Вірнопідданий - Манн Генріх

Я завжди був у злагоді зі своїми робітниками.

Дідеріх висловив твердий намір запровадити вдома, на своїй фабриці, зовсім інші порядки. Соціал-демократів він більше у себе терпіти не буде, і робітники по неділях ходитимуть до церкви!

— Навіть так? — здивувався пан Геппель. Він не може вимагати цього від своїх людей, коли він сам заглядає до церкви лише великої п'ятниці. — Навіщо ж мені їх дурити? Християнство — добра річ, але пасторовому базіканню не вірить більше ні одна душа.

На Дідеріховому обличчі відбилася глибока певність власної переваги.

— Дорогий пане Геппелю, я можу сказати вам тільки одне: в те, у що вважають за потрібне вірити там, нагорі, і особливо в те, у що вірить мій шановний друг, асесор фон Барнім, беззастережно вірю і я. Це все, що я можу вам сказати.

Геппелів шуряк, який був службовцем, зненацька став на бік Дідеріха. У Геппеля вже почервоніло обличчя, коли ввійшла Агнеса з кавою.

— Ну, як вам подобаються мої сигари? — Геппель плеснув Дідеріха по коліну. — От бачите, в особистих смаках у нас розбіжності нема.

Дідеріх подумав: "Я тепер, так би мовити, член сім'ї". Він почав поводитися трохи вільніше, стало зовсім затишно. Пан Геппель поцікавився, коли Дідеріх закінчить університет і дістане звання доктора. Він ніяк не міг збагнути, що якась робота з хімії може потребувати двох або ж більше років. Дідеріх у висловах, яких ніхто не розумів, розказав про труднощі хімічних проблем. У нього було відчуття, що Геппель жде на його диплом з певною метою. Агнеса, очевидно, також відчула це, бо втрутилася в розмову і змінила тему. Коли Дідеріх попрощався, вона вийшла разом з ним і шепнула йому:

— Завтра о третій у тебе.

Від бурхливої радості він схопив її в обійми і поцілував тут же, в передпокої, тимчасом як зовсім близько служниця брязкотіла посудом. Агнеса сумно запитала:

— Невже ти й не подумав, що було б зі мною, якби раптом хтось зайшов?

Він зніяковів і на знак пробачення зажадав ще одного поцілунку. Вона поцілувала його.

Дідеріх звичайно повертався з кав'ярні до лабораторії о третій годині. Цього дня він уже о другій годині був у своїй кімнаті. Вона прийшла точно, навіть раніше як о третій.

— Ми обоє не могли дочекатися! Як ми кохаємо одне одного!

Сьогодні було краще, ніж першого разу, набагато краще. Вона більше не плакала, не боялася; і до кімнати заглядало сонце. Дідеріх розмаяв на сонці Агнесине волосся і занурив у нього своє обличчя.

Вона забарилася в нього так довго, що їй ледве вистачило часу, щоб зробити куплю, на яку вона покликалася, ідучи з дому. їй довелося бігти. Дідеріх, який біг разом з нею, був дуже стурбований, щоб це їй не пошкодило. Але вона сміялася, вся порожевівши, і називала його своїм ведмедем. Так закінчувалися тепер усі ті дні, коли вона приходила. Вони завжди були щасливі. Геппель бачив, що Агнеса почувається краще, ніж будь-коли раніше, і це молодило його самого. Тому й неділі миналися все веселіше. Розмова тривала до вечора, потім подавали пунш, Дідеріх грав Шуберта або вдвох з шуряком співав студентських пісень, а Агнеса акомпанувала їм. Іноді вони шукали поглядом одне одного, в обох на душі було так, немовби це святкували їхнє щастя.

Часом траплялося, що до Дідеріха в лабораторії підходив служник і повідомляв, що його питає якась дама. Він одразу ж кидав роботу, гордо червоніючи під догадливими поглядами своїх колег. А потім вони вдвох блукали містом, заходили до кав'ярні, паноптикуму; Агнеса цікавилася живописом, і завдяки цьому Дідеріх дізнався, що існують художні виставки. Агнеса любила подовгу спинятися перед картиною, яка їй подобалася, перед якимсь мирним, святковим пейзажем з далеких прекрасних країн, і, напівзаплющивши очі, ділитися з Дідеріхом своїми фантазіями.

— Поглянь добре, тоді ти помітиш, що це не рама, а ворота з золотими східцями; ми спускаємося ними, проходимо стежкою, обминаємо кущі глоду і сідаємо в човен. Ти відчуваєш, як він хитається? Це тому, що вода полоще наші руки, вона така тепла. А там, біля гори, он та біла цятка — ти бачиш? — це наш дім, туди ми їдемо. Бачиш? Бачиш?

— Так, так, — гаряче підтакнув Дідеріх. Він також примружив очі і бачив усе, що хотіла Агнеса. Він так захопився, що взяв її руку, щоб витерти. Потім вони сіли в куток і почали розмовляти про мандрівки, в які вони коли-небудь поїдуть, про безхмарне щастя в далекій сонячній країні, про вічне кохання. Дідеріх вірив у те, що говорив. У глибині душі він добре знав, що доля призначила його для роботи і для практичного життя, де немає часу для високих почуттів. Але те, що він говорив тут, було правдою вищою, ніж те, що він знав. Справжній Дідеріх — такий, яким він мусив би бути, — не брехав цієї хвилини.

Коли вони підвелися і пішли далі, Агнеса зблідла і здавалася стомленою. В її прекрасних золотих очах був блиск, від якого Дідеріхові стало ніяково; вона тихо, з тремтінням спитала:

— А що, якби наш човен перекинувся?

— Тоді я б урятував тебе! — рішуче сказав Дідеріх.

— Але до берега далеко, а озеро страшенно глибоке.

Він не знав, що йому відповісти на це.

— Ми мали б потонути. Скажи, ти хотів би вмерти разом зі мною?

Дідеріх глянув на неї, потім заплющив очі.

— Так, — сказав зітхаючи.

Але потім він пошкодував, що вів таку розмову. Він добре бачив, чому Агнеса раптом сіла на візника і поїхала додому. Все її обличчя, аж до самого чола, заливав гарячковий рум'янець; вона не хотіла, щоб Дідеріх бачив, як вона кашляє. Весь час аж до самого вечора Дідеріх був у поганому настрої. Такі речі шкідливі для здоров'я, не призводять ні до чого доброго і тільки завдають неприємностей. Його професор уже дізнався про відвідини дами. Не годиться, щоб вона заради своїх примх відривала його від роботи. Він обережно пояснив їй це.

— Твоя правда, — сказала вона. — Педантичним людям потрібні твердо встановлені години. Отже, тепер я повинна приходити до тебе о пів на шосту. А як бути тоді, коли мені захочеться кохати тебе вже о четвертій?

Він відчув глум, може навіть зневагу, і відповів брутальністю. Такої коханої, яка хоче перешкодити його кар'єрі, він взагалі не потребує. Не так він уявляв собі все це. Тоді Агнеса попросила пробачення. Вона буде зовсім невимоглива й чекатиме у нього в кімнаті. Якщо він буде зайнятий, о! хай не церемониться. Це засоромило Дідеріха, він полагіднів і разом з Агнесою став нарікати на світ, в якому існує не саме тільки кохання.

— А хіба не можна інакше? — спитала Агнеса. — Ти маєш трохи грошей, я теж. Навіщо тобі робити кар'єру і знесилюватись? Нам би могло бути так добре.

Дідеріх погодився з нею, але потім роззлостився. Тепер він майже навмисне змушував її чекати. Він заявив, що навіть відвідування політичних зборів — обов'язок важливіший, ніж побачення з Агнесою. Одного вечора, в травні, повернувшись додому із запізненням, він зустрівся в під'їзді з молодиком у формі однорічника, який нерішуче подивився на нього.

— Пан Дідеріх Геслінг?

— Так, це я, — пробурмотів, затинаючись, Дідеріх, — а ви... ти... ви, напевне, пан Вольфганг Бук?

Молодший син першої людини Неціга поклав, нарешті, виконати наказ свого батька і відвідати Геслінга. Дідеріх повів гостя нагору, в поспіху він не зумів придумати приводу, щоб не прийняти його, а в кімнаті сиділа Агнеса! В сінях він розмовляв дуже голосно, щоб вона почула і сховалася. З острахом відчинив він двері. В кімнаті не було нікого; її капелюшок не лежав на постелі; але Дідеріх знав: вона щойно була тут. Він бачив це по стільцю, що був трохи зсунутий з місця, відчував це по повітрю, яке, здавалося, ще тихо колихалося за її платтям. Напевно, вона була в маленькій темній комірчині, де стояв умивальник. Він підсунув до дверей комірчини крісло і, похмурий від ніяковості, почав бурчати на хазяйку, яка не прибирає кімнати. Вольфганг Бук висловив побоювання, що прийшов невчасно. "О ні!" — запевнив Дідеріх. Він запросив гостя сісти і приніс коньяку. Бук попрохав пробачення, що прийшов невчасно: служба не дає йому права вибору.

— Це нам знайоме, — сказав Дідеріх і, щоб попередити всякі запитання, відразу ж повідомив, що він уже відслужив свій рік. Він захоплений солдатським життям, це справжнє життя. Щасливий той, хто може зовсім залишитися в армії! На жаль, його зв'язує родина. Бук посміхнувся м'якою скептичною посмішкою, яка не сподобалася Дідеріхові.

— Авжеж, офіцери: принаймні бачиш людей з гарними манерами.

— А ви буваєте в їхньому товаристві? — спитав Дідеріх, і в його запитанні прозвучав глум.

Але Бук просто відповів, що його іноді запрошують до офіцерського зібрання. Він знизав плечима.

— Я ходжу туди, бо вважаю за корисне познайомитися з людьми всіх напрямків. З другого боку, у мене багато знайомих серед соціалістів. — Він знову посміхнувся. — Бачите, іноді мені хотілося б стати генералом, а іноді — вождем робітників. Мені самому цікаво, що кінець кінцем переважить. — І він випив другу чарку коньяку.

"Огидний суб'єкт! — думав Дідеріх. — А тим часом Агнеса сидить у темній комірчині!"

Він сказав:

— За ваших достатків ви можете виставити свою кандидатуру до рейхстагу і взагалі обрати таке заняття, яке вам до вподоби. Це мене життя змушує до практичної діяльності. Що ж до соціал-демократів, то я дивлюся на них, як на своїх ворогів, бо вони кайзерові вороги.

— Ви цілком цього певні? — спитав Бук. — А я скорше підозріваю кайзера в таємній любові до соціал-демократів. Він сам охоче став би першим вождем робітників. Та вони не захотіли.

Дідеріх обурився. Це образа його величності. Але Бук наполягав на своєму.

— Хіба ви не пам'ятаєте, як він погрожував Бісмаркові, що не дасть свого війська для захисту багатіїв? Він плекав, принаймні спочатку, майже таку ж ворожість до багатіїв, як і робітники, хоч, звичайно, з інших причин, бо йому важко згодитися з тим, що інші також мають владу.

З виразу Дідеріхового обличчя Бук помітив, що той збирається обуритись, і випередив його.

— Будь ласка, не думайте, — сказав він жвавіше, — що в мені говорить антипатія. Навпаки, це ніжність, своєрідна ворожа ніжність, коли хочете.

— Не розумію, — сказав Дідеріх.

— Авжеж, це ніжність, яку відчувають до того, в кому бачать свої власні вади, або назвіть їх гідностями. В усякому разі всі ми, нинішня молодь, такі ж, як наш кайзер, і хотіли б повною мірою виявити свою особистість.