Карло Сміливий - Скотт Вальтер
Схвильований чимдуж помчав туди, де майнув край її сукні. Адже міг у такому місці, в таку недзвичайну пору чим їй стати в пригоді, або хоч дати пораду. Добігши узлісся, почав на неї гукати. На відповідь — нічого. Віття дерев сплітались йому над головою, потроху зникало місячне сяйво. Немає… і нагло — він пригадав. Він покинув своє місце вартового, і подорожніх, що поклались на дозорців, може спіткати несподіване лихо.
Його опадала розпука, але мусів, проте, вертати до брами. Тяжка гризота потьмарила чоло, серце напосідав неспокій.
Ну й чого б щира, спокійна, поміркована дівчина вночі десь потаєнці виходила? На чужій землі поруч підозрілих сусід? Не може бути такого. Але… Він бачив на власні очі. Чи, може бути, марив?
Зненацька пригадав собі, якою бачив увечері Анну. Тут щось криється, сказав сам собі, хіба що надзвичайні й страшні події могли б спричинитись до нічної прогулянки. Вона увечері була сама не своя. Мов сподівалась якогось жаху…
Він поклав собі чекати, аж Анна повернеться. Мусить довести, що вона має щирого й вдячного друга, який радо віддасть за неї життя.
Такий рішенець трохи втихомирив його гарячкове хвилювання.
Але стоячи на варті Артур мав час добре розміркуватись. І от, кінець-кінцем, йому спало на думку, що Анна, власне, могла податись до Базелю. Адже запрохував її той посол, і Аннин дядько має чимало там друзів.
Що й казати, — дивна невідповідна пора! А втім, знає ж Артур — швайцарки сміливо ходять самі уночі. Анна в горах пішла б місячної ночі багато ще й далі. Між Базелем і замком віддаль невелика. Може відвідати треба хвору приятельку? Може ще що? Отож, напосідати на неї з своїми послугами, — чи ж так доводити другові свою відданість та увагу? А що проминула його й не глянувши, навіть, то, виходить, не хотіла його допомоги. Він, як хлопець розважний, мусить пустити її назад не спитавши й слова. Коли схоче, озветься сама. Не докучатиме їй!
Щодо привидів, такі думки він рішуче відкинув. Щось там натякав базельський депутат, і взагалі люди тепер дуже вірять у всілякі примари, в існування якихось духів. Але давно Артур був осягнув, що все те — брехня.
І справді, за тих часів в Англії, як і в цілій Европі, дуже міцна трималася віра в привиди. Та Артур до таких людей не належав.
Він вирішив приборкати тяжкий неспокій і терпляче чекати. Почав ходити вперед і назад так далеко, як дозволяли йому на це обов'язки вартового. Очі все звертались до тієї частини лісу, де зникла була люба йому постать.
З схвильованої задуми його раптом збудив десь далекий у лісі шум. Добувався брязкіт зброї. Артур стрепенувся і відчуваючи всю поважність свого завдання, спинився на тому місці тимчасового мосту, де було зручніш боронитись, та став надслухати. Чимраз ближче брязкотіла зброя, гомінка почулась хода — з-за зеленого лісу блиснули списи. Але вмить він пізнав привідцю — то велетенський на зріст Рудольф Донергуґель.
Уже повертається, виходить, загін… Підійшли до моста, сказали гасла. Коли один по одному юнаки увійшли до замку, Рудольф загадав розбудити товаришів, що мав з ними знову обходити, та змінити Артура. І саме на цю мить здалека глухий пролунав дзвін міською годинника в Базелі, вибиваючи північ. Артуровій варті кінець.
— Ну, друже, як? — став Рудольф перед англійцем. — Може холодне повітря та довга варта на тебе вплинули? Хочеш їсти та відпочивати? Чи таки підеш?
Правду мовити, коли б вільно Артурові вибирати, він, без сумніву, волів би лишитись. Хотів дочекатись Анни. Нічого відповідного, однак, придумати не міг, а в кожному разі, не слід дати гордому Донергуґелеві найменшої підозри, ніби то він кволіший проти горян. Отож, не вагаючись, дав сонному Зіґізмундові келепа — той вийшов із замку, позіхаючи, збуджений від міцного й солодкого сну — й став поруч Рудольфд. Зразу ж приєднались до них усі інші, між ними Рюдіґер, старший Бідерманів син.
Пішли. Біля узлісся Рудольф наказне трьом прямувати з Рюдіґером.
— Ти, — сказав він йому, — підеш по ліву руч, а ми праворуч повернем! Бери собаку! Мені лишається мій пес Вольфанґер, він бургундця схопить не згірше, як і ведмедя.
Отак поділившись, увійшли до лісу. Рудольф розташував свій маленький загін так: один ішов попереду, один на деякій віддалі ззаду, а третій з ним та Артуром посередині.
Йдучи в парі з Артуром, Рудольф, нарешті, сказав:
— Ну, Артуре! Що мислить твоя британська мужність про нашу швайцарську молодь? Як на турнірах, вона нагороди доскочить? Чи може схожа на боягузів — корнвальських лицарів?
— Щодо турнірів, не можу нічого сказати, — гаряче відказав Артур, — я швайцарців не бачив на конях. — А сила й мужність сердець, — тут хоробрі швайцарці хоч із ким позмагаються. Можуть сперечатись з кожною країною, де шанують силу й відвагу.
— Оце ти так говориш! — скричав Рудольф. — І знай, ми також такої високої думки й за вас. І ось тобі доказ. Ти допіру згадав за коні. Я мало знаюся на них. Але певен — ти не купиш коня, побачивши його під попоною, з сідлом та вуздечкою, а напевно захочеш поглянути на нього без жодної збруї, на волі!
— Авжеж! Ти так кажеш, немов родився в Йоркшірі, найвеселішому краї веселої Англії.
— Тоді я ще додаю, — сказав Рудольф Донергуґель, — ти тільки наполовину знаєш швайцарських юнаків. Бачив їх перед самими старшими з кантонів, або ще в іграх, де виказують спритність і дотеп. Але непохитности й мужности — нагоди спостерігати не мав.
Видимо швайцарець у чужинцеві хотів розбуркати зацікавленість. Але англійцеві вигляд та постава Анни Геєрштейн, як вона проходила мовчки, коли він вартував, така жвава була перед очима, що він охоти до розмови не мав. Проте, женучи геть думки, що його хвилювали, примусив себе ввічливо, хоч і коротко відповісти:
— Я певен, повага до геть усіх швайцарців, і старих, і молодих, більшатиме в міру того, як їх пізнаватиму ближче.
І замовк. Донергуґель, незадоволений, мабуть, що не зачепив Артзрової цікавости — також ні пари з вуст. Тимчасом англієць обмірковував, чи сказати Рудольфові, що він бачив на варті. Аннин родич і давній друг цілої родини може щонебудь знати.
Він почував непереможну відразу говорити з швайцарцем за Анну. Рудольф безсумнівно має намір з нею одружитись. І хоч Артурові нема що, власне, й гадати за суперництво, проте не міг стерпіти цієї думки. Артур боявся почути в його вустах її ймення.
Власне, тим то Артур, дарма що намагався ховати й стримувати свої почуття, Донергуґеля дуже не любив. Щиро намагався з ним товаришувати, але час від часу його просто шпигало швайцарця принизити, зачепити його самовпевненість.
Умови їхнього герцю не давали найменшого швайцарцеві приводу вважати себе за переможця. Артурові дуже не подобався Рудольфів нахил вдавати себе за ватажка. Він часто почував себе зле, бо не мав до чого причепитися, виявити своє незадоволення. Ясно, вся справа в тому, що вони суперники. Та Артур не наважувався в тому признатись і самому собі. Але це почуття не дало йому розповісти за нічну пригоду, а почату розмову він не підтримав. Йшли мовчки, уважно оглядаючись навколо, ретельно дбаючи за свої обов'язки.
Вони перейшли щось із милю лісом та полем, давши доброго гака, бажаючи пересвідчитись, що між ними та Графслустськими руїнами ніде немає засідки. Коли ось старий собака попереду зупинився і глухо загарчав.
— Чого ти, Вольфанґере? — підійшов до нього Рудольф. — Хіба ж не відрізниш друзів од ворогів? А ну подумай бо добре! Ще раз понюхай!
Собака підвів голову, потягнув носом повітря й замахав головою та хвостом.
— От бачиш, — погладив Донергуґель йому кошлату спину, — завсіди треба думати. От і пізнав, що то свій!
Собака знову махнув хвостом і кинувся уперед. Рудольф почекав на товаришів. Один з них йому сказав:
— Мабуть Рюдіґер з товаришами нам назустріч іде!
— Навряд то Рюдіґер, йому довше йти, аніж нам. Але хтось наближається. Вольфанґер знову гарчить! Обережно! Дивіться мерщій!
Вони саме виходили на галяву. То тут, то там, далеко одна від одної, росли велетенські старі соснини. Ще вищі, ще чорніші були від рясних, похмурих верховин, закриті від блідого місячного проміння.
— Тут, принаймні, можемо добре побачити все, що наблизиться, — промовив Рудольф. — Але як на мене — то вовк, либонь, чи перебіг дорогу олень, і собака чує сліди. Он гляньте — спинився! Напевно так! Дивіться! Іде знову уперед!
Справді собака помчав далі, сумніваючись, непевний, ба з острахом. Але за кілька хвилин він заспокоївся і побіг як і раніше.
— Дивно! — мовив Артур. — Мені здається… щось ворушиться он там, де ґлід і вільшина обступають, стовбури векиких дерев!
— Мої очі вже з п'ять хвилин невідступно в кущах… і я нічого не бачу! — відрубав Рудольф.
— Ні, я таки щось угледів, поки ти підходив до собаки. З твого дозволу я огляну кущі! — палко скрикнув юнак.
— Коли б ти під моїм начальством був, я звелів би лишитись на місці. Бо якщо ворог — нам треба йти вкупі. Але ти вільний і можеш чинити, як хочеш.
— Я йду! Дякую! — Артур помчав до кущів.
Він, звичайно, почував у цю мить, що неввічливий, як людина, і неслухняний з нього салдат. До загону добровільно вступивши, мусів у всьому підлягати команді. Але те, що він побачив, та річ здаля, невиразна, нагадувала Анну Геєрштейн, як вона зникла йому на очах годині з дві перед тим — на окрайкові лісу. І все на світі забувши, він кинувсь у хащі.
І слова не встиг сказати Рудольф, як Артур досягнув півдороги. За кушами, він бачив, людина не могла б сховатись інакше, тільки лігши на землю. Отож білу постать він побачить одразу. Але коли справді Анна?! Та яке має право звертати на неї увагу загону! Зійшла вона з голого шляху — виходить, хоче ховатись! Рудольфа, Артур помітив давно, дівчина уникала, терпіла з гречности. Навіщо ж тривожити її на прогулянці — звичайно для цього дивні вибрала час та місце — якщо вона не хоче, щоб за це хто довідавсь?! Ні, за всяку ціну — треба відвернути увагу Рудольфові.
Артур підбіг до кущів, заглянув усередину, але відчув: краще вернутись до Рудольфа й сказати, що то все омана.
Раптом — просто на нього йде біла постать. Зовсім Анна Геєрштейн. Іде мов привид, дивно втопивши очі в далечінь. Проминула Артура близько, не сказавши й слова, не виявивши нічим, що пізнає, що бачить його.
