Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

За заваленим книжками столом сидів адвокат з довгою бородою у шовковому смугастому халаті. Просторий кабінет заповнювали книги, картини, статуетки, різна зброя та вази з квітами. Адвокат, голосом, в якому вчувавея смуток, запросив мене сідати. Потім, обхопивши обома руками голову, наче зосереджуючись, він проказав:

— Я отримав вашого вельми зворушливого листа...

Я з вдячністю подумав про Стефаніні і відказав:

— Синьйоре адвокат, де правдивий лист, тому й зворушливий. Він іде від самісінького серця.

— Але чому ви обрали саме мене?

— Синьйоре адвокат, скажу відверто; я знаю, що ви пережили важку втрату, — адвокат слухав, примруживши очі. — І я подумав: переживши смерть матері, ви зрозумієте горе сина, у якого на очах помирає мати і який не може нічим зарадити...

На ці слова, які я промовляв жалібно, бо вже ввійшов у свою роль, адвокат схвально похитував головою, ніби кажучи, що розумів, а потім глянув на мене:

— Ви безробітний?

— Безробітний? Мало сказати, що безробітний, синьйоре адвокат. Я у відчаї... Я ніде не знайшов притулку... Обійшов усі контори. Вже два роки нічого не знаходжу. Синьйоре адвокат, я вже й не знаю, що його робити.

Я говорив запально. Адвокат знову обхопив руками голову, а тоді спитав:

— А що з вашою матір'ю?

— Синьйоре адвокат, вона хвора на оце, — сказав я і, щоб більше розжалобити його, жалісливо скривився і вказав пальцем на груди.

Він тільки зітхнув і промовив:

— А ця річ... Вона з бронзи?

Я передбачав таке питання, отож відразу відповів:

— Синьйоре адвокат... ми бідні, справжні злидні... Але не завжди так було... Колись і ми були заможні, можна сказати... Мій татко...

— Татко?

— Хіба ж так не кажуть? — здивовано поспитав я.

— Чому ж, — мовив він, потираючи собі скроні, — саме так і кажуть. Продовжуйте.

— Мій татко мав крамницю тканин... У нас був дім, жили в достатку, синьйоре адвокат, та все довелося продати, все до крихти... А ця бронза — останнє, що залишилося... Вона стояла на письмовому столі татка.

— Татка?

Збентежений, я, не знати чому, виправився:

— Так, мого батька... Словом, це наш останній скарб... Синьйоре адвокат, я хочу, щоб ви прийняли його на знак моєї вдячності за вашу ласку...

— Так, так, так, — повторив адвокат, потираючи скроні, мов кажучи, що все розуміє. Хвилину він сидів з опущеною головою, наче б обмірковував щось. Нарешті стрепенувся і поспитав:

— Через скільки "м" ви пишете слово "мама"?

Тут я справді розгубився. Майнула думка, що переписуючи лист Стефаніні, я зробив помилку. Тож сказав невпевнено:

— Я писав через два "м" — одне на початку, і одне посередині.

Він застогнав і видавив із себе майже болісно:

— Бачиш, через усі ці "м" воно мені не подобається.

Тепер я питаю себе, чи, бува, смерть матері не затьмарила йому розуму.

Про всяк випадок я сказав:

— Але так кажуть... діти, та й дорослі так говорять усе життя, поки мати жива... І навіть пізніше.

— Так ось! — скрикнув він ураз, вдаривши кулаком по столі, що я аж здригнувся. Через ті всі "м" слово мені і не подобається, дуже не подобається... Втямив, Лопресто? Дуже не подобається.

— Але ж, синьйоре адвокат, що ж я вдію? — пробелькотів я.

— Я знаю, — і знову обхопив руками голову, мовлячи вже спокійним голосом, — я знаю, Що кажуть і пишуть "мама", як треба казати й писати "тато"... про це згадує навіть Данте... Ти читав коли-небудь Данте, Лопресто?

— Так, синьйоре адвокат, я читав... Щось читав.

— Але все одно ці два слова мені не подобаються, — провадив він далі, — і, може, "мама" мені ще більше не подобається, аніж "тато".

Я змовчав, не знаючи, що й казати. Потім, після довгої мовчанки, таки наважився:

— Синьйоре адвокат, я розумію, що слово "мама" через те горе, що вас спостигло, не до вподоби вам, але ви повинні мати співчуття до мене... У всіх нас є мами... тобто матері…

— Так, у всіх... — погодився він.

Знову мовчанка. Потім він узяв зі стола мого лева і простягнув мені:

— Бери, Лопресто, свою статуетку.

Я взяв статуетку і підвівся. Він витяг з кишені гаманця, дістав, зітхаючи, банкноту на тисячу лір і сказав, даючи мені:

— Ви, здається, непоганий хлопець... Але чому не працюєте? Ви скоро опинитеся в тюрмі, Лопресто. Ось вам тисяча лір.

Ні живий ні мертвий я взяв гроші і подався до дверей. Він провів мене до порога:

— До речі, Лопресто, у вас є брат? — раптом запитав він.

— Ні, синьйоре адвокат.

— Два дні тому приходив один з таким же листом, як ваш... Хвора мати, все так само... Навіть статуетку мав, хоч трохи іншу: не лева, а орла... Оскільки зміст листа той самий, я подумав, що то ваш брат.

Я нічого не міг сказати, тільки спитав:

— Такий маленький, чорнявий, з блискучими очима?

— Точнісінько так, Лопресто,

З тими словами він виштовхав мене за поріг, і я, приголомшений, притискуючи до грудей лева — імітацію під бронзу, опинився на вулиці.

Ви зрозуміли? Стефаніні скористався моїм листом, де все написано по моїй вигадці, раніш за мене. І в тої ж самої особи. Скажу по правді, я обурився. Нічого, коли б якийсь бідака, злидень, як ось я, міг скористатися тим листом, окремими зворотами. Але, щоб до такого дійшов Стефаніні, письменник, поет, журналіст, хоч і збіднілий чоловік, що стільки перечитав книжок і знав до того ж і французьку — то вже занадто. Якщо, до дідька, тебе звати Стефаніні, то таких речей тобі не слід робити. Я подумав, що марнославство зіграло тут не останню роль. Він, певне, подумав собі: "Вийшов гарний лист, чом би не поживитись і самому", — і подався до адвоката Цампікеллі.

КИТАЙСЬКИЙ ПЕС

Тієї зими, не відаючи, як собі зарадити, я надумав стати гицлем. Але не найматись у муніципалітет, де собак посилають на смерть, а приватно, щоб мати винагороду за кожну поцуплену собаку. Я ходив по фешенебельних кварталах о порі, коли здебільшого виводили собак на прогулянку. Щойно виходила котрась із служниць, я, тримаючи в кишені шворку із затяжною петлею, простував за нею на певній відстані. У служниці, звісно, обмаль часу на розваги, отож кожну нагоду вона використовує для зустрічі з подругою чи нареченим. Вона пускає собаку, який зразу ж біжить попереду, обнюхуючи та піднімаючи ногу біля кожного рогу. Як тільки я бачив, що служниця забалакалась, мерщій підходив до собаки, закидав петлю і зникав за рогом. Важко було потім добиратися до Тормаранчо, але трохи пішки, трохи підвозили таксисти, що мешкали на моїй околиці, і я добирався до Гарбателля, а звідти вже вантажною автомашиною до мого дому. Аж смішно сказати — "до мого дому". Скоріше — до кутка однієї з тих халуп на Тормаранчо, що я наймав у Боніфаці, одного робітника, мого приятеля. В тій же кімнатці спав він, його дружина та троє дітей, отож на ніч розкладали матраци, і, щоб пройти, треба було комусь піднятися та згорнути свою постіль. Я залишав собаку у Боніфаці, котрий знав про це моє заняття, а наступного дня йшов у той будинок, звідкіля була служниця, і казав, що знайшов собаку.

Мене відразу кликали у пишні, в мармурах та дзеркалах передпокої, де мене мало не носили на. руках. Другого дня я відводив собаку і, отримавши винагороду, ішов починати нове діло.

Якось, вийшовши, як звикле, зі своєю шворкою, я впіймав дивного собаку. Таких я ще не бачив: ніби лев, голова велика, як м'яч, з пишної шерсті, тулуб пострижений, морда коротка, язик чорно-фіолетовий. Гарна тварина, але малорухлива, та ще й сумна, ніби замислена, пленталася за мною похнюплена, наче вже знала, що її чекає. Саме йшов дощ, на мені були тільки майка, драний піджачок та зношені черевики. Одне слово, промок я так, що мені зуб на зуб не попадав, а в черевиках хлюпала вода. В Тормаранчо знову таки дощ — бо ж місцевість низинна — порозмивало будинки, і я, замість тепла в хижці Боніфаці, опинився у воді. Його дружина голосила з розпуки, діти плакали, а він сам заходився прокладати дошки по залитій водою долівці. Я ліг спати без вечері, і тієї ночі мене залихоманило, та так, що вранці не міг встати з постелі. Хворів я цілий тиждень. Лежав у кутку на розкладачці, а наді мною висіло моє дрантя на шнурках, протягнутих від однієї стіни до другої. Я дивився на ту кімнату із загорнутими матрацами у кутках та іншим лахміттям, що звисало зі шворок, які перехрещувались у всіх напрямках, а по землі рухались якісь липкі, чорні плями: то були таргани, що вилазили щоразу після дощу із щілин цегляних стін.

Я лежав майже в темряві, бо дощ не вщухав і замість шибок двоє з трьох вікон були забиті картоном. Дружина Боніфаці куховарила в сусідній кімнатці, а я лишався сам і не нудьгував, бо, коли хворий, не маю охоти говорити, а роздумую собі мовчки про всяку всячину. Собака поводив себе добре, і, щоб йому не зашкодила волога, я вистелив з ганчір'я та стружки барліжок під розкладачкою, і те й робив, що простягав руку та гладив його по голові. Навіть у тій гарячці я думав про собаку і давав гроші дружині Боніфаці, щоб купила йому щось поїсти. І робив це не з думкою про винагороду, а просто я люблю тварин і не зношу, якщо вони мучаться. На сьомий день я почав марити, мені ввижалося, що від мене забирають собаку; Отож я попросив Боніфаці, щоб він поклав мені його на розкладачку. Він поклав, а я, пригорнувши собаку, притулився обличчям до його тепленької шерсті, і так заснув. Собака не ворушився.

Вночі, може, через той собачий кожушок я так спотів, що аж мокрий став. Потім я відчув знемогу, а під ранок гарячки як не було. Собака всю ніч не ворушився, а я, прокинувшись, відчув, як він дихав мені в лице, своїм трохи уривчастим подихом, може, я його надто притиснув.

Я пролежав іще кілька днів, тим часом випогодилось. Задля розваги я пішов прогулятися по Тормаранчо, ведучи за собою собаку на поводку. За околицею виднілося кілька бараків, ще гірших від халуп на Тормаранчо. Уявіть собі їх: з дощок та з бляхи, дахи з гофрованих бляшаних кусків, двері такі низькі, що, коли заходиш, треба нагинатись. В одному з бараків жив китаєць, з тих, що продають краватки. Він приїхав кілька років тому, залишився і. тепер жив з однією жінкою на ім'я Фессерія. То вона робила ті краватки, сама була худорлява, білява, тендітна й довгобраза, з великими чорними бровами та чорними очима. Волосся в неї було густе, чорне й м'яке, як шовк і, коли трохи наводила губи помадою, виглядала навіть гарною.