Вірнопідданий - Манн Генріх

— Я так довго чекала на тебе.

— Навіщо? — спитала вона, коли він хотів застебнути їй блузку. — Навіщо ти вже закриваєш мене? Хіба я більше не подобаюся тобі?

Він запротестував.

— Я цілком усвідомлюю взяту на себе відповідальність.

— Відповідальність? — сказала Агнеса. — Хто говорить про це? Я три роки кохаю тебе. Ти ж цього не знав. Мабуть, уже так судилося!

Дідеріх, засунувши руки до кишені, подумав: "Така доля легковажних дівчат". Водночас йому хотілося ще раз почути її освідчення.

— Значить, ти насправді кохала мене, тільки мене?

— Я бачила, що ти не віриш у це. Як то було страшно для мене, коли ти перестав приходити до нас, і я зрозуміла, що всьому кінець. Це було так страшно! Я хотіла написати тобі, піти до тебе. Але мені забракло мужності, бо я перестала подобатися тобі. Я була в такому тяжкому стані, що татові довелося вирушити зі мною в подорож.

— Куди? — спитав Дідеріх. Але Агнеса, не відповівши, знову пригорнула його до себе.

— Кохай мене! Я не маю нікого, крім тебе!

Дідеріх подумав зніяковіло: "Небагато ж ти маєш". Агнеса багато втратила в його очах, відколи він пересвідчився, що вона кохає його. До того ж, казав він собі, дівчині, здатній на такі вчинки, не можна довіряти.

— А Мальман? — в'їдливо спитав він. — Дещо в тебе все ж таки з ним було. Ну, облишмо його, — сказав Дідеріх, коли вона з жахом випросталася, і постарався загладити свою вихватку. Адже ж і він, мовляв, так само ще не спам'ятався від щастя.

Вона одягалася дуже повільно.

— Між іншим, твій батько, певно, не знатиме, що й подумати, — зауважив Дідеріх.

Вона тільки знизала плечима. Коли вона була готова і він уже відчинив двері, вона ще раз зупинилася і довгим, боязким поглядом обвела кімнату.

— Може статися, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — що я більше ніколи сюди не прийду. У мене таке відчуття, наче сьогодні вночі я помру.

— Ну, що ти? — сказав з болем Дідеріх.

Замість відповісти вона знову пригорнулася до нього, притискуючись устами до його уст, грудьми до його грудей, і ніби зрослася з ним від стегон до стіп. Дідеріх терпляче чекав. Нарешті вона відірвалася від нього, розплющила очі й сказала:

— Не думай, що я чогось від тебе вимагаю. Я кохаю тебе, все інше мені байдуже.

Він запропонував найняти візника, але вона захотіла піти пішки. Дорогою він розпитував про її сім'ю і про спільних знайомих. І тільки на майдані Бель-Альянс зненацька захвилювався і трохи хриплим голосом мовив:

— Зрозуміла річ, я й не думаю ухилятися від свого обов'язку перед тобою. Але поки що, ти розумієш, я ще нічого не заробляю, я повинен спочатку закінчити освіту, поїхати додому і ознайомитися із своєю фабрикою...

Агнеса відповіла вдячно і спокійно, ніби їй вділили комплімента:

— Буде чудово, якщо я згодом зможу стати твоєю дружиною.

Коли вони повернули на Блюхерштрасе, він зупинився й нерішуче зауважив, що йому, мабуть, краще повернутися назад. Вона сказала:

— Ти боїшся, що нас можуть побачити? Це нічого не змінить, бо мені все одно доведеться розповісти вдома, що я зустріла тебе і ми разом чекали в кав'ярні, поки не відновиться рух.

"Ну, брехати вона вміє", — подумав Дідеріх. Вона додала:

— В неділю приходь до нас обідати, неодмінної приходь.

Це було вже занадто, він скипів:

— Щоб... я?.. До вас?

Вона всміхнулася ніжно й лукаво:

— Інакше не можна. Якщо нас коли-небудь побачать разом... Хіба ти не хочеш, щоб я знову прийшла?

О, так, цього він хотів! А проте їй довго довелось умовляти його, поки він пообіцяв прийти. Коло під'їзду він манірно вклонився їй, різко відвернувся й подумав: "Неймовірно хитрі ці жінки, з цією я довго водитися не буду". Тим часом він з прикрістю згадав, що час іти до пиварні. Його поривало додому, він сам не знав чому. Замкнувши за собою двері своєї кімнати, він зупинився і втупив очі в темряву. Раптом він простяг руки, підвів лице і з довгим зітханням сказав:

— Агнесо!

Він почував себе оновленим, легким, ніби відірваним від землі. "Я неймовірно щасливий", — думав він. І ще: "Ніколи в житті я вже не матиму такої втіхи!" Він зрозумів, що до цього часу, до цієї хвилини сприймав усе невірно, невірно оцінював усе. Там, у пиварні, вони тепер п'ють і бундючаться. Євреї або безробітні — яке йому до них діло, за віщо йому їх ненавидіти? Дідеріх був навіть готовий любити їх! Невже це він, він сам, збув дня у цій тисняві, серед людей, яких вважав за ворогів? Адже ж вони люди, Агнеса сказала правду! Невже він побив людину за кілька слів, вихвалявся, брехав, по-дурному знесилився і, нарешті, обдертий і ошалілий, гепнувся в грязюку перед якимсь чоловіком на коні, перед кайзером, який поглузував з нього? Він зрозумів, що до того, як прийшла Агнеса, він провадив безпорадне, нікчемне і сіре життя. Прагнення, які тепер здавалися чужими, почуття, яких він тепер соромився, і жодної людини, кого б він кохав, — поки не прийшла Агнеса! "Агнесо! Люба Агнесо, ти не знаєш, як я кохаю тебе!" Але вона дізнається про це. Він відчував, що ніколи не зуміє висловити цього так добре, як цієї хвилини, і написав їй листа. Він написав, що й він сам ці довгі три роки чекав на неї і що не мав ніякої надії, бо вона надто прекрасна для нього, надто гарна й добра; що про Мальмана він навіював усе собі з боягузтва і впертості; що вона свята, і тепер, коли вона спустилася до нього, він лежить коло її ніг. "Підніми мене, Агнесо, я можу бути сильним, я відчуваю це, і я присвячу тобі все своє життя!" Він заплакав, припав лицем до диванної подушки, котра ще зберігала її пахощі, і заснув, схлипуючи, як колись у дитинстві.

Ранком він, звичайно, здивувався і був неприємно вражений, побачивши себе не в ліжку. Він згадав, яка велика подія сталася в його житті, і серце його солодко завмерло. Але разом з тим у нього зародився сумнів — чи не занадто він переборщив учора в листі. Він перечитав його: все це дуже добре, і справді можна було загубити голову, несподівано ставши коханцем такої чудової дівчини. Шкода, що її немає зараз тут, як би він приголубив її! Та листа краще все ж таки не надсилати. Це було б необережно з усіх міркувань. Ще, так і дивись, потрапить до рук татуся Геппеля... Дідеріх замкнув листа до шухляди письмового стола. "Вчора я навіть поїсти забув!" Він замовив собі щедрий сніданок. "І курити не хотілося, щоб не заглушити її запаху. Все це дурниці. Так не можна". Він закурив сигару і пішов до лабораторії. Те, що у нього було на серці, він поклав вилити краще не в словах — такі пишні слова не гідні мужчини і недоречні, — а в музиці. Він узяв унаєм рояль і набагато успішніше, ніж колись на уроках музики, зайнявся Бетховеном і Шубертом.

У неділю, коли він подзвонив біля дверей Геппелів, Агнеса сама відчинила йому.

— Служниця не може відійти від плити, — сказала вона, але погляд виказував її цілком.

Дідеріх зніяковіло опустив очі на срібний браслет, яким вона побрязкувала, немов бажаючи привернути його увагу.

— Не пізнаєш? — шепнула Агнеса. Він почервонів.

— Той, що його подарував Мальман?

— Не Мальман, а ти! Я наділа його вперше.

Вона швидко й гаряче потисла йому руку, потім відчинила двері до вітальні. Пан Геппель обернувся:

— А, от і наш утікач! — Та як тільки він побачив Дідеріха, вираз його обличчя змінився, він пожалкував про свою фамільярність. — їй-богу, я б не пізнав вас, пане Геслінгу!

Дідеріх подивився на Агнесу, немовби кажучи: "От бачиш? Він помітив, що я вже не таке дурне хлоп'я".

— А у вас усе по-старому, —мовив Дідеріх, вітаючися з сестрами і Геппелевим шуряком. Але насправді він бачив, що всі дуже постаріли, особливо сам пан Геппель, який мав уже не такий бадьорий вигляд, як колись, а масні щоки його сумно обвисли. Діти підросли, і в кімнаті ніби когось не вистачало.

— Так, так, — завершив вступну розмову пан Геппель, — час спливає, але добрі друзі завжди знаходять один одного.

"Коли б ти знав як!" — зніяковіло і зневажливо подумав Дідеріх, ідучи з усіма до столу. Приступаючи до телятини, він, нарешті, згадав, хто завжди сидів навпроти нього. Це була та тітка, яка з таким апломбом питалася його, що він вивчає, і не знала, що хімія і фізика — це не одне й те саме. Агнеса, котра сиділа поруч нього, поясніла йому, що ця тітка вже два роки тому померла. Дідеріх пробурмотів співчуття, але про себе подумав: "Значить, вона більше не плестиме дурниць". Йому здавалося, що в усіх тут приголомшений і пригнічений вигляд, лише його самого доля вивищила по заслузі. І він озирнув Агнесу згори донизу поглядом власника.

На солодку страву довелося чекати, як і три роки тому. Агнеса тривожно поглядала на двері. Дідеріх бачив, як потемніли її прекрасні золотисті очі, ніби трапилася якась біда. Він раптом відчув до неї глибокий жаль, величезну ніжність. Він підвівся і крикнув крізь двері:

— Марі! Крем!

Коли Дідеріх повернувся, Геппель підніс свою склянку.

— Ви вже колись так само зробили. Ви як у нашому домі як рідний. Правда, Агнесо?

Агнеса подякувала Дідеріхові поглядом, який перевернув йому всю душу. Він мусив опанувати себе, щоб стримати сльози, які підступили до очей. Як доброзичливо всміхалися йому родичі! Шуряк цокнувся з ним. Які гарні люди! І Агнеса, люба Агнеса кохає його! Він не заслуговує на це! Сумління в нього голосно заговорило, майнула невиразна думка, що потім треба буде поговорити з паном Геппелем.

На жаль, по обіді пан Геппель знову завів розмову про заворушення. Якщо вже ми, нарешті, скинули з себе кірасирські Бісмаркові чоботи, то ні до чого тепер дратувати робітників хвастовитими промовами. Молодик (так пан Геппель називав кайзера) своїм базіканням ще накличе на нас революцію... Дідеріх уважав за свій обов'язок від імені молоді, непохитно відданої своєму блискучому молодому кайзерові, якнайсуворіше засудити таке критиканство. Його величність самі зводили сказати: "Тих, які хочуть мені допомогти, просимо до нас! А тих, які проти мене, я знищу". При цьому Дідеріх старався блискати очима. Пан Геппель сказав, що далі буде видно.

— В наш важкий час, — додав Дідеріх, — кожен повинен стояти на своєму посту. — І він став у позу перед Агнесою, яка в захваті дивилася на нього.

— А чим наш час важкий? — спитав Геппель. — Ми самі один одному псуємо життя, через те нам і час здається важким.