Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Я мав виїхати ще три дні тому. Я вже зовсім спакувався і навіть красоту навів, щоб зайти до тебе попрощатись, раптом — до райкому комсомолу. Саме прийшов цей наказ про евакуацію, і все навиворіт пішло. Мені й досадно, що курси мої виїхали, а я залишився, і хлопці просять допомогти, і я сам бачу, що допомогти треба... Сьогодні Олег пропонував мені їхати бричкою на Каменськ,— ти знаєш, як ми з ним дружимо,— але мені вже було незручно виїздити...
— Ти знаєш, у мене наче тягар із серця впав,— сказала вона, невідривно дивлячись на нього матово-блискучими очима.
— Признатись, я в душі теж був радий: думаю, я її ще багато-багато разів побачу. Чорта з два! — басив він, не в силі одірватись від її очей, весь у полоні того жаркого, ніжного тепла, яке йшло від її трохи скраснілого обличчя та повної шиї і від усього її великого тіла, що пашіло під рожевою кофточкою.— Ні, ти уявляєш собі? Школа імені Ворошилова, школа імені Горького, клуб Леніна, дитяча лікарня — і все на мене. Щастя, що помічник хороший знайшовся — Жора Арутюнянц. Пам'ятаєш? Із нашої школи. От хлопець! Сам визвався. Ми з ним уже забули, коли й спали. І вдень і вночі — все на ногах: підводи, машини, вантаження, фураж, там шина чортова порвалась, там бричку треба до кузні. Сон рябої кобили!.. Але я, звісно, знав, що ти не виїхала. Від батька знав,— сказав він, соромливо усміхнувшись.— Вчора вночі йду повз ваш будинок, мене аж за серце вхопило! А що, думаю, якби постукати? — Він засміявся.— Потім згадав батенька твого,— ні, думаю, Ваню, терпи...
— Ти знаєш, у мене просто тягар...— почала була вона. Але він, захоплений, не дав їй договорити.
— Сьогодні я, правда, вже вирішив плюнути на все. Поїде, думаю! Так і не побачу! І що ж ти скажеш? Виявилось, дитячий будинок — отой, на Восьми домиках, організований узимку для сиріт,— ще не евакуювали. Завідувачка,— вона поряд з нами живе,— просто до мене, мало не плаче: "Товаришу Земнухов, виручіть. Хоч через комітет комсомолу дістаньте транспорт". Я кажу: "Виїхав уже комітет комсомолу, зверніться до відділу народної освіти".— "Я,— каже,— з ним усі ці дні зв'язана, обіцяли от-от вивезти, а сьогодні вранці прибігла — у них і для себе транспорту нема. Поки збігала туди-сюди, вже й відділу народної освіти не лишилось..." — "Куди ж він подівся,— кажу,— якщо в нього транспорту нема?" — "Не знаю,— каже,— якось розсмоктався..." Відділ народної освіти розсмоктався! — Ваня Земпухов раптом так весело зареготав, що його неслухняне довго пряме волосся попадало на лоб та на вуха, але він його зразу ж відкинув рвучким рухом голови.— Отакі чудила! — сміявся він.— Ну, думаю, пропало твоє діло, Ваню! Не бачити тобі Клави, як своїх вух! І можеш уявити собі, взялись ми з /Корою Арутюнянцем до цього діла, роздобули п'ять підвід. І знаєш у кого? У військових. Завідувачка прощалася, сльозами нас до нитки промочила. І ти думаєш, це все? Я Жорі кажу: "Біжи пакуй свій мішок, а я поки що спакую свій". Потім я йому натякаю, що мені, мовляв, в одне місце потрібно, ти, мовляв, заходь по мене, трохи, коли треба буде, зачекай, взагалі кажу йому всяке таке... Тільки-но я свій мішок спакував, ввалюється до мене цей, знаєш ти його? Ну, Толя Орлов! У нього ще прізвисько — "Грім гримить"...
— У мене просто тягар із серця впав,— прорвавшись, нарешті, крізь потік його слів і страшно знизивши голос, промовила Клава з пристрасним блиском в очах.— Я так боялася, що ти но зайдеш, я не могла ж сама зайти до тебе,— говорила вона на якихось оксамитових низах свого голосу.
— Чому ж? — спитав він, раптом здивувавшись від цієї думки.
— Ну, як ти не розумієш? — Вона зніяковіла.— А що б я батькові сказала?
Либонь, було це найбільше, на що зважитись могла вона в цій розмові: дати, нарешті, йому зрозуміти, що їхні взаємини не є звичайні взаємини, що в цих взаєминах є таємниця. Вона, зрештою, мусила йому про це нагадати, коли він сой не хоче говорити про це.
Вій замовк і так подивився на неї, що раптом усе її велике обличчя й біла повна шия аж по виріз рожевої кофти на грудях стали, як ця кофта.
— Ні, ти не думай, що він погано до тебе ставиться,— хутко заговорила вона, блискаючи своїми косуватими, схожими на мигдалини, очима,— він стільки разів казав: "Розумний цей Земнухов..." І ти знаєш,— тут вона знов перейшла на чарівливі оксамитні низи голосу,— якби ти схотів, ти міг би поїхати з нами.
Ця несподівана змога виїхати з коханою дівчиною не спадала йому на думку і така була приваблива, що він розгубився, поглянув на дівчину, ніяково усміхнувся, і раптом обличчя його стало серйозне, і він неуважно позирнув уздовж вулиці. Він стояв спиною до парку, і вся перспектива вулиці, що йшла на південь, обіллята пекучим сонцем, яке било в лице, відкрилась перед ним. Вулиця немов обривалася вдалині, там був спуск до другого переїзду, і ген-ген видніли голубі горби в степу, за якими здіймалися дими дальніх пожеж. Але він цього нічого не бачив: він був дуже короткозорий. Він тільки почув грім гарматних пострілів, свистки паровозні за парком і таку мирну, знайому з дитинства, таку свіжу та ясну під степовим небом дудку стрілочника.
— У мене ж, Клаво, й речей нема з собою,— сказав він сумно й розгублено і розвів руками, немов показуючи й свою непокриту голову з розсипаним довгим темно-русявим волоссям, і цю з короткими рукавами багато разів прану сатинову сорочку, і короткуваті поношені штани в коричневу смужку, і тапочки на босу ногу.— Я навіть окулярів не захопив, я ж і тебе як слід не бачу,— сумно пожартував він.
— Ми попросимо татка й заїдемо по речі,— тихо й пристрасно говорила вона, скоса поглядаючи на нього. Вона хотіла була навіть узяти його за руку, але не зважилась.
І, як на те, Клавин батько, в кепці й чоботях та в сірому поношеному піджаку, несучи два чемодани, весь обливаючись потом, вийшов з-за машини, приміряючись, куди поставити чемодани. Машина була завантажена вщепт.
— Давай, товаришу Ковальов, я влаштую,— озвався робітник, що стояв між паками та ящиками, і, припавши на коліно, тримаючись рукою за край машини, один по одному взяв чемодани.
В цей час, так само обходячи машину, підступив батько Вані, несучи поперед себе обома худими, жилавими засмаглими руками клунок, схожий на клунок із пральні,— мабуть, з білизною. Йому було дуже важко нести цей клунок: він його ніс поперед себе на витягнених руках, ледве переставляючи довгі ноги, що підгиналися й човгали по землі. Його витягнене, зморшкувате засмагле обличчя спітніло, навіть зблідло, і на цьому худому, виснаженому обличчі страшно вирізнялись білясті, з хворобливим блиском, нестерпно суворі очі.
Батько Вані, Олександр Федорович Земнухов, був за сторожа в тресті, а Ковальов, батько Клавин, завідувач господарства в управлінні, був його безпосереднім начальником.
Ковальов був одним із численних завгоспів, котрі в звичайну пору спокійно несуть тягар людського обурення, глузування та презирства, що припадають на долю всім завгоспам, як відплата за зло, заподіюване людству деякими їхніми нечесними співбратами,— він був одним із тих завгоспів, котрі в тяжкі хвилини життя виявляють, що ж таке е на світі справжній завгосп.
Протягом усіх останніх днів, з того моменту, як він дістав від директора наказ евакуювати майно тресту, він, невважаючи на благання й скарги співробітників, улесливі вияви дружби тих начальників, які в звичайну пору помічали його не більше від щітки для підмітання в передпокої біля голландської печі, невважаючи на все це, вій так само спокійно, рівно й швидко, як завжди, запакував, навантажив і відправив усе, що мало хоч яку-небудь цінність. Цього ранку, на зорі, він дістав наказ уповноваженого по евакуації тресту не затримуватись довше ні хвилини, знищити документи, яких не можна вивезти, і негайно виїздити на схід.
Але, діставши цей наказ, Ковальов так само спокійно й швидко вирядив спочатку самого уповноваженого з його майном і, невідомо звідки та як здобуваючи будь-який транспорт, далі відправляв рештки майна тресту, бо діяти інакше йому не дозволяло сумління. Більше за все він боявся, що і в цей трагічний день його, як завжди, обвинуватять, що на-оамперед він улаштовує себе, і тому він твердо вирішив виїхати з родиною на останній машині, котру все-таки він залишив про цей випадок.
А старий Земнухов, Олександр Федорович, сторож тресту, через старість свою та хворобу взагалі не збирався й не міг виїхати. Кілька день тому він, як і всі службовці, хто не міг виїхати, дістав остаточний розрахунок з двотижневою вихідною допомогою, тобто діла його з трестом уже булп скінчені. Але всі ці дні й ночі він, так само тягнучи свої скалічені ревматизмом ноги й човгаючи ступнями, допомагав Ковальову пакувати, вантажити й вивозити майно тресту, бо старий уже звик ставитись до майна тресту, як до свого майна.
Олександр Федорович був старий донецький шахтар, добрий тесляр. Ще молодим хлопцем, що причвалав сюди з Тамбовської губернії, він почав ходити по шахтах на заробітки. І в глибоких надрах донецької землі, в найстрашніших осипах та повзунах немало закріпила виробок його чудесна сокирка, котра в руках у нього грала, співала й подзьобувала, як золотий півник. З юних літ працюючи в постійній вогкості, Олександр Федорович нажив лютий ревматизм, вийшов на пенсію, став сторожем у тресті і працював так, наче він, як і колись, був теслярем.
— Клавко, збирайся, матері поможи! — заревів Ковальов, зовнішнім боком брудної набряклої долоні стираючи піт з лоба під задертим козирком кепки.— А, Ваня! — байдуже сказав він, уздрівши Земнухова.— Бачив, що робиться? — Він люто похитав головою, але тут же схопився руками за клунок, який ніс перед собою Олександр Федорович, і допоміг скинути на машину.— Справді, можна сказати, дожились,— вів старий далі, одсапуючись.— Ах, наволоч! — І лице його викривилось від особливо лункого гуркоту тої страшної бочки, що, як божевільна, весело перекочувалась по обрію.— А ти що ж, не їдеш, чи як? Як він у тебе, Олександре Федоровичу?
Олександр Федорович, не відповівши й не глянувши на сина, пішов по новий клунок: він і боявся за сина, і був ним незадоволений, бо син іще кілька днів тому не виїхав до Саратова, навздогін за ворошиловградськими юридичними курсами, де Ваня вчився цього літа.
Клава, почувши батькові слова, подала Вані таємний знак очима й навіть торкнула за рукав і вже сама хотіла щось сказати батькові.
