Знахідка у бібліотеці - Крісті Агата

Починають о восьмій з коктейлів і п'ють, поки не падають. Інспектор Слек допитав Блейка й каже, що той пішов із студії близько дванадцятої. Опівночі Рубі Кіні була вже мертва.

— Хтось може підтвердити його слова? — Більшість із них, сер, були... добре напідпитку. Там... у його будинку, є жінка, міс Діна Лі. Вона каже, що це правда.

— Це ще нічого не означає.

— Так, сер, може, й ні. Свідчення інших учасників вечірки загалом підтверджують слова Блейка, однак щодо часу певності немає.

— Де ця студія? — У Ленвіллі, сер, за тридцять миль на південний захід від Лондона.

— Гм... майже стільки ж, як і сюди? — Так, сер.

Полковник Мелчетт потер носа і невдоволено промовив:

— Ну що ж, здається, і його треба вивести з числа тих, на яких падає підозра.

— Гадаю, так, сер. Немає ніяких свідчень про те, що він серйозно захоплювався дівчиною. Навіть більше... — Старший офіцер Гарпер стримано кашлянув. — Блейк, схоже, цілком захоплений своєю юною леді.

— Отже, лишається "X" — невідомий убивця, — підсумував Мелчетт. — Такий невідомий, що й Слек навіть не може напасти на його слід. Це або Джефферсонів зять, який, певне, хотів би вбити дівчину, але не мав змоги зробити це, або його невістка, що теж має алібі. Або ж це Джордж Бартлетт, у якого немає алібі, і, на жаль, немає мотиву, чи молодий Блейк, що має алібі й не має мотиву. Ось і вся компанія! Ні, стривайте. Ми забули про того танцівника, Раймонда Старра. Зрештою, він бачився з дівчиною найчастіше.

— Важко повірити в те, що вона його особливо цікавила, — поволі промовив Гарпер. — Або ж він театральний актор. До того ж у нього теж є алібі. До півночі він був на виду, танцював з кількома партнерками. Не думаю, що нам пощастить завести на нього справу.

— По суті, — озвався полковник Мелчетт, — ми не можемо завести справу ні на кого.

— Джордж Бартлетт — наша найбільша надія, — сказав Гарпер. — Якщо тільки знайдемо мотив.

— Дані про нього зібрали? — Так, сер. Єдина в сім'ї дитина. Мамин синочок. Рік тому, після смерті матері, отримав у спадок чималі гроші. Швидко пустив їх за вітром. Скоріше тютя, ніж розпусник.

— Може, в нього щось не те з головою? — з надією мовив Мелчетт.

Старший поліційний офіцер згідливе кивнув головою і відповів:

— А вам не здається, сер, що саме це може бути ключем до розгадки? — Тобто неосудний злочинець? — Так, сер. Один із тих, хто задушує молоденьких дівчат. У лікарів є для цього якась довга назва.

— І це вирішить усі наші проблеми, — промовив Мелчетт.

— Одне тільки мені тут не подобається, — сказав Гарпер.

— Що саме? — Надто вже все просто.

— Гм... так, справді. Отже, почнімо все спочатку: що ми знаємо? — А нічого, сер, — відказав Гарпер.

14 Конвей Джефферсон здригнувся уві сні й потягся. Його довгі дужі руки були розкидані на ліжку в різні боки. Здавалося, після авіакатастрофи в них перейшла вся сила його тіла. Крізь штори м'яко пробивалося вранішнє світло.

Джефферсон сам до себе всміхнувся. Вранці він завжди прокидався такий, як оце сьогодні, — щасливий, свіжий; його життєві сили щоразу повертались. Новий день! Якусь хвилину Конвей Джефферсон полежав. Потім натис кнопку дзвінка, і в пам'яті враз накотилася гірка хвиля. Навіть при Едвардзі, що мовчки, нечутно ступив до спальні, у Джефферсона вихопився стогін. Узявшись рукою за штору, Едвардз завмер, потім спитав:

— Болить, сер? — Hi, — різко кинув Конвей Джефферсон. — Не стійте, розсовуйте! Ясні промені ввірвалися в кімнату. Едвардз, усе зрозумівши, відвів од господаря погляд.

Похмурий лежав Конвей Джефферсон; діймали спогади, терзали душу роздуми. Знову і знову перед очима в нього поставало гарненьке, хоч і невиразне, личко Рубі.

Тільки в його свідомості не було слова "невиразне". Вчора ввечері він ще сказав би "невинне". Наївне, чисте дитя! А тепер? Страшна втома налягала на Конвея Джефферсона. Він заплющив очі й прошепотів: "Маргарет!" Так звали його покійну дружину.

— А мені до вподоби ваша подруга, — сказала Аделаїда Джефферсон до місіс Бентрі. Вони сиділи на терасі.

— Джейн Марпл жінка чудова, — погодилась місіс Бентрі — І дуже мила, — усміхнулась Едді.

— Кажуть, нібито вона — пліткарка, — провадила місіс Бентрі. — Але це неправда! — Не вміємо ми цінувати людей, еге? — Можна сказати й так.

— Як це не схоже на те, що мені доводилося чути досі! — промовила Аделаїда Джефферсон. Місіс Бентрі пильно подивилась на неї.

— Високі слова, ідеалізація того, що не варте доброго слова... — пояснила Едді свою думку.

— Ви маєте на увазі Рубі Кіні? Едді кивнула головою.

— Не хочу казати про неї погано — адже в ній не було нічого злого. Нікчемне щуреня, яке мусило боротися за свій шматок... Простувате, дурненьке й добродушне. Але метиковане, знає, де пахне золотом! Навряд щоб вона придумала все це заздалегідь. Просто вона вчасно зорієнтувалась. І зуміла підійти до старого, самотнього чоловіка.

— А він, — замислено мовила місіс Бентрі, — був, певне, таки самотній.

Едді неспокійно засовалась на стільці.

— Атож, цього літа він був самотній, — погодилась вона і раптом, помовчавши, вибухнула: — Марк каже, це я винна! Може, й так, не знаю. — Вона замовкла, а потім, ніби її щось примушувало говорити, заходилася плутано, неохоче розповідати: — Я... у мене життя склалося якось не так! Майк Кармоді, мій перший чоловік, помер одразу після того, як ми побрались, і... я просто зламалася. Пітер, ви ж бо знаєте, народився вже після його смерті. Френк Джефферсон був найближчий Манків товариш. Ми з ним почали часто бачитися. Він був у Пітера хрещений батько — так захотів Майк. Френк мені дуже подобався, до того ж... так було його шкода.

— Шкода? — здивувалася місіс Бентрі.

— Атож. Це звучить дивно. Бачте, Френк мав усе, що хотів. Батько й мати на руках його носили. І все ж — як це вам сказати? — розумієте, старий містер Джефферсон — натура дуже сильна. Поруч із ним втрачаєш власну особистість.

Френк це відчував.

Коли ми побралися, він був на сьомому небі від щастя. А містер Джефферсон щедро відписав нам чималі гроші — сказав, що діти не повинні бути залежні й чекати його смерті. Це було так мило і великодушно з його боку!.. Але заразом і надто несподівано. Він мав би поступово привчати Френка до самостійності.

А Френк просто схибнувся на тих грошах. Йому хотілося бути діловим, як батько, взятися за бізнес, робити гроші, мати успіх. Але це виявилось не для нього. На грошові махінації він не пускався, але вкладав капітал невдало. Просто неймовірно, як швидко тануть гроші, коли не вмієш дати їм раду! Чим більше Френк втрачав, тим дужче йому хотілося повернути гроші завдяки якомусь хитромудрому вкладу. А справи йшли все гірше й гірше.

— А чому ж Конвей Джефферсон не наставив його на розум? — запитала місіс Бентрі.

— Френк ніколи й нічого не визнавав. Він прагнув одного: досягти успіху самотужки. Через те ми й не зверталися до містера Джефферсона. А коли Френк загинув, мені залишився дріб'язок — дуже скромні дивіденди. А я... я теж нічого не розповідала його батькові. Бачте... — Вона рвучко обернулася. — Виходило б, ніби я його виказую. А хто таке стерпить? Містер Джефферсон дуже довго хворів, а як одужав, то вирішив, що я цілком забезпечена вдова. І мій принцип — не виводити його з цього обману. Він знає, що я дуже ощадлива, схвалює це й має мене за ощадливу господиню. Та й потім ми з Пітером живемо коло нього, і він оплачує всі наші витрати. Отож мені немає про що турбуватися. — Потім неквапом додала: — Всі ці роки ми жили як одна сім'я, от тільки... розумієте... для нього я так і не стала Френковою вдовою.

— Ви хочете сказати, що він не вірить у їхню смерть? — Вхопилася за її слова місіс Бентрі.

— Так. Джефф чоловік дивовижний. Того ж він і здолав свою трагедію тим, що не визнав смерті. Марк — Розамундин чоловік, я — Френкова дружина, і, хоч насправді Френка й Розамунди з нами немає, вони ніби живі.

— Який тріумф віри! — ніжно промовила місіс Бентрі.

— Це правда. І так минав рік за роком. Але цього літа в мені зненацька щось наче перевернулось. Я відчула... в душі моїй щось повстало. Страшно так казати, але мені більше не хотілося згадувати про Френка! Все відійшло — моя любов, прив'язаність до нього, скорбота за ним... Було — і немає.

Це дуже важко пояснити. Так ніби захотілося почати все спочатку: стати Едді — молодою, сильною, здатною грати в ігри, плавати й танцювати... Бути особистістю! Навіть Гуго... Ви знаєте Гуго Макліна? Він добрий і хоче зі мною одружитися. Досі я про це якось не думала, а цього літа замислилася — не всерйоз, а так, знаєте... — Вона примовкла й похитала головою. — Мабуть, я й справді занедбала Джеффа — не навмисне, ні! Але думки мої, мрії були не з ним.

І я зраділа, коли побачила, що йому весело з Рубі. У мене з'явився час для себе. Хіба ж могла я припустити, що він так захопиться нею! — А коли помітили, то що? — Я була приголомшена. Геть приголомшена! І... страшно сказати: сердита! — Я б теж розсердилась, — кинула місіс Бентрі.

— Адже є Пітер, розумієте? Його майбутнє цілком залежить від Джеффа. Я гадала, Джефф має його за свого онука, а виявилося, що хлопець йому ніхто й не одержить спадщини! Подумати тільки! — її міцні гарні руки, що лежали на колінах, затремтіли. — І кому б вона дісталася — отій вульгарній простачці, отій авантюристці! О, я б її й сама вбила! Едді вражено замовкла, її гарні карі очі, в яких відбився переляк, благальне зустрілися з очима місіс Бентрі.

— Який жах! Що ж я кажу?! Гуго Маклін, що тихо підійшов ззаду, спитав:

— Про які це жахи ви тут розповідаєте? — Сідайте, Гуго. Ви, певне, знаєте місіс Бентрі? Маклін саме привітався зі старою леді й промовив:

— То про які це жахи ви тут казали? — Я казала про те, що ладна була вбити Рубі Кіні, — відповіла Едді Джефферсон.

Гуго Маклін на хвилину задумавсь, потім озвався:

— Бувши вами, я б цього не казав. Вас можуть не так зрозуміти. — Його рішуче замислені очі промовисто дивилися на неї. — Стежте за собою, Едді. — В його голосі було застереження.

Міс Марпл з'явилася на терасі, коли Гуго Маклін і Аделаїда Джефферсон уже йшли стежкою до моря. Вона сіла поруч із місіс Бентрі й сказала:

— Він такий відданий їй! — Він відданий їй уже багато років.