Буйний День - Лондон Джек
Білка не бігала більше по ялицях, не перескакувала з гілки на гілку, не гойдалась на страшній височині, фуркаючи сердито. Натомість енергія, що все це чинила, перейшла у виснажені м'язи й запаморочену волю двох людей, примусила їх рухатись чи радше зрушила з місця, і вони, заточуючись, пройшли ті кілька миль, що лишалося їм до човна. А там обидва повалились і довго пролежали нерухомо.
Абиякий для здорової людини клопіт — спустити додолу невеликого човника — забрав Буйному Дневі чимало годин. А що більше часу — не один день — згаяв він, щоб плазма й лежачи на боці позашпакльовувати мохом щілини. Хоч із неймовірними труднощами, та човна було полагоджено. Малося ще зробити останнє й найважче — спустити його на воду. Річка досі не скресла. Крига піднялась на кілька футів, але не рушала. Буйний День знову пішов шукати білки. Що крок спотикаючись і падаючи, він плентався чи й рачкував мокрим снігом, що надвечір примерзав і брався твердою корою. Та цього разу він не знайшов пухнатої стрибучої грудочки, що мала перелляти свою енергію в його тіло й дати йому силу перетягти човна через береговий лід і спустити на воду. Річка скресла двадцятого травня. Крига пішла годині о п'ятій уранці. Вже розвиднілось, бо дні набагато подовшали, і Буйний День, сидячи, дивився, як вона йде. Ілайджа був занадто знесилений, щоб цікавитись цим видовищем. Майже зовсім без тями, він лежав нерухомо, а річкою сунула крига, величезні крижини стикалися, тріщали, натискали на берег, вивертали з корінням дерева й відколупували здоровенні брили землі. Навколо все аж здригалося від страшних ударів. За годину крига стала — видно, нижче річку зашеретувало. Води прибуло, крига підійшла вище за берег, а вода все прибувала, несучи нові й нові крижини. На річці діялося щось страхітливе. Велетенські крижані брили злітали в повітря, неначе зернятка з кавуна, стиснуті між дитячими пальцями. Вподовж берега виросла ціла стіна з криги. А коли зашерет прорвало, гуркіт крижин, що терлися та бились одна об одну, ще погучнішав. Крига йшла так з годину. Вода в річці швидко спала. Але крижаний вал уздовж берега так і залишився.
Пропливли останні крижини. Уперше за шість місяців Буйний День побачив відкриту воду. Він знав, що це ще не кінець кригоплаву, що в верхоріччі Стюарту ще сила криги, що вона може прорватись і тоді почнеться другий кригоплав, але він не міг перечікувати його, становище було занадто розпачливе.
Ілайджа був такий охлялий, що міг умерти щохвилини. Та й сам Гарніш не був певен, чи вистачить ще йому сили спустити човна на воду. Ризик був у всьому. Якщо він пережидатиме, Ілайджа запевне помре, та, мабуть, І він теж. Якщо йому пощастить спустити човна, якщо він випередить другий кригоплав, якщо його не дожене крига з горішнього Юкону, якщо йому поталанить у всьому цьому і ще багато в чому дрібнішому, то вони дістануться до Шістдесятої Милі й будуть урятовані, — знов-таки, якщо в нього ще знайдеться сила пристати там до берега.
Він узявся до роботи. Крижаний вал здіймався футів на п'ять вище за човен, а другим боком спадав до води футів на п'ятнадцять. Назираючи, де б зручніше спустити човна, Буйний День побачив трохи далі величезну крижину, що положисто виперлась із води до самого верху валу. Щоб перетягти човна туди, він витратив добру годину, хоч уся відстань була з двадцять футів. Від знесилля його занудило. Серце калатало, він задихався, а в очах мигтіли гострі й блискучі, як діамантовий пісок, іскри, аж йому здавалося часами, що він сліпне. Ілайджа був до всього байдужий, не ворушився й не розплющував очей. Буйний День боровся за життя їх обох. Він якось витеребив човна на вал і навколішки, бо на ногах уже не міг устояти, прикріпив його більш-менш певно на краю крижини. Потім рачкуючи перетяг у нього своє укривало, рушницю й відро. Сокиру покинув, за нею треба було рачкувати зайві двадцять футів туди і стільки ж назад, а він знав, що однаково не зможе скористатися з неї, хоч би й потреба.
Перетягати в човен Ілайджу виявилось навіть іще тяжче, ніж він гадав. Щоразу, протягши його кілька дюймів, Буйний День мусив довго спочивати. Так він доволік його по землі та по нагромаджених уламках криги аж до човна, але підняти на борт уже ніяк не міг. Ілайджа, мов неповний лантух зерна, складався вдвоє й падав, щойно він випускав його з рук. Буйний День заліз у човен І спробував утягти товариша зсередини. Але й це марно. Йому пощастило підняти на облавок Ілайджині плечі й голову, та коли, випустивши плечі, він хотів перехопити Ілайджу нижче, той ураз посунувся назад на кригу.
З розпачу Буйний День змінив тактику. Він ударив Ілайджу по обличчі.
— Господи-боже, чи ти чоловік, чи ні? Ось тобі, чорти б тебе вхопили! Ось тобі!
Кленучи, він бив його по щоках, по носі, по губах, намагаючись болем повернути його душу, що блукала десь у безвісті, й розбудити його примерхлу волю. Аж ось Ілайджині повіки затремтіли й очі розплющились.
— Слухай! — хрипко закричав Буйний День. — Як я тобі підійму голову на облавок — тримайся, чуєш? Тримайся! Хоч зубами вчепись — тільки тримайся!
Очі заплющились, але Буйний День знав, що його слова дійшли до Ілайджиної свідомості. Він знову підняв на облавок голову й плечі безпорадного товариша.
— Тримайся ж, бісова душе, вчепись зубами! — кричав він, підхоплюючи тіло.
Одна безсила рука сковзнула вниз, пальці другої розтулились, проте Ілайджа пам'ятав наказ і вчепився в дошку зубами. Коли Буйний День підняв його за поперек, він, як був лицем униз, так і з'їхав на дно човна, пообдиравши собі носа, щоки й підборіддя об шерхкі стругані дошки. Тепер за облавок звисали тільки ноги. З ними легко було впоратись. Насилу зводячи дух, Буйний День стяг Ілайджу далі на дно, перекинув горілиць і закутав у хутро.
Лишалось останнє — спустити човна на воду. Зате ж це діло було найважче, бо Гарніш мусив підняти корму, де лежав його товариш. Напруживши всю свою волю, він схопився за човна. Враз щось ніби увірвалось. Він не тямив, що саме трапилося, тільки раптом усвідомив, що лежить, зігнувшись, ницьма на гострому краї корми. Очевидячки, вперше на віку він зомлів. У нього було таке відчуття, наче йому вже кінець: він не може поворухнути ні рукою, ні ногою і, що найдивніше, це його й не обходило. Перед ним уставали видива, живі й виразні. І думка його стала ясна й гостра, як лезо бритви. Він завжди споглядав життя без усяких прикрас, таке, як воно є, і все ж досі ніколи не бачив його таким голим і неприкрашеним. Уперше зроду похитнулась його віра в себе, в свій чудовний талан. У ту хвилину Життя неначе розгубилось і не зуміло збрехати. Таж він, власне, лише жалюгідний земляний гробак, такий самісінький, як і інші гробаки, як білка, що її він з'їв, як люди, що зазнавали поразки й гинули в нього перед очима; такий самий, як Джо Гайне і Генрі Фін, що теж, напевне, вже погинули, і як Ілайджа, що лежить ось на дні з обдертим обличчям, безвладний і байдужий до всього.
Зі свого місця Буйний День міг бачити річку проти води до самого завороту, звідки скоро чи ні, а мусив надійти новий кригоплав. Перед ним повстало минуле, те далеке минуле, коли тут ще не було ні білих, ні червоношкірих, а річка, та сама річка Стюарт рік у рік на зиму вдягалась у кригу в своїх пустельних берегах, а щовесни рвала ту кригу й по волі текла далі. Бачив він також і незміренно далеке майбутнє, коли останні покоління людей щезнуть з Аляски, про нього самого й згадки не буде, а річка, як і перше, нестиме свої води до Юкону, замерзатиме восени, скресатиме навесні і все тектиме й тектиме.
Життя — омана й брехня. Воно дурить усе, що живе. Воно дурило і його, Буйного Дня, одне зі своїх найкращих, найживіших творінь. Він — ніщо, просто собі клубок із плоті, нервів та почуттів, що порпався в глині, шукаючи золота, мріяв, прагнув, силкувався виграти, а тоді пропав, зник без сліду. Лишилось тільки те, що не було ні плоттю, ні нервами, ні почуттями, лишився і пісок, і глина, і нарінок, і гори, і розлогі долини; лишилася річка, що рік-річно то замерзатиме, то скресатиме. Коли все сказано, все зроблено, виявляється, що гралося нечесно, фальшивими костями! Але хто ж виграв? Уже ж не ті, хто вмер, а вмерли всі. І не Життя, цей шулер над шулерами, шахрай над шахраями. Ні, звісно, не Життя, воно тільки вічно квітучий цвинтар і вічна похоронна процесія…
На мить він повернувся в дійсність, побачив широчезну річку, птаха, що сидів на прові човна й не спускав з людини зухвалих очей. Але все це тільки блимнуло перед ним, і він знову поринув у дрімотні роздуми.
Життєва гра має кінець, і шкода його уникнути. От і він дограв до кінця… так, до кінця. Ну, й що з того? Знов і знов вертався він до цього питання.
Буйний День був байдужий до всіх сучасних релігій. Він виробив собі власну свою релігію чесних учинків і чесної гри з іншими людьми, і в марні розважання про майбутнє життя не вдавався. Усе кінчається разом зі смертю.
Він завжди в це вірив і не боявся. Ось і тепер човен лежав на льоду, на п'ятнадцять футів над водою, а він не мав сили поворухнутись, умлівав від знесилля, але, як і перше, знав, що разом зі смертю всьому край, — і, як і перше, не боявся. Його переконання були прості, але тверді, і їх не міг захитати перший — чи краще сказати, останній — спалах тваринного страху перед смертю.
Перед очима в нього вмирали й люди, й тварини. Цілі десятки таких смертей пригадалися йому. Він бачив живі істоти знов такими, як тоді, і вони його не лякали. Та й чому б? Вони повмирали, вони давно вже мертві. І їм тепер байдужісінько. Вони не лежать животом поперек човна, чекаючи смерті. Вмерти не тяжче — навіть легше, ніж він уявляв, і він тепер уже й радів, що його смерть так близько.
Перед ним постала інша картина. Він побачив місто своїх мрій, золоту столицю Півночі, що жила гарячковим життям. Вона примостилась над Юконом, на високому березі, розляглася широко по площині. Він бачив річкові пароплави у три ради при березі, тартаки в роботі й довгі собачі запряги з важкими вантажними саньми, що везли припаси для копалень, а далі — гральні, банки, біржі, марки, бляшки, все, що потрібне для великої гри, незмірно більшої, ніж він коли бачив.
