Координати чудес - Шеклі Роберт

Але це моя власна теорія, ще не досить перевірена.

Велетень був уже не далі, як за п'ятдесят футів від Кармоді. А на болотяній рівнині — ніякого порятунку: нема куди видертись, ніде зачаїтися.

— Що мені робити? — запитав Кармоді.

— Мерщій перекинься на рослину! — хутко порадив Виграш.

— Я не вмію!

— Не вмієш! Кепські справи. Літати і зариватися у землю теж не вмієш, а втікти, закладаюся десять до одного, не зможеш.

— То що ж мені робити?

— Що ж, за таких обставин тобі залишається стоїчно все витримати. Можу процитувати тобі Епіктета. А ще можна вдвох проспівати гімн, якщо це допоможе.

— До бісової матері твої гімни! Я хочу врятуватись!

Але флейта вже затаїла: "Все ближче, Господи, до Тебе..." Кармоді затис кулаки. Тиранозавр був уже перед ним, живою вежею плоті нахилившись над його головою. Ось він розкрив жахливу пащу...

РОЗДІЛ 19

— Привіт,— сказав тиранозавр.— Мене звати Емі і мені шість років. А як вас звати?

— Кармоді,— відрекомендувався Кармоді.

— А я його Виграш,— додав Виграш.

— Ви обидва страшенно дивні,— сказав Емі.— Ніколи таких не бачив, а я вже знаю диметродона, а ще струтіоміма, сколозавра і багато інших. А ви живете десь тут?

— Ніби так,— відповів Кармоді. Втім, згадавши протяжність часу, виправився: — Але не зовсім, ми нетутешні.

— А,— озвався Емі. Він по-дитячому витріщився на них і мовчав.

Кармоді витріщився й собі, приголомшений велетенськими розмірами жахливої голови, більшої за торговий автомат або пивне барильце, з вузькою пащею, обсадженою рядами стилетів. Страховище! Тільки очі — круглі, лагідні, сині й довірливі — суперечили зловісному вигляду динозавра.

— Ну, добре,— нарешті сказав Емі,— а що ви робите в нашому парку?

— Хіба це парк?

— Атож! Дитячий парк. А ви ж не дитина, хоч і маленький.

— Маєш рацію, я не дитина,— погодився Кармоді.— Я потрапив у ваш парк помилково. Мені, мабуть, варт порозмовляти з твоїм татом.

— Хо-кей! — зовсім по-дитячому зрадів Емі.— Залізайте мені на сливу, я вас відвезу. І не забудьте, що я вас відкрив. Беріть свого друга. Він і справді дивовижний!

Кармоді поклав Виграш у кишеню і сів на тиранозавра, руками й ногами вчепившись у складки твердої, немов залізо, шкури. Як тільки він зручно вмостився на динозавровій шиї, Емі крутнувся і вистрибом помчав на південний захід.

— Куди ми їдемо? — запитав Кармоді.

— До мого тата.

— Так, а де твій тато?

— У місті, працює. Де йому ще бути?

— Авжеж, і справді, де йому ще бути? — сказав Кармоді, міцніше хапаючись за Емі, коли той перейшов на галоп.

З кишені Кармоді приглушеним голосом озвався Виграш:

— Все це аж надто дивно.

— Сам ти дивний,— нагадав йому Кармоді, а потім відхилився назад, насолоджуючись їздою.

Місто називалося не Динозавровіль, але Кармоді подумки називав його тільки так. Звик до цієї назви. Від парку до міста було зо дві милі. Спочатку виїхали на дорогу — широкий слід, втолочений до твердості бетону ногами незчисленних динозаврів. Дорогою зустрічали багато хадрозаврів, що спали під вербами на узбіччях, або ж гармонійно мугикали низькими приємними голосами. Кармоді запитав про хадрозаврів, але Емі сказав тільки, що тато каже, що з ними чимало клопоту. Дорога йшла через гаї беріз, кленів, лаврів і падубів. У кожному гаю під кронами поралося біля десятка динозаврів — копали землю або ж відгрібали сміття. Кармоді поцікавився, що вони там роблять.

— Прибирають,— зневажливо сказав Емі.— Домогосподарки завжди порпаються в смітті.

Вони вибралися на плато. Приватні гаї залишилися позаду, перед ними стіною стояв ліс. Було очевидно, що ліс виріс не сам, багато ознак свідчило про ретельно обдумане культурне насадження. З узлісся йшла широка смуга смокв, хлібних дерев, ліщини й волоських горіхів. За ними росло кілька рівних рядів високих, струнких гінкго. Далі не було нічого, крім сосен і подекуди ялин. Що глибше в'їжджали вони в ліс, то більше й більше зустрічалося динозаврів. То були переважно тероподи — м'ясоїдні тиранозаври, як Емі. Але Виграш вказав також на кількох орнітоподів і на буквально сотні нащадків рогоносних — прикрашених масивними рогами трицератопсів. Майже всі вони рухалися між деревами легким галопом. Земля гула під їхніми ногами, дерева тремтіли, й хмари пилюки здіймалися в повітря. Тварини черкали одна одну панцерними боками, а зіткнень уникали тільки завдяки швидким поворотам, раптовим зупинкам й стрімким ривкам уперед. А скільки реву через правила вуличного руху! Вигляд кількох тисяч нестримних динозаврів був такий же страхітливий, як і їхній запах, що забивав усе на світі.

— Ось ми й прибули,— сказав Емі й зупинився так різко, що Кармоді ледь не злетів з його шиї.— Тут мій тато.

Кармоді поглянув навкруги і побачив, що Емі завіз його в невеличкий секвойний гай. Велетенські дерева стояли оазою яюкою. Два чи три динозаври повільно і майже спроквола рухалися поміж секвой, не звертаючи уваги на метушню за п'ятдесят ярдів від них. Кармоді подумав, що можна зійти на землю, не побоюючись, що його розтопчуть. Втомлено він ковзнув з шиї Емі униз.

— Тату! — закричав Емі.— Гей, тату, поглянь, що я знайшов, тату, дивися!

Один з динозаврів підняв голову. Це був тиранозавр, дещо більший за Емі, з білими пружками по складках синьої шкури. Його сірі очі були налиті кров'ю. Обернувся він поважно і з гідністю.

— Скільки разів,— запитав він,— просив я тебе не вистрибувати тут?

— Даруй, тату, але подивися, я знайшов...

— Ти завжди "даруй, тату",— повчально урвав тиранозавр,— а не тямиш поводитися чемно. Я розмовляв про це з мамою, Емі, і вона згодна зі мною. Ні їй, ні мені не хочеться, щоб ти виріс нечемним, горлатим бешкетником, котрий не вміє поводитись як вихований бронтозавр. Я люблю тебе, сину мій, але тобі слід навчитися...

— Тату! Облиш, будь ласка, вичитувати на потім і поглянь тільки, що я знайшов!

Літній тиранозавр стис губи і загрозливо вдарив хвостом. Та все ж нахилив голову, подивився, куди показувала синова передня лапа, і побачив Кармоді.

— Боже милий! — вигукнув бронтозавр.

— Добрий день, сер! — привітався Кармоді.— Мене звати Томас Кармоді. Я — людина. Не думаю, що тепер на Землі існують інші люди або хоча б примати. Трохи важко пояснити, як я потрапив сюди, але я прийшов з миром, і... і таке інше,— закінчив він не дуже до ладу.

— Фантастично! — сказав тато Емі. Він обернув голову і покликав: — Бакслі! Ти бачиш, що я бачу? Ти чуєш, що я чую?

Бакслі,— тиранозавр того ж віку, що й тато Емі,— відповів:

— Бачу, Боргу, але не вірю очам своїм.

— Це ж ссавець! — вигукнув Борг.

— Повірити важко,— сказав Бакслі.

РОЗДІЛ 20

Борг довше звикав до факту існування наділеного мовою ссавця, ніж Кармоді — до факту існування плазуна, котрий уміє розмовляти. Зрештою Борг змирився. Як пізніше зауважив Виграш, ніщо так не переконує в існуванні певного явища, як існування самого явища. Борг запросив Кармоді в кабінет, розташований під рясним листям велетенської плакучої верби. Там вони сіли, відкашлялися, розмірковуючи, з чого б то розпочати розмову. Нарешті мовчанку порушив Борг:

— Отже, ви — зайшлий ссавець з майбутнього, так?

— Мабуть, так. А ви — тутешній плазун з минулого?

— Ніколи так про себе не думав,— сказав Борг.— Та, мабуть, ви маєте рацію. І скільки, кажете, часу нас розділяє?

— Десь біля ста мільйонів років.

— Ого! Досить багато часу. Авжеж, і справді багато часу.

— Воно так і є — багато часу,— погодився Кармоді.

Борг похитав головою і щось замугикав під ніс. Кармоді було видно, що Борг не знає, чим підтримувати розмову. Борг, судячи з усього, був дуже порядним: гостинний, але стриманий, статечний, не схильний до балачок — такий собі пристойний сіренький тиранозавр із середніх верств.

— Ну-ну,— сказав Борг, коли мовчанка починала ставати обтяжлива,— і як там у майбутньому?

— Даруйте?

— Я хотів спитати, як живеться в майбутньому?

— Клопоту вище голови,— відповів Кармоді.— Дуже багато нових винаходів, тільки памороки забивають.

— Так-так-так,— сказав Борг.— Щось схоже передбачають у майбутньому наші хлопці з розвиненою уявою. Деякі навіть пророкують, що еволюція ссавців зробить їх панівними на Землі. Але я вважаю це перебільшенням і гротеском.

— Так воно, мабуть, і є,— погодився Кармоді.

— То ви стали панівним видом?

— Ну... одним із панівних.

— А як із плазунами? Або точніше: як ведеться в майбутньому тиранозаврам?

Кармоді забракло духу і сумління сказати співрозмовникові, що тиранозаври вимруть, що вони вимерли за шістдесят мільйонів років до людини і що плазуни в природі взагалі відіграють третьорядну роль.

— Вашій цивілізації ведеться достеменно так, як можна було сподіватися,— відповів Кармоді, відчуваючи себе піфією, до того ж боязливою.

— Добре! Так я і сподівався! — зрадів Борг.— Ми, знаєте, міцний корінь, і більшість із нас має силу волі й здоровий глузд. А співіснування людей і плазунів завдає багато клопоту?

— Ні, небагато,— відповів Кармоді.

— Радий почути. Я побоювався, що динозаври через свої розміри почнуть задирати носа.

— Ні-ні,— запевнив Кармоді.— Від імені ссавців майбутнього можу запевнити, що динозаврів шанують.

— Дуже ґречно з вашого боку,— сказав Борг.

Кармоді щось помимрив у відповідь. Йому раптом стало нестерпно соромно.

— Нас, динозаврів, не повинно непокоїти майбутнє,— самовдоволено, немов після ситого обіду, повів далі Борг.— Але не завжди так було. Наші пращури алозаври були, здається, грубіяни і ненажери. Їхній предок цератозавр був карликовим карнозавром. Судячи з розмірів його черепної коробки, він мав бути неймовірно дурний. Були ще, звичайно, й інші старожитні карнозаври, а перед ними повинна б бути одна відсутня ланка — віддалений предок, від якого пішли чотириногі та двоногі динозаври.

— Двоногі динозаври, звичайно, домінують? — запитав Кармоді.

— Звісно. Адже трицератопси — тупі істоти з диким норовом. Ми розводимо їх невеликими чередами задля м'яса — воно чудово доповнює нашу звичайну поживу з бронтозаврів. Певне, є ще інші види. Ви, мабуть, дорогою до міста помітили хадрозаврів?

— Так, помітив. Вони співали.

— Ті типи вічно співають,— осудливо сказав Борг.

— Ви їсте їх?

— Господь із вами! Хадрозаври ж розумні! Тільки вони й тиранозаври — єдині розумні істоти на Землі.

— Ваш син казав, що з ними чималий клопіт.

— Воно так і є,— дещо виклично підтвердив Борг.

— Чому?

— Ледачі.