Убити пересмішника - Лі Гарпер
Он там під верандою лежить старенький кошик від персиків, беріть його та й носіть у ньому сніг.— Міс Моді примружила очі.— Джем Фінч, а що ви збираєтеся робити з моїм снігом?
— Ось побачите,— відказав Джем.
Ми добряче промокли, зате перетягли з двору міс Моді стільки снігу, скільки змогли.
— Джем, а що далі з ним робити?
— Зараз побачиш. Візьми кошик, згрібай на задвірку якнайбільше снігу і тягни в палісадник. Та гляди — ступай слід у слід,— попередив Джем.
— У нас буде маленький сніговик?
— Ні, великий, справжній. Але роботи немало.
Джем побіг на задвірок, дістав мотику і почав швидко копати землю за стосом дров. Потім зайшов у будинок, виніс кошик від білизни, насипав туди землі і потяг у палісадник.
Коли ми натягали п'ять кошиків землі і два кошики снігу, Джем сказав, що можна починати.
— Тобі не здається, що у нас вийшло якесь місиво?— запитала я.
— Це спочатку так, а потім буде все гаразд.
Джем узяв грудку сирої землі, зліпив з неї "буханець", на нього поставив другий, третій і так далі, аж поки не вийшов тулуб.
— Джем, а хіба бувають сніговики-негри? — поцікавилась я.
— Він недовго буде чорний,— буркнув Джем.
Потім Джем приніс із-за будинку кілька персикових гілочок, сплів їх і зігнув — кістки були готові, лишалося обліпити їх глиною.
— Цей сніговик трохи схожий на міс Стефані Крофорд,— сказала я.— Сама товста, а руки тоненькі.
— Я зроблю їх товщими.— Джем облив водою своє чорне створіння, додав грязі. Подивився, подумав і приліпив великий живіт, що звисав нижче пояса. Глянув на мене, і його очі заблищали.
— Містер Ейвері трохи скидається на сніговика, як ти гадаєш?
Потім він набрав у руки снігу і почав класти зверху. Мені дозволив заліпити снігом спину, лишивши передню частину для себе. Поступово містер Ейвері ставав білий.
З паличок і трісок Джем зробив очі, ніс, рот і ґудзики; вигляд у містера Ейвері був сердитий, а дерев'яний оцупок в руках завершував картину. Джем відступив на крок і оглянув свій витвір.
— Чудово, Джем. Як живий, ніби розмовляв з тобою.
— Непогано, правда? — мовив Джем ніяково.
Ми не стали чекати, поки Аттікус прийде додому на обід, а подзвонили йому на роботу і сказали, що у нас для нього є сюрприз. Він був трохи здивований, коли побачив, скільки землі ми наносили в палісадник, проте зауважив, що ми славно попрацювали.
— Я не зовсім собі уявляю, як ти все це зробив,— мовив Аттікус,— але віднині, сину, можу не турбуватися за твоє майбутнє — ти знайдеш вихід із становища.
У Джема вуха почервоніли від таких приємних слів, та нараз Аттікус трохи відійшов назад і став уважно розглядати сніговика. Джем насторожився. Аттікус усміхнувся, потім весело засміявся.
— Важко поки що сказати, сину, що з тебе вийде — інженер, адвокат чи художник-портретист. Але вже тепер зрозуміло, що ти публічно образив людину. Доведеться цього хлопчину замаскувати.
Аттікус запропонував зробити сніговикові трохи менший живіт, замість оцупка дати в руки мітлу і пов'язати фартух.
Джем пояснив, що тоді це буде не сніговик, а грязьовик.
— Зроби якось інакше, але щось треба зробити. Я не можу дозволити, щоб ти ліпив карикатури на сусідів.
— Це не карикатура. Він справді такий.
— Містер Ейвері, певно, іншої думки.
— Придумав! — вигукнув Джем і зник за будинком міс Моді. Невдовзі повернувся щасливий: в руках він тримав крислатий капелюх міс Моді і садові ножиці. Джем натягнув капелюх на голову сніговика, а в зігнуту руку тицьнув ножиці. Аттікус сказав, що тепер усе гаразд.
В цей час міс Моді відчинила двері і вийшла на ґанок. Подивилася на нас, всміхнулась.
— Джем,— гукнула вона,— чортеня таке. Принесіть мені мій капелюх, сер!
Джем глянув на Аттікуса, той похитав головою.
— Жартує,— сказав він.— Вона вражена твоєю майстерністю.
Аттікус перейшов через вулицю, і вони з міс Моді стали про щось розмовляти, розмахуючи руками; я тільки й почула: "...справжній... стоїть у дворі. Аттікус, ти погано їх виховуєш".
Пополудні сніг перестав, похолодало, і надвечір збулися пророкування містера Ейвері. Келпурнія затопила всі груби, а ми все одно не могли зігрітись. Увечері Аттікус повернувся з роботи і сказав, що холод настав зненацька і це погано. Він запропонував Келпурнії лишитися на ніч у нас. Вона глянула на високу стелю, на великі вікна і вирішила, що вдома у неї тепліше. Аттікус одвіз її додому в автомобілі.
Перед тим як я лягла спати, Аттікус підкинув вугілля в грубку у моїй кімнаті. Сказав, що термометр показує шістнадцять градусів — такого холоду він не пам'ятає, і що сніговик зовсім замерз.
Здавалося, минуло всього кілька хвилин, а мене вже хтось торсав за плечі. Я прокинулась і побачила, що поверх ковдри на мені лежить батькове пальто.
— Хіба вже ранок?
— Вставай, дитино.
Аттікус подав мені мій халат і пальто.
— Спочатку надінь халат,— сказав він.
Поруч з Аттікусом стояв, ледве тримаючись на ногах, розпатланий Джем. Однією рукою він тримав комір пальта, другу засунув у кишеню. Він здавався якимсь дивно товстим.
— Хутенько, доню,— сказав Аттікус.— Ось твої шкарпетки і черевики.
Я натягла їх машинально.
— Вже ранок?
— Ні, друга година ночі. Швиденько!
Нарешті я збагнула: щось трапилося.
— Що сталося?
Та мені вже не треба було розповідати. Як птахи знають, коли їм треба ховатися від дощу, так і я знала, коли на нашу вулицю приходило нещастя. Легенький шелест, схожий на шарудіння шовку, приглушене потріскування похолодили мою душу.
— У кого?
— У міс Моді,— відповів Аттікус.
З веранди ми побачили, що з будинку міс Моді, з вікон їдальні, виривалися язики полум'я. Над містом пролунали протяжні звуки пожежної сирени, вони ставали все вищі, тривожніші, і не лишалося сумніву: прийшла біда.
— Згорить увесь? — жалібно запитав Джем.
— Напевно,— відповів Аттікус.— А тепер слухайте. Вийдіть на вулицю, підіть до будинку Редлі і станьте навпроти. Тільки не заважайте дорослим. Бачите, з якого боку дме вітер?
— O-o! — вигукнув Джем,— Аттікус, як гадаєш, чи не треба виносити з будинку меблі?
— Поки що рано. Роби те, що я кажу. Біжи. І дивись за сестрою, чуєш? Не відпускай од себе ні на крок.
Аттікус підштовхнув нас у напрямку воріт Редлі. Ми стояли і дивились, як вулицю заповнювали люди та автомобілі, а вогонь тим часом спокійно пожирав будинок міс Моді.
— Чому ж вони не поспішають, чому тягнуть? — буркотів Джем.
Але ми розуміли чому. Стареньку пожежну машину не можна було на морозі завести. Чоловіки, підштовхуючи, котили її по вулицях міста. Коли шланг було прилаштовано до водопроводу, він розірвався, і струмінь води вдарив угору, заливаючи бруківку.
— Ой, Джем...
Джем обійняв мене за плечі.
— Спокійно, Всевидько. Зачекай, не хвилюйся. Я скажу, коли можна починати.
Жителі Мейкомба, серед них чимало напівроздягнених, виносили меблі з будинку міс Моді у двір через вулицю. Я бачила, як Аттікус тягнув важке дубове крісло-гойдалку, і подумала, яке добре діло він робить, рятуючи те, що найбільше подобалося міс Моді.
Зрідка долинав чийсь крик. У вікні мансарди появився містер Ейвері. Спочатку через вікно на вулицю він викинув матрац, потім на нього почав викидати меблі, аж поки люди гукнули:
— Злазьте, Дік! Сходи горять! Вибирайтеся звідти, містер Ейвері!
Містер Ейвері почав лізти у вікно.
— Він застряв, Всевидько,— видушив із себе Джем.— О боже...
Містер Ейвері не міг просунутися ні вперед, ні назад. Я сховала голову Джемові під руку, боячись глянути на вікно. Нараз Джем закричав:
— Він проліз, Всевидько! Живий!
Я підвела голову і побачила, що містер Ейвері на балконі. Ось він перекинув через поручень одну ногу, потім другу, обхопив руками стовп, почав сповзати. Раптом зривається і з криком падає в кущі.
Тепер я помітила, що люди почали відступати від будинку міс Моді по вулиці — ближче до нас. Уже ніхто не кидав меблів. Горів другий поверх, вогонь добирався до даху. На фоні оранжевих спалахів усередині будинку вирізнялися чорні віконні рами.
— Джем, правда, схоже на гарбуз?..
— Глянь, Всевидько!
Од нашого будинку й від будинку міс Рейчел котив валом дим, ніби від річки піднявся густий туман. Туди потягли шланги. Позад нас завила сирена, з-за рогу вулиці вилетіла пожежна машина з Ебботсвіла і зупинилася навпроти нашого будинку.
— Книжка...— промовила я.
— Яка книжка?
— Про Тома Свіфта... це ж не моя... Ділова...
— Не турбуйся, Всевидько, рано хвилюватися,— заспокоював Джем. І показав пальцем.— Глянь!
Серед сусідів, засунувши руки в кишені, стояв Аттікус. Можна було подумати, що він дивиться футбольний матч. Міс Моді стояла поруч.
— Бачиш, він поки що не хвилюється,— зауважив Джем.
— Мав би вже бути на даху будинку!
— Він уже старенький, може скрутити в'язи.
— Чи не нагадати йому, що вже пора виносити речі?
— Краще не чіплятися до нього, він сам знає, коли виносити,— порадив Джем.
Машина з Ебботсвіла почала поливати водою наш будинок. На даху стояв чоловік і вказував, де саме треба поливати. Наш сніговик почорнів і розвалився, а капелюх міс Моді так і лишився на купі бруду. Садових ножиць не видно було. Між будинками міс Рейчел, міс Моді і нашим було так жарко, що чоловіки поскидали свої пальта і працювали в піжамах та нічних сорочках, заправлених в штани. А до нас з усіх боків підбирався холод, я відчула, що зовсім заклякла. Джем намагався зігріти мене, обнявши за плечі, але це не допомагало. Я вивільнилась, обхопила себе руками і почала тупцяти, поки трохи зігрілися ноги.
Приїхала ще одна пожежна машина і зупинилася навпроти будинку міс Стефані Крофорд. Виявилося, що шланг уже нікуди було приладнати, і пожежники стали поливати будинок з ручних вогнегасників.
Залізний дах будинку міс Моді зупинив вогонь. Загуркотіло, затріщало, й будинок завалився, в усі боки бризнуло полум'я, на сусідніх дахах люди розмахували ковдрами, збиваючи іскри і головешки.
Коли вже засутеніло, люди почали розходитися, спочатку по одному, потім групками. Мейкомбську машину покотили назад, машина з Ебботсвіла поїхала, а третя лишилась. Удень ми дізналися, що ця машина прибула з Кларк Феррі — за шістдесят миль.
Ми з Джемом тихенько перейшли вулицю. Міс Моді не зводила очей з чорної ями посеред двору, над якою ще здіймався дим; Аттікус похитав головою, даючи нам зрозуміти, що міс Моді зараз не до розмов.
