Цинамонові крамниці (збірка) - Шульц Бруно

І коли ми нотуєм наші оповідання, тулимо ці історії про мого батька на зубожілому узбіччі її тексту, то чи не плекаєм ми скритої надії, що колись вони непомітно повиростають між пожовтілих листків тієї найпрекраснішої книги, що розсипається, ввійдуть в великий шелест її сторінок, котрий їх поглине?

Те, про що ми говоритимем, діялось тринадцятого, додаткового й дещо фальшивого місяця року, на кільканадцятьох порожніх картках великої хроніки календаря.

Ранки були на диво терпкими й свіжими. Спокійний і холодний плин часу, зовсім новий запах повітря, якась відмінна густина світла свідчила про те, що ми ввійшли в якусь іншу серію днів, новий регіон Божого Року.

Під тими новими небесами голос звучав дзвінко і свіжо, як в ще новому й неузжитому помешканні, повному запахів лаку, фарб, вже браних в руки та ще не замацаних речей. З дивним зворушенням пробувалось нової луни, з цікавістю її напочиналось, як холодного свіжого поранку в переддень подорожі тістечко до кави.

Мій батько знову сидів у задніх приміщеннях крамниці, у малій склепінчатій кімнатчині, як вулик, погратованій багатокомірковою реєстратурою, яка без кінця лущилася платівками паперу, листків та фактур. З шелестіння аркушів, з безкінечного карткування паперів виросла ґраткована й марна екзистенція тієї кімнати, від неустанного перекладання стосів в повітрі, з незлічених шильд фірм відроджувався апотеоз у формі схопленого з пташиної перспективи фабричного міста, наїжаченого димовими трубами, обрамленого низками медалей, викрутасами та закарлюками помпезних et і Comp.

Там, як в пташарні, батько сидів на високому стільці, голубники реєстатур шелестіли стосами паперів, кожне гніздо чи дупло аж дзвеніло від цвіркання цифр.

Нетрі великої крамниці ставали все темнішими й що не день повнились запасами сукон, шевйотів, оксамитів та діагоналей. На темних полицях, в тих коморах та прикомірках холодної, пліснявої кольоровости стокротно приростала темна, вистояна барвистість речей, множився та набирав великий капітал осени. Там ті багатства росли і достигали, все ширше розливались по полицях як по галереях якогось великого театру, щоранку поповнювались й проростали новими порціями товару, котрий в паках та скринях разом з вранішнім холодом, з осінньою свіжістю й випарами горілки, покректуючи, вносили на своїх ведмежих спинах бородаті носії. Продавці вивантажували ті нові запаси насичених блаватних кольорів, а потім наповнювали й старанно шпарували ними всі щілини та вільні місця високих шаф.

То був велетенський, вкладений шарами і відібраний по відтінках реєстр найрізноманітніших кольорів осені, котрий, як по гучних сходах, пробігав вверх і вниз по гамах всіх октав кольору. Починався знизу, тужливо й несміло пробував альтових облізлостей та півтонів, потім переходив до вицвілого спузу далечі, до глобальної зелені й блакиту, щораз ширшими акордами наростав вверх, доходив до глибокої сині, до індиго далеких лісів, до плющу шумливих парків, щоб потім через всі охри, санґіни, відтінки рудого та сепії ввійти в шелестку тінь в'янучих садів, дійти до темного запаху грибів, до подихів порохна у глибинах осінньої ночі і до глухого акомпанементу найтемніших басів.

Батько походжав вздовж сукняної осени — заспокоював і втихомирював ті маси, їх наростаючу міць, спокійну силу Пори. Він хотів якомога довше зберегти незайманими ці запаси накопиченої кольоровости. Боявся руйнувати, розмінювати на готівку недоторканий фонд осені. Але знав, що прийде час і осінній вітер, теплий спустошливий вітер повіє над тими шафами, й тоді вони розверзнуться, і ніщо не зможе стримати потоків та струменів кольору, котрими вони вибухнуть на ціле місто.

Надходила пора Великого Сезону. Оживали вулиці. О шостій вечора місто заквітало гарячкою, будинки осявала заграва, крикливо розкрашені й нагримовані нею люди блукали, гнані якимось внутрішнім вогнем, їхні очі жевріли якоюсь святковою, прекрасною лихоманкою.

В бокових вуличках, тихих провулках, котрі поступово западали в царину смерку, вже було порожньо. Тільки на майданчиках перед балконами бавились діти, бавились вперто, галасливо й недоладно. Вони прикладали до губ й надимали малі піхурі, щоб раптом крикливо напиндючитися великими наростами, що ґелґотали й лопотіли в їх устах, або безглуздо випнутись червоною та піючою когутячою маскою, якоюсь кольоровою, фантастичною і абсурдною осінньою машкарою. Здавалось накокоїжені й піючі ті фантастичні флотилії з бібулки й осінньої погоди довгими кольоровими низками піднесуться у повітря і, як осінні ключі птахів, потягнуться над містом. Або з гамом возили одні одних на малих торохких візках, що вигравали барвистим туркотом коліс, шпиць і дишлів. Наладовані візочки з шумом скочувались у долішній кінець вулиці аж до розлеглої внизу, жовтої вечорової річки, де й розсипалися звалом кружал, коліс і патичків.

У міру того, як дитячі забави ставали все більш жвавими й гамірними, рум'яна міста темніли і заквітали пурпуром, аж раптом весь світ почав в'янути і чорніти, з нього швидко виділявся маячний змерх, котрий плямував всі речі. Підступно і ядуче та зараза сутінок ширилися довкола, перекидалася від речі до речі, чого діткнула — те одразу трухло, чорніло, розсипалося на порох.

Охоплені тихим жахом люди втікали від того змерху, аж поки проказа доходила й до них, вицвітала на чолі темною висипкою, вони розгублювали лиця, котрі відпадали великими безформними лишаями, далі йшли вже безликі й сліпі, по дорозі губили маску за маскою, тому сутінки аж кишіли покинутими личинами, що сипались слідами їх втечі.

Потім все починало заростати чорною порохнявою корою, яка лущилася великими плахтами, хворобливими струпами темряви. А коли долі в тихому замішанні, у паніці швидкого розкладу все зникало і йшло прахом, вгорі підіймався безмовний сполох зорі, мінився дзенькотом міріадів тихих дзвіночків, підносився міріадом невидимих жийворонків, які летіли в одну срібну безкінченість. Потім раптом спадала ніч — велика ніч, котру розносили подихи вітру.

В її стокротному лабіринті були видовбані світлі гнізда: крамниці — великі кольорові ліхтарні, збиті стосованим товаром і галасом покупців. У яскравих шибах тих ліхтарень можна було спостерігати гомінкий і повний дивних церемоній обряд осінніх закупів.

Та велика, збориста, наростаюча тінями і розпорошувана вітрами осіння ніч крила в своїх складках темряви світлі кишеньки, торбинки кольорового дріб'язку, барвистого розмаю шоколадок, кексів та колоніальних дивовиж. Ті, збиті з ящиків від цукру, яскраво обліплені рекламами шоколаду, повні шматочків мила, веселої тандити, позолочених браслетів, станіолі, трубочок, вафель та кольорових м'ятних цукерків ятки й крамнички були розсіяними по нетрях величезної, порізаної лабіринтами, розкуйовдженої вітрами ночі острівцями легковажности та брязкотельцями безтурботности.

Великі й темні товпища сунули у темряві, у гамірному замішанні, шурханні тисяч ніг, ґвалті тисяч уст — велелюдний, безладний потік, що тягнеться по артеріях осіннього міста. Так і плила та ріка, повна гаму, темних поглядів, хитрих поглипувань, порізана мовою, пошаткована балачками, великою кашею пліток, смішків і замішання.

Здавалось, це рушили товпища осінніх сіючих маком сухих маківок — голови-брязкальця, люди-калатала.

Знервований та підрум'янений загравою батько ходив з блискучими очима по яскраво освітленій крамниці і наслуховував.

Через шибки вітрини та порталу долинав далекий шум міста, приглушений гомін напливаючих товпищ. Над супокоєм крамниці яскраво горіла гасова лампа, що звисала з великого склепіння стелі — випирала зі всіх щілин і закамарків щонайменший слід темряви. В тиші потріскувала порожня підлога — вздовж і впоперек лічила у тому світлі свої лискучі квадрати, шахівницю великих плит, котрі перекидались одні з одними крускотами й то тут, то там відповідали гучним тріскотом. Зате сукна лежали тихо та безмовно, у своїй повстяній пухнавості, вони обмінювались вздовж стін поза спиною батька поглядами, перекидались від шафи до шафи тихими знаками порозуміння.

Батько наслуховував. Здавалось, в цій нічній тиші його вухо видовжувалось, галузилось аж десь за вікном фантастичним коралом — червоним поліпом, якого колихав шум ночі.

Він наслуховував і чув. Чув з усе більшим неспокоєм далекий приплив насуваючих товпищ. Перелякано кидав очима по порожній крамниці. Але ті темні й руді ангели кудись відлетіли. І він залишався сам разом з своєю тривогою перед натовпом, який ось-ось мав затопити супокій крамниці спустошливим гомінким юрмищем і розхапати, розпродати на торжиці всю ту, роками громаджену в великих затишних сховищах багату осінь.

Де ж запропали ті продавці? Куди поділись ті вродливі херувими, що мали боронити темних суконних шанців? Батько з болем запідозрив, що гріховодять десь в глибинах дому з доньками людськими. Застиглий та стурбований, із зажеврілими в ясному супокої крамниці очима він своїм внутрішнім слухом чув, що відбувалось в нетрях дому в задніх коморах тієї великої кольорової ліхтарні. Дім відкривався перед ним кімната по кімнаті, комора по коморі, як будиночок з карт, і він бачив як продавці гналися по яскраво освітлених кімнатах, по сходах вверх і вниз за Аделею, аж поки вона вислизнула від них та сховалась у світлій кухні, де й забарикадувалась кухонним буфетом.

Там задихана, осяйна й розвеселіла, зі сміхом тріпочучи великими віями, вона і принишкла. Продавці поприсідали під дверима й хихотіли. Вікно кухні відкривалось у велику, повну сум'яття та видінь горобину ніч. Чорні прочинені шибки спливали рефлексами далекої ілюмінації. Довкола стояли лискучі горшки і бутлі — лощилися у супокої масною поливою. Аделя сторожко вихилила у вікно своє пашіюче, підрум'янене лице з кліпаючими очима. Певна, що вони десь засіли, вона шукала на темному подвір'ї продавців. Аж ось помітила, що один за одним вони обережно пробираються по вузькому віконному карнизі вздовж червоної від відблиску далекої ілюмінації стіни поверху — скрадаються до вікна.

Від гніву та розпачу батько вибухнув криком, але тієї миті на нього насунув гам голосів і вікна крамниці раптом наповнились обличчями, перекошеними від сміху розбуялими лицями, що розплескували носи на блискучих шибах.