Карло Сміливий - Скотт Вальтер

Нарешті? очі стрілися з очима молодого Філіпсона. Анна спустила вії й щоки взялися їй полум'ям.

Артур почував, що він також червоніє. Одійшов осторонь.

Але ось Бідерман щось каже до Анни. Вона встає й укупі виходять.

Бідерман повів небогу до наготованої їй кімнати. Так, Анні влаштували базельці спеціяльний покій. Арнольдові Бідерману це дуже припало до вподоби.

— Відпочинь, Анно, — сказав їй дорогою дядько. — Я тому тебе й викликав, що виглядаєш зле.

Кімната, де вони завітали, була раніше мабуть за буфетню. До неї вели двері з залі, але мала ще й інший вихід до старих руїн. Його старанно, хоч і видимо похапцем, позакладали величезним камінням. Стояло два складані ліжка, в каміні палав огонь. Було тепло й затишно.

Бідерман задоволено оглядався навколо й тоді побажав небозі надобраніч. Але обличчя дівчині було страшне. Дядько зауважив, як вони змінилася, відколи довелось залишити Швайцарію. Але він гадав, то через те, що її бере сум від близької розлуки.

Анна майже впала на ліжко, обхопивши голову руками. Бідерман не дуже тямив на жіночих стражданнях. Бачив, небога почувається погано, але склавши про це певну думку, він ласкаво вичитував дівчині, що от, мовляв, як швидко зрадила її твердість швайцарки.

— Е, любе моє, схаменися! Щодо нашої розлуки, — не бійся того! Щоправда, мій брат, як імперський граф, любить бути певний, що йому всі підкоряються. І по тебе прислав, бажаючи довести свойого. Але я, добре знаю його. Пересвідчившись, що ми виконали його наказ, він одразу й перестане тобою цікавитись. А тоді ти повернешся зі мною на нашу ферму, щоб стати знову улюбленицею твойого старого дядька.

— О, коли б ми були вже там! — розпачливо скрикнула дівчина.

— Терпцю, дорога. Ось ми виконаємо доручення, — відповів Бідерман, який завжди все розумів так, як воно сказано. — Ну, лягай, Анно, я передам зараз тобі їжі й вип'єш кілька краплинок вина. А завтра встанеш така весела, як і в Швайцарії, коли на флейті в свято виграють ранішню зорю.

Від їжі Анна відмовилась, сказала, ніби їй дуже болить голова. Побажала дядькові надобраніч. Коли він вийшов, вона звеліла Лізеті, яка їхала з нею, піти поїсти самій і вернувшись не будити її.

В залі Бідермана нетерпляче чекали. Всім кортіло почати вечерю. Одразу весело посідали до столу й ретельно узялися до діла. Ба й сам Бідерман, що взагалі немов би постив, так мало їв завсіди, і той сьогодні мав настрою більше. Його приятель, швайцарський депутат, і собі ретельно їв, пив та розмовляв, інші теж могли за ним угнатись. Старий Філіпсон поглядав уважно й трохи занепокоєно. Свою шклянку наливав тільки тоді, коли мусів з увічливости відповідати на тости.

Артурові, як Анна вийшла, видалося, що вона з собою забрала з залі все світло й лишила його в похмурих сутінках погребальної печери. Хмарний, він усе міркував, що б могло її так дуже турбувати? Коли в саме вухо йому пролунав мужній Донергуґелів голос:

— Невже, друже, сьогоднішня дорога тебе так утомила? Ти стоячи засипаєш?

— Ні, Гавптмане, — озвався англієць, отямившись із своєї задуми, — я не сплю, коли треба бути напоготові.

Всі швайцарці звали Рудольфа — Гавптман, Артур і собі за ними.

— Де гадаєш ти бути, як проспівають перші півні?

— Там, де кличе мій обов'язок, або твій досвід, Гавптмане! Але коли дозволиш, бажав би стати на варту замість Зіґізмунда до півночі на мості. Йому ще боляче, бо він забився на ловах, і треба гаразд відпочити.

— Добре зробить він, коли за це помовчить, — прошепотівша вухо Артурові Донергуґель. — Дядько мій не такий, щоб задоволеним бути, як хто з такої дурниці та не виконуватиме своїх обов'язків. Всі, над ким він командує, мусять мати члени дужі, як у ведмедя, бути нечутливими, мов оливо чи залізо, у всіх життьових випадках і до всіх людських болів.

— Я чимало часу гостював у ляндамана, — відповів Артур, — але такого, як ти кажеш, не завважив.

— Ти чужинець; старий надто гостинний, щоб тобі чим І|е виявити. Ти наш гість і можеш брати участь у наших іграх і в наших військових обов'язках. А тому — коли хочеш — після перших півнів ходімо обходити. Звичайно, коли тобі це до серця.

Артур відказав:

— Я вважаю, що ти мій начальник. Але попри це скажу одверто: як опівночі мені прийдуть на зміну, я залюбки прогуляюся далі.

— А ти не втомишся? Потреби ж, власне, нема!

— Я не більше беру на себе, ніж ти. Адже також маєш намір цілу ніч вартувати!

— Так, але я швайцарець.

— А я англієць!

— Та я не так кажу, як то ти до серця береш! — посміхнувся Рудольф. — Просто мав на увазі, що ця справа мені ближча, ніж тобі, чужинцеві.

— Я, звичайно, чужинець, але чужинець, що користувався з вашої гостинности.

— Хай так! Коли вартовим прийдуть на зміну інші, я охоче почну другий обхід із тобою.

— Згода! Піду ж тепер на своє місце! Зіґізмунд десь, либонь, уже гнівний.

Вони разом вийшли з залі. Попрямували до брами. Зіґізмунд весело віддав свою зброю і Рудольф не міг стримати гніву.

— Що б сказав ляндаман, — він скричав, — якби побачив, що ти так віддаєш своє місце та зброю чужинцеві?

— Він сказав би, що чиню я гаразд! — ані трохи не збентежившись промовив юнак. — Він твердить завжди, щоб ми давали волю чужинцеві робити так, як той хоче. І як тобі кортить, Артуре, міняти теплу солому й солодкий сон на холодне повітря та місячне сяйво — будь ласка: я щиро витаю! Ну, так слухай: ти мусиш спиняти кожного, хто увійде, чи захоче до замку увійти, поки він не скаже тобі гасла. І коли то буде чужий — ти заб'єш на сполох. Але ти пропустиш тих наших друзів, що їх знаєш, не питаючи: може депутати по щось кого посилатимуть.

— Неробо! Нетяг, лінтюх ти такий! — закричав Рудольф. — Ти один такий серед усіх братів!

— Видимо, один серед них є розумний. Чекай, Гавптмане! Ти вечеряв сьогодні?

— Розважність бо каже, дурню ти, не ходити до лісу на тще серце.

— Якщо розважність велить їсти голодному, то що ж дурного у сні, коли хочеться спати?

Двічі позіхнувши, роздираючи геть собі рота, він почвалав до замку. На доказ болю умисне помітно шкутильгав.

— Є сила, проте, в цьому лінивому тілі. В розбещеній душі — е хоробрість! — сказав Рудольф англійцеві. — Ну, треба рушати!

Бернець свиснув. Із замку миттю вибігло шестеро юнаків. Повечерявши похапцем, вони тільки чекали на гасло. Попереду — два гончаки: хоч ідуть не на лови, але може ж собаки викриють засідку.

Пішли так: один попереду, кроків за сорок, із собакою, далі, також із собакою, Рудольф, — троє товаришів поруч, інших двоє позаду. Ці останні мали швайцарського рога, щоб засурмити, в разі потреби, на сполох.

Невеличкий загін перейшов відбудованим мостом. Тоді подався до близького лісу. Коли сподіватись на засідку — там на узліссі вона дуже можлива. Місяць високо підбився і майже повний світив їм дорогу. З узгір'я, де замок, Артур бачив повільний похід. Сріблясте сяйво нічного світила кидало на них свій блиск, аж нарешті сховались у пущі…

Артур довго дивився на них. Коли зникли, йому думки, на самотній цій варті, знов перелетіли до Анни Геєрштейн. Скорбота та боязкий острах на ніжному лиці?.. Чим це з'ясувати?

І раптом шибнула його одна думка. А йому що до того? Він і не повинен замислюватись над тим, чому зникає рум'янець з дівочих щічок. Вони допіру зустрілись і незабаром навік розійдуться. Лишиться спогад чарівної мрії… А він у схованці її пам'яті буде чужинець з далекого краю, що трохи погостював у дядьковому домі, що його вона більше ніколи не стріне…

Коли вдарила його ця думка, він одразу немов збожеволів. Грубо, жорстоко враз обірвалися романтичні мрії. Під склепінням у брамі стало тісно. Він стояти не міг. Кинувся стрімголов, перебіг через міст; тут згадавши, що він є вартовий, спинився на мить. Але думки плутались. Пекучий біль проткнув йому серце. Забігав мов зацькований звір, поки ненастанний рвачкий рух нарешті трохи протверезив його. Думка потроху вертала до поважних причин, до пильної справи, що стояла на перешкоді хоч якому б то почуттю.

Але Артур давно бачив, що він також дівчині довподоби. Було боляче, боляче. І він почав переконувати себе, що мусить же стати людині здорового розуму не впадати біля чарівної дівчини, що він їй не зможе віддати життя. Мавши такі поважні завдання, як припало їм з батьком, треба ж бути розважним. А вона, — думав він, — вона скоро забуде. Я ж згадуватиму, як снив у сні, що осяйнув на мить темну ніч, моє небезпечне й бурхливе життя.

Спершись на зброю, він став. Але де була його витриманість? Почував, як щокою скотилась сльоза. Він, проте, одразу переміг себе. Відчай підкрадався до серця. Але Артур уперто боровся і з усіх сил тепер силкувався, як ретельний вартовий виконувати свої обов'язки, що за них був зовсім забув.

Раптом він, занімілий, уступився назад. Б місячному сяйві повз нього до лісу сунула жива й рухлива, але немов, привид. Анна Геєрштейн.

X

Хіба ми знаємо, коли спимо,

Коли в турботах денних живемо?

Сон — дійсністю нам іноді здається,

А вдень, буває, бачим з снів дива…

Постать минула Артура надзвичайно швидко. Була виразна, яскрава — і безсумнівна. Коли він, змагаючи хмарний настрій, підвів очі — вона перейшла близенько з ближчого краю мосту, кілька кроків від нього — на вартового й не глянувши. Швидкою й твердою ходою подалася до узлісся.

Цілком природно було б кинутись їй навздогінці. Мав наказ не спиняти з заліку відомих йому людей, тільки питати прибулих? — дарма! Міг з увічливости промовити кілька слів до дівчини, що пройшла повз нього.

Але поява була раптова. Він розкрив рота, та ні звуку чути не було; не міг поворухнутись. Артурові здалось, — його власна уява, утворивши привид, показала на очі постать та риси тієї, що так бентежила йому думки.

Він прикипів на місці. Вона зникла. Артур все стояв остовпілий і ледве снували йому в голові думки. Куди вона йде? Навіщо? Так пізно вночі? І чому не промовила й слова, не глянула? Ну й дива.

Адже природно цілком, Анна мала чимбудь виявити, що вона його помічає. Не бачити ж не могла аніяк. Не кинула й погляду — на. нього, хто так довго гостював під дядьковою стріхою, хто ходив з нею в танку, провожав на прогулянки! Ніби й не пізнала, проходячи повз. Очі дивились на ліс, йшла легко, впевнено, й заховалась була між дерев раніш, ніж Артур схаменувся.

Отямившись, юнак страшенно на себе, розгнівався.