінеті, ходив би в лікарню, а тепер змушений вештатися по світу. І взагалі, опинитися в череві дикуна в моєму віці — річ дуже неприємна.
Зате капітан дедалі веселішав. Він згадав, як іще хлопчиськом утік з батьківського дому і бився з дикунами. Але найбільше радів Фелек.
— Коли ти їхав до білих королів, то мене не брав з собою, взяв лише капітанових мазунчиків. А як довелося їхати до людожерів, вони тебе покинули, а Фелек їде!
— Мій Фелеку,— виправдовувався зніяковілий Мацюсь,— тебе тоді не запросили, а етикет дозволяє брати лише запрошених. Стасек і Геленка хотіли зараз їхати зі мною, тільки їм мати не дозволила.
— Я не серджуся,— сказав Фелек.
Прибули наші мандрівники в порт, зійшли з корабля і ще два дні їхали залізницею. Тут уже росли пальми, фінікові та фігові дерева, гарні банани, і Мацюсь увесь час захоплено вигукував. А негритянський князь лише посміхався, і його білі зуби так виблискували, що аж страшно ставало.
— Це ще не африканський ліс, далі побачите, що таке справжні джунглі.
Але замість лісу вони побачили пустелю. Нічого довкола, лише пісок та пісок. Як у морі вода, так тут пісок. В останньому селищі зустріли невеликий загін білих солдатів і сказали їм, що мандрують до країни людожерів.
— Ну що ж, хочете, то їдьте,— усміхнувся командир загону.— Багато хто туди їхав, але ми щось не пам'ятаємо, щоб хтось повертався назад.
— А може, нам пощастить,— озвався Мацюсь.
— Спробуйте, тільки щоб потім не мали до мене претензій, ніби я вас не попередив. Люди, до яких ви їдете, дуже дикі.
Негритянський князь купив трьох верблюдів і поїхав далі сам, щоб якнайкраще все приготувати, а їм, Мацюсеві та його друзям, звелів чекати, поки він повернеться.
— Слухайте,— сказав офіцер білого гарнізону.— Мене ви не обдурите, я битий жак. Ви не прості мандрівники. Їдуть з вами два маленьких хлопчики, якийсь дідок. І цей дикун, що з вами приїхав, певно, дуже поважна персона. В нього в носі така черепашка, яку може носити лише той, хто належить до королівської родини.
Отож бачать наші мандрівники, що приховувати нічого, і розказали геть усю правду офіцерові. Той чував про Мацюся, бо раз у кілька місяців до гарнізону надходила пошта й привозила газети.
— Тоді інша справа. Може, вам пощастить. Треба визнати, що ці дикуни дуже гостинні, і кажу наперед: або ви зовсім не повернетесь, або одержите силу-силенну подарунків. У них стільки золота й брильянтів, що вони не знають, куди їх дівати, і за кожну дрібницю — за торбинку пороху, дзеркальце чи люльку — дають кілька жмень золота.
Мандрівники звеселіли. Старий професор цілісінькими днями лежав у піску на сонці, бо лікар сказав, що це дуже корисно для його хворих ніг. Увечері він ходив у негритянські курені і там записував нові вислови, яких наука ще не знала.
Фелек так об'ївся фруктами, що лікар мусив дати йому з своєї аптечки ложку рицини. А англієць із французом час од часу брали Мацюся на полювання. Мацюсь навчився їздити на верблюдах. І це було дуже приємно.
Розділ двадцять третій
Якось уночі вбігає до намету мандрівників переляканий негр-слуга і кричить, що на них напали — їх зрадили!
— Ой, я нещасний, пішов служити до білих! Мої мені цього не подарують, вони мене вб'ють! Ой, я нещасний, що мені діяти?
Всі посхоплювалися з своїх похідних ліжок, взяли зброю, в кого яка була — і ждуть.
Ніч темна. Нічого не видно. Тільки десь здалеку, з пустелі, чути дивний галас, ніби суне великий натовп. Дивно, що з гарнізону білих ніхто не стріляє й не видно ніякої метушні.
Начальник гарнізону добре знав звичаї тутешніх племен і зразу ж догадався, що це не напад. Він лише не міг збагнути, що воно саме, і послав гінця на розвідку. З'ясувалося, що наближається караван по короля Мацюся. Попереду — королівський верблюд, величезний, з чудовою альтанкою на спині. За ним ступає сто інших верблюдів, гарно прикрашених, і величезний загін піших негритянських воїнів — охоронців каравану...
А що було б, якби офіцер гарнізону не був таким досвідченим! Він міг би почати стрілянину, і все кінчилося б жахливо. Мацюсь щиро подякував йому за кмітливість і дав орден. Другого ж дня, рано-вранці мандрівники вирушили в дорогу.
Подорож була важкою. Стояла нестерпна спека. Негри до неї звикли, але білі ледве дихали. Мацюсь сидів у своїй альтанці. Двоє чорних негрів обвіювали його великими віялами з страусових пер. Караван посувався поволі, а провідник неспокійно озирався довкола, чи не видно смерча. Адже тоді зривається страшенний вітер і сипле на мандрівників розпечений пісок. Траплялися випадки, коли засипало піском караван, і всі люди гинули. Протягом усього дня мандрівникам несила було розмовляти, і лише вечорами, коли ставало прохолодніше, вони почували себе трохи краще. Лікар давав Мацюсеві якісь охолоджувальні порошки, та це не дуже допомагало. Мацюсь був загартований війною і пережив не одну тяжку хвилину, але ця пекельна подорож була найважчою з усього, що йому довелося будь-коли зазнати. У нього боліла голова, потріскалися губи, язик став сухим, мов дерево. Мацюсь засмаг і схуд, очі в нього від білого іскристого піску почервоніли й запалилися, а на шкірі виступили червоні плями, які страшенно свербіли. Спав Мацюсь погано, вночі його мучили кошмари: то йому ввижалося, що його жеруть людожери, то — що його спалюють на вогнищі. О, наскільки вода приємніша за пісок, як чудово пливти на кораблі! Але нічого не вдієш — повертатися не можна, адже з нього глузуватимуть.
Двічі караван зупинявся в оазах. Яке це було щастя дивитися на зелені дерева й пити джерельну воду, а не гидку, теплу й смердючу — з шкіряних мішків.
У першій оазі спішилися на два дні, а в другій мусили просидіти аж п'ять днів, бо верблюди так втомилися, що не могли йти далі.
— Ще чотири рази зійде й зайде сонце в пустелі, і ми будемо вдома,— радів князь людожерів.
За п'ять днів у оазі мандрівники добре відпочили. Напередодні виїзду негри відчули себе такими дужими, що запалили багаття й почали танцювати дикий військовий танець.
Останні чотири дні подорожі були трохи легшими — пустеля закінчувалася, і пісок був не такий гарячий. Уже росли подекуди колючі кущики, й навіть траплялися люди.
Мацюсь хотів познайомитись з тими людьми, але йому не дозволили: то були розбійники пустелі, які не зачіпали караван тільки тому, що він був великий, а вони нападали звичайно на невеличкі групки.
Нарешті!
Вдалині засинів ліс, повіяло прохолодою. Подорож закінчилась. Що ж то їх тепер чекає? Уникнули смерті в гарячих пісках, та, можливо, загинуть від рук тутешніх жителів?
Початок був чудовий. Король людожерів виїхав назустріч мандрівникам з усім своїм почтом. Попереду йшли музики, але то був такий оркестр, що мандрівникам мало вуха не позакладало. Замість труб — якісь роги й пищалки, замість барабанів — якісь казани. Галас стояв неймовірний: до того ж усі кричали так страшенно, що після тиші в пустелі можна було збожеволіти.
Прийом почався з богослужіння. Принесли дерев'яну колодку, на ній були вирізьблені якісь страхітливі зображення звірів. На обличчі у жерця теж була страхітлива машкара. Всі знову горлали, і перекладач пояснив, ніби все це означає, що король людожерів віддає Мацюся на милість своїх богів.
Коли після богослужіння Мацюсь зліз з верблюда, король і всі його сини почали перекидатися через голову й підстрибувати. Це тривало півгодини, потому король звернувся до Мацюся з такого промовою.
— Мій білий друже, спасибі, що ти приїхав. Я найщасливіша людина у світі, що можу бачити тебе. Прошу тебе й благаю, дай знак рукою, що ти згоден, і я миттю встромлю цього списа у власне серце і буду удостоєний найвищої честі — стати жертвою дорогого гостя.
По цих словах він приклав вістря довгого списа до своїх грудей і став чекати. Мацюсь сказав королю через перекладача, що хоче з ним приятелювати, розмовляти й. розважатися, а не вбивати його.
Тоді король, його двісті жінок і всi діти заходилися голосно плакати й з сумним виглядом перекидатися через голову на знак того, що ними гребує їхній друг, що він їх не любить, оскільки не бажає їхньої смерті і, можливо, не вірить, що вони смачні й їстівні.
Мацюсеві страшенно хотілося сміятися з тих дивних звичаїв, але він зробив серйозне обличчя й нічого не казав.
Розказувати докладно, що Мацюсь бачив і робив при дворі короля людожерів, немає потреби, оскільки все це описав учений професор у товстій книзі під назвою: "Сорок дев'ять днів у дикій країні людожерів при дворі короля Бум-Друма. Написав учасник подорожі та перекладач короля Мацюся Реформатора".
Бідолаха король Бум-Друм старався як міг зробити перебування Мацюся при своєму дворі приємним, однак його ігри й розваги були такі дикі, що Мацюсь лише дивився на них в цікавістю, а почував себе часом неприємно. Від багатьох ігр і розваг він зовсім відмовився.
У Бум-Друма була стара рушниця, яку з нагоди такого свята врочисто вийняли з скрині і дали Мацюсеві, щоб він вистрелив з неї в ціль: у старшу дочку Бум-Друма. Мацюсь відмовився, і Бум-Друм образився. Знову всі з сумними обличчями почали перекидатися через голову. А що найгірше — образився жрець.
— Він прикидається нашим другом, а не хоче з нами брататися,— сказав жрець.— Я знаю, що мені робити.
І ввечері в черепашку, з якої Мацюсь пив вино, жрець крадькома налив отруту. Це була така отрута, що тому, хто її випивав, зразу ж все починало здаватися червоним, потім синім, потім зеленим, а потім чорним. І тут він умирав.
Отож сидить Мацюсь, мовби нічого й не сталося, в королівському наметі в золотому кріслі за золотим столом і каже:
— Чому це все стало червоне? І людожери червоні, і все довкола червоне.
Тільки почув це лікар, як зразу ж скочив і у відчаї заломив руки: він читав у книжках про цю отруту і знав, що від усіх африканських хвороб є ліки, а від неї — немає.
