Людина, що знайшла своє обличчя - Бєляєв Олександр
Він був вашим другом. І тепер ви немовби з'явилися мстити за нього...
— Прошу вас, не поспішайте з висновками і вислухайте мене. Отже, ви тоді сказали Престо, що між ним і вами стоїть непереборна перешкода. І ця перешкода — його потворність. Так же? Значить, якби не було цієї перешкоди, він мав би шанси?
— Так, — відповіла Гедда.
— Так ось, — сказав Престо, — тепер цієї перешкоди немає. Антоніо Престо не вмер, але змінив свою зовнішність. Антоніо Престо — це я. Ви ж не можете сказати, що я потворний?
Престо підвівся з крісла і зробив кілька кроків, наче "живий манекен" у магазині модних костюмів. Люкс мимоволі відкинулась назад. В очах її відбився жах. Думка її напружено працювала. Хто цей дивний чоловік? Божевільний? Злочинець?..
— Що вам потрібно від мене? — спитала Гедда, ледве володіючи собою.
— Я прийшов за відповіддю і вже одержав її, — промовив Престо. — Ви сказали: "Так".
— Але ж ви не Престо... Прошу вас, не мучте мене! Що вам треба?
— Заспокойтесь, міс Люкс. Вам не загрожує небезпека. Я не божевільний і не бандит. Я знаю, вам важко повірити, що ось цей невідомий молодий чоловік, який розмовляє з вами, є справді знехтуваний вами Антоніо Престо. Але я постараюсь переконати вас у цій неймовірній речі.
І Престо розповів Гедді все, що сталося з ним після побачення, показав вирізки з газет про "чудесні перетворення", які робить доктор Цорн, нарешті вийняв фотографії, де були відзначені всі етапи еволюції, що відбулася в тілі Престо. Ці фотографії були найпереконливішим доказом. І все ж, коли Гедда, одірвавши погляд від фотографій, подивилася на вродливого юнака і уявила собі колишнього Тоніо Престо, її розум відмовлявся вірити, що такі перетворення можливі.
Вона замислилась. Настала мовчанка, і Престо не порушував її. Він, мов вироку, чекав відповіді Гедди. Нарешті, Люкс підвела голову і сказала:
— Містер... Престо... — Цей початок не сподобався Тоніо. Раніше Гедда називала його не так офіціально, звертаючись до нього по-товариському: "Тоніо". — Припустімо, що все так, як ви кажете. Стіна потворності не стоїть між нами. Але...
— Яке ж іще може бути "але"?.. — нетерпляче запитав Престо.
— Я вислухала вас, вислухайте тепер ви мене. Згадайте нашу розмову, коли ви ще були потворою Тоніо. Я казала вам про те, що становище зобов'язує. Пошана юрби багато дає, але багато чого й вимагає. Я звеличена волею тієї юрби, яка відвідує кіно. І я не повинна сваритися з юрбою. Я казала, що юрбі було б найприємніше, коли б я на все життя лишилася неодруженою. І тоді кожен клерк, кожен підмітальник вулиць, зберігаючи мій портрет, уявляв би себе в ролі мого "героя". Юрба ще простить мене, якщо я вийду заміж за справжнього героя...
— За бога чи напівбога, сказали ви тоді.
— Так, за тих, кого возвеличує сама юрба.
— А хіба Престо не бог? — гордо запитав Тоніо.
— Ви більше не Престо. В цьому ж і все питання. Ви були бог-страховище, але ви були незрівнянні в своїй потворності. Тепер ви вродливі, мов Нарцис, але таким вас не знають люди. Ви перетворилися на невідомого красивого юнака. А невідома краса — це гірше, ніж прославлена потворність Престо. Я не хочу, не можу допустити, щоб про мене сказали, що старіюча Люкс, — а я ж старша за вас на два роки, ви це знаєте, — що старіюча Люкс купила собі на свої мільйони молодого чоловіка, бездарного, невідомого, але гарненького юнака. Та навряд чи й самі ви згодитесь бути "чоловіком знаменитості". Для чоловіка, який має самолюбство, це неприваблива роль. А ви розпещені славою і успіхом.
— Хто вам сказав, що мене ніхто не знає? Хіба я не Тоніо Престо? Престо надів на себе нову маску. Але хіба він перестав бути Тоніо? Хіба мій талант не лишився тим самим? Раніше я смішив людей, а тепер вражатиму їх серця. Я був комік, паяц, тепер буду трагік. О, як я гратиму! Повірте мені, глядачі будуть вражені до глибини душі, коли побачать на екрані Престо-трагіка. Якщо я був напівбогом, то стану богом...
— "Буду, буду, стану..." Все це тільки мрії. Шлях до екрана дуже тернистий, важкий, найчастіше непрохідний для тих, хто мріє про славу...
— Навіщо ви говорите мені все це? Хіба я не знаю, що стати знаменитістю нелегко? Але у мене є хороша спадщина, яку залишив мені Тоніо Престо: загальновизнаний талант, чудове знання артистичної техніки, нарешті зв'язки...
— Але у вас немає головного: неймовірно смішного туфлеподібного носа Тоніо Престо. І юрба не визнає вас.
— Я примушу її визнати. Глядіть же, це остання відмовка. І якщо я прийду до вас, увінчаний славою і визнанням юрби...
— Тоді ми продовжимо цю розмову. Але пам'ятайте, Престо, я не даю ніяких обіцянок і нічим себе не зв'язую.
— Ви закохані? У вас є жених? — запитав Престо.
— У мене є живе серце і свобідна воля, Престо. Ідіть добувайте свою славу!
ЦЕ НАШ НІС, А НЕ ВАШ
Пробратися до містера Пітча обновленому Тоніо Престо виявилося ще важче, ніж до Гедди Люкс. Дорогоцінний час містера Пітча охороняло кілька слуг, німих і глухих до будь-яких доводів, благань і переконань. Зневірившись у силі словесної зброї, Престо вирішив прорвати блокаду. Він одштовхнув лакея і швидко пішов уперед. На щастя, Тоніо добре знав розташування кімнат і тому без особливих труднощів добіг до кабінету містера Пітча і зник за дверима.
Престо побачив знайомий йому кабінет, заставлений глибокими шкіряними кріслами, засланий килимом і прикрашений по стінах фотознімками та портретами кіноартистів. На видному місці, посередині стіни, красувався його власний портрет: Тоніо Престо був знятий у натуральну величину і зображав Отелло з хусткою Дездемони в руках. Скільки разів Престо бував у цьому кабінеті! Пітч завжди був незмінно люб'язний з ним, пропонував хорошу сигару, садовив у крісло, услуговував йому, як дорогому гостеві.
Містер Пітч сидів на своєму звичайному місці, біля відкритого американського бюро, і розмовляв з юрисконсультом містером Олкоттом.
— У контракті обумовлена неустойка в п'ятсот тисяч доларів, — говорив містер Пітч, не звертаючи уваги на Престо. — Якщо містер Тоніо Престо втік невідомо куди, не закінчивши зйомки початого фільму "Любов і смерть", то він, Престо, зобов'язаний заплатити неустойку і збитки. Комерційна частина дасть вам довідку, скільки коштує нам постановка незакінченого фільму до того дня, коли Престо зник, і скільки ми втрачаємо від того, що не пустимо цієї картини в прокат. Вийде досить солідна сума. Підготуйте позов.
— Але кому ж ми пред'явимо його? — спитав юрисконсульт. — Чи не краще почекати повернення Престо? Може, його і в живих немає. Ходять різні чутки.
— Тим більше. Ми призначимо опіку для відповіді на суді і накладемо арешт на його майно. Невже ви не розумієте моєї мети?
Цю розмову перервав лакей, який, потупцювавши за дверима, вирішив порушити суворий регламент і ввійти в кабінет без повідомлення, щоб виправдати себе за своє мимовільне упущення.
— Вибачте, містер, — сказав лакей, — оцей містер, — і лакей очима показав на Престо, — самовільно ввійшов у ваш кабінет, незважаючи на всі мої...
Містер Пітч поглянув на Престо. У містера Пітча були свої правила. Він надзвичайно суворо наказував не пропускати до нього "настирливих молодих людей", але якщо вже хтось із них так чи інакше пробирався в його кабінет, містер Пітч був люб'язний і взнаки не давав, що це вторгнення йому неприємне.
Містер Пітч кивнув головою, наказуючи лакеєві вийти, і дуже люб'язно спитав містера, що завітав у кабінет, чого він хоче.
— Я можу сповістити вам дещо про Антоніо Престо, — сказав Тоніо.
— Ах, он як! Це цікаво. Кажіть швидше, він живий?
— І так і ні. Ось такого, — Тоніо показав на свій портрет у позолоченій рамі, — такого Престо немає; Тоніо Престо живий, і він стоїть перед вами в своєму новому вигляді. Я — Тоніо Престо.
Пітч запитливо глянув на Олкотта.
— Ви не вірите мені, це цілком зрозуміло. Рідна мати не впізнала б мене, але я зараз доведу вам, що я Тоніо Престо.
— Будь ласка, не затрудняйте себе доводами, я цілком вірю вам, — поспіхом відповів містер Пітч. — Чого ж ви хочете, е-е... містер Престо?
— Я чув уривок розмови про ваш намір пред'явити мені позов за те, що я поїхав, не закінчивши зніматись у фільмі "Любов і смерть". Можете не пред'являти позову. Я заплачу вам неустойку і збитки. Але цей фільм необхідно зняти заново. І я знову гратиму в ньому роль мейстерзингера. Тільки новий фільм буде вже не комедією, а трагедією.
— Так-с, трагедією... — непевно підтвердив Пітч. — Ви добре обізнані з нашими справами. Але... Це не пройде, юначе.
— Значить, ви не вірите мені, що я Тоніо Престо?
— Вірю, вірю, але... але... ви, Тоніо Престо... зовсім з іншого тіста. Ви нам непотрібні, хто б ви не були. Такими штампованими аполлонами, як ви, хоч греблю гати, а Тоніо Престо був незрівнянний, неповторний у своїй потворності. Це був унікум. І якщо ви справді перевтілений Тоніо Престо, чому я... вірю, то по якому праву ви могли робити це перевтілення? Ви уклали з нами генеральний договір на десять років і ряд окремих угод на вашу участь у тих чи інших фільмах. Жоден цивільний лист короля не коштує стільки жодній державі, скільки обійшлися нам ви. За що ми платили вам ці шалені гроші? За ваш незрівнянний ніс. Ми купили його у вас дорожче, ніж коштує золото. Де ж вона, ця дорогоцінність? Що ви зробили з нею? Брильянт завбільшки з туфлеподібний ніс — дешева дрібничка порівняно з носом містера Престо. Ви не мали ні морального, ні юридичного права позбавляти нас вашого носа. Це був наш ніс, а не ваш. Так, так! Ніс Тоніо Престо належав усім як чудовий дар природи. Як ви сміли позбавити суспільство цього дару? Ви бачите, я звертаюсь до вас як до Тоніо Престо. Що ви скажете на своє виправдання?
— Я знайду своє виправдання не в словах, а в ділах. Дайте мені виступити перед об'єктивом, і ви побачите, що новий Престо дорожчий за старого...
Пітч підскочив у кріслі.
— Ви не Престо! Тепер я бачу, що ви не Престо! Ви — молодий чоловік, який мріє стати кінознаменитістю. Ви підслухали нашу розмову про Престо і повели рисковану гру. Тоніо Престо не сказав би того, що кажете ви. Тоніо Престо знає, що талант — справа другорядна. Головне — реклама. Люди з талантом нерідко гинуть під тином, нікому не відомі, ніким не оцінені і не визнані, а рекламою можна піднести бездарність на вершину слави.
