Гаррі Поттер і таємна кімната - Роулінг Джоан
Принаймні її вуста вже не були такі зціплені.
— Я не зніму з Ґрифіндору жодного очка, — промовила вона, і Гаррі значно полегшало на серці, — але вас обох буде покарано.
Це було краще, ніж сподівався Гаррі. А те, що Дамблдор напише родині Дурслів, — узагалі дрібниця. Гаррі чудово знав, що Дурслі будуть хіба тільки розчаровані тим, що Войовнича Верба не затовкла його на смерть.
Професорка Макґонеґел знову підняла чарівну паличку і скерувала її на письмовий стіл Снейпа. Щось ляснуло, і там з'явилася велика тарілка з бутербродами, два срібні келихи і глечик з холодним гарбузовим соком.
— Повечеряйте тут і відразу до спальні, — звеліла вона. — Я теж мушу вертатися на бенкет.
Коли за нею зачинилися двері, Рон тихенько и протяжно свиснув.
— А я вже думав, нам гаплик, — сказав він, хапаючи бутерброда.
— І я теж, — підтакнув Гаррі, беручи з нього приклад.
— Але ж як нам не пощастило, га? — бурмотів Рон, напхавши повен рот курятиною та шинкою. — Фред із Джорджем літали тією машиною разів п'ять або й шість, і жоден маґл їх не побачив. — Рон проковтнув те, що мав у роті, а тоді знову відкусив величезний шматок. — Чом ми не пройшли крізь ту перегородку?
Гаррі знизав плечима.
— Але тепер доведеться зважувати кожен свій крок, — проказав він, задоволено цмулячи гарбузовий сік. — Шкода, що ми не потрапили на бенкет.
— Вона не хотіла, щоб ми там світилися, — глибокодумно мовив Рон. — Бо інакше кожному закортить прибувати летючою машиною.
Досхочу наївшись бутербродів (тарілка сама себе наповнювала), хлопці встали, вийшли з кабінету і попрямували знайомою дорогою до ґрифіндорської вежі. У замку було тихо, бенкет, мабуть, уже закінчився. Вони проминули буркотливі портрети та скрипучі обладунки, а тоді піднялися вузенькими кам'яними сходами аж до переходу, де за олійною картиною із зображенням Гладкої Пані в рожевій шовковій сукні ховався потаємний вхід до ґрифіндорської вежі.
— Пароль? — запитала пані, коли вони підійшли.
— Е е… — збентежився Гаррі.
Вони не знали нового пароля, бо ще не бачили ґрифіндорського старости. Але допомога прийшла майже відразу.
Позаду почулися швидкі кроки і, озирнувшись, хлопці побачили, що до них біжить Герміона.
— Ось де ви! А де вас носило? Тут уже таке пліткують — хтось сказав, що вас вигнали, бо ви розбили летючу машину.
— Що ж, як бачиш, нас не вигнали, — заспокоїв її Гаррі.
— То невже ви справді прилетіли? — вражено запитала Герміона, видаючись не менш суворою, аніж професорка Макґонеґел.
— Досить уже цих лекцій! — роздратовано скривився Рон, — краще скажи новий пароль.
— "Райський птах", — не менш роздратовано відповіла Герміона. — Але річ не в тому…
Та вона не встигла договорити, бо портрет Гладкої Пані відхилився, і почулися шалені оплески. Здається, ніхто в ґрифіндорському гуртожитку й не думав лягати спати. Уся заокруглена вітальня була забита учнями, які повилазили навіть на кривобокі столи й м'які крісла, чекаючи на них. В отворі за портретом з'явилося море рук, які затягли Гаррі й Рона досередини, забувши про Герміону, яка мусила лізти туди сама.
— Блискуче! — вигукнув Лі Джордан. — Вищий клас! Оце так прибуття! Влетіти машиною просто у Войовничу Вербу! Та про це будуть згадувати не один рік!..
— Браво! — похвалив Гаррі якийсь п'ятикласник, що ніколи досі з ним не спілкувався. Хтось підбадьорливо плескав його по плечах, неначе він щойно переміг у змаганнях із марафону. Фред із Джорджем ледве пробилися крізь натовп, щоб одночасно вигукнути: "Чому ви нас не покликали, га?" Рон почервонів і розгублено усміхався. Гаррі тим часом помітив одну особу, яка, здається, зовсім не раділа.
Понад головами першокласників височіла постать Персі. Він явно намагався підійти ближче, аби мати змогу сказати їм пару теплих слів.
Гаррі штурхнув Рона під ребра й показав на Персі. Рон миттю усе збагнув.
— О, нам треба вже йти нагору, ми трохи втомилися, — сказав він, і хлопці почали пробиватися до дверей на протилежному боці кімнати, за якими починалися гвинтові сходи до спалень.
— Надобраніч! — попрощався Гаррі з Герміоною, яка була сердита не менше за Персі.
Отримавши дорогою ще кілька схвальних попліскувань по плечах, друзі нарешті перейшли вітальню і опинилися у затишку сходів. Побігли нагору, до самого верху, і зрештою побачили перед собою двері до своєї торішньої спальні, де тепер висів напис: "Другокласники". Вони зайшли до знайомої округлої кімнати з високими, вузькими вікнами, де було п'ять ліжок зі стовпчиком на кожному розі, завішаних червоним оксамитом. Хтось уже приніс їхні валізи, і вони стояли біля ліжок.
Рон зиркнув на Гаррі з винуватою посмішкою.
— Я розумію, нам нема з чого радіти, та все ж…
Двері до спальні раптом відчинилися, і на поророзі з'явилася решта другокласників ґрифіндорців: Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом.
— Неймовірно! — аж сяяв Шеймус.
— Круто! — додав Дін.
— Фантастика! — захоплено вигукнув Невіл. Ну, і що мав робити Гаррі?
Він, звичайно, теж усміхнувся.
— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Ґільдерой Локарт
Однак наступного дня Гаррі було не до сміху. Після сніданку у Великій залі раз по раз траплялися якісь прикрощі. Чотири довгі столи були заставлені горщиками з кашею, тарелями з копченою рибою, цілими горами грінок і мисками з яйцями та беконом, а зверху нависала зачарована стеля (сьогодні непривітна й оповита сірими хмарами). Гаррі й Рон умостилися за ґрифіндорським столом поруч із Герміоною, яка читала "Вакації з вампірами", сперши книжку на глечик з молоком. Герміона привіталася "досить стримано, тож Гаррі зрозумів, що вона й досі не схвалює їхньої витівки з машиною. А от Невіл Лонґботом на їхню появу аж засяяв. Невіл був круглолицим хлопцем, з яким постійно ставалися якісь нещастя і який мав найгіршу пам'ять з усіх, кого знав Гаррі.
— Зараз буде пошта: бабуся, мабуть, пришле мені все, що я забув.
Гаррі тільки но взявся до каші, як угорі щось зашуміло і з'явилося близько сотні сов, які закружляли залою, жбурляючи в гамірливу юрбу листи й пакунки. Грубий важкий пакунок влучив Неві лові в голову, а ще за мить щось велике й сіре шубовснуло в Герміонин глечик, забризкавши їх усіх молоком і пір'ям.
— Ерола! — скривився Рон, витягаючи за лапи брудну сову. Ерола, знепритомнівши, гепнулася на стіл догори лапами. У дзьобі вона тримала мокрий червоний конверт.
— Ой, ні! — мало не задихнувся Рон.
— Усе гаразд, вона ще жива, — сказала Герміона, легенько тицяючи Еролу пальцем.
— Справа не в ній, а ось у цьому.
Рон показував на червоний конверт. Гаррі не побачив там нічого незвичайного, але Рон з Невілом дивилися на нього так, наче він мав вибухнути.
— У чому річ? — здивувався Гаррі.
— Вона… прислала мені ревуна, — ледь чутно вимовив Рон.
— Краще відкрий його, Роне, — боязко прошепотів Невіл. — Бо буде ще гірше. Моя бабуся колись прислала мені таке саме, а я на нього — нуль уваги, і… — Невіл проковтнув слину, — це був жах!
Гаррі глянув на їхні приголомшені обличчя, а тоді на червоний конверт.
— А що таке ревун? — поцікавився він.
Але Рон не спускав очей з листа, куточки якого закурилися.
— Відкрий його, — наполягав Невіл. — Кілька хвилин — і все скінчиться.
Рон тремтячою рукою вивільнив конверт з Еролиного дзьоба й роздер його. Невіл заткнув пальцями вуха. Ще мить — і Гаррі зрозумів чому… Спершу йому навіть здалося, ніби конверт і справді вибухнув, бо величезну залу сповнило оглушливе ревіння, від якого зі стелі аж злітала пилюка.
— ВИКРАСТИ МАШИНУ! Я Б НЕ ЗДИВУВАЛАСЯ, ЯКБИ ТЕБЕ ВИГНАЛИ! СТРИВАЙ, Я ЩЕ ДОБЕРУСЯ ДО ТЕБЕ! ТИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЩО ПЕРЕЖИЛИ МИ З БАТЬКОМ, КОЛИ ПОБАЧИЛИ, ЩО ВОНА ЗНИКЛА!
Від підсиленого в сотні разів крику місіс Візлі забряжчали тарілки й ложки, а оглушливі звуки луною відбивалися від кам'яних стін. В усій залі учні вертіли навсібіч головами, щоб побачити, хто отримав ревуна, а Рон зіщулився на своєму стільці так, що виднілося тільки його червоне чоло.
— …ВЧОРА ЛИСТА ВІД ДАМБЛДОРА, Я ДУМАЛА, ТВІЙ БАТЬКО ПОМРЕ З СОРОМУ! МИ НЕ ДЛЯ ЦЬОГО ТЕБЕ ВИХОВУВАЛИ! ВИ З ГАРРІ МОГЛИ ЗАГИНУТИ!
Гаррі знав, що рано чи пізно прозвучить і його ім'я. Він щосили намагався вдавати, ніби не чує голосу, від якого мало не репали барабанні перетинки.
— ЯКА ГАНЬБА! ТВОГО БАТЬКА ЧЕКАЄ СЛУЖБОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ! ЦЕ ТІЛЬКИ ТВОЯ ПРОВИНА. І ЯКЩО ТИ ЩЕ КОЛИ НЕБУДЬ УТНЕШ ЩОСЬ ТАКЕ, МИ НЕГАЙНО ЗАБЕРЕМО ТЕБЕ ДОДОМУ!
Запала лунка тиша. Червоний конверт випав Ронові з рук, спалахнув вогнем і обернувся на попіл. Гаррі й Рон заціпеніли, немов їх щойно накрило хвилею. Хтось засміявся, і помаленьку всі знову загомоніли.
Герміона закрила книжку "Вакації з вампірами" і глянула на Ронову потилицю.
— Ну, Роне, не знаю, на що ти сподівався, але…
— Тільки не кажи, що я заслужив це, — урвав її Рон.
Гаррі відсунув свою кашу. Його гризло сумління. Містера Візлі будуть допитувати на роботі. Після всього, що містер і місіс Візлі зробили для нього цього літа…
Та часу перейматися цим не було: професорка Макґонеґел обходила ґрифіндорський стіл, роздаючи всім розклад уроків. Гаррі узяв свій розклад і побачив, що сьогодні першим уроком буде гербалогія разом із гафелпафцями.
Гаррі, Рон і Герміона вийшли із замку, проминули овочеві грядки й попрямували до оранжерей, де росли магічні рослини. Ревун зробив принаймні одну добру справу: Герміона вважала, що хлопців покарано достатньо, тож знову була з ними привітна.
Коло оранжерей вони побачили решту однокласників, які чекали на професорку Спраут. Тільки но Гаррі, Рон і Герміона приєдналися до них, як професорка з'явилася на галявині в супроводі Ґільдероя Локарта. Руки професорки Спраут були забинтовані, і Гаррі знову відчув докори сумління, побачивши вдалині Войовничу Вербу з перев'язаними гілками.
Професорка Спраут була маленькою присадкуватою чарівницею в полатаному капелюшку, з під якого постійно розвівалося волосся; її одяг був завжди вимащений землею, а стан її нігтів одразу примусив би зомліти тітку Петунію. Натомість Ґільде рой Локарт був у бездоганній бірюзовій мантії, а його золотаве волосся виблискувало з під оздобленого золотом бірюзового капелюха, що елегантно височів на голові.
— О, вітаю вас! — вигукнув осяйний Локарт, звертаючись до учнів. — Я щойно показав професорці Спраут, як треба лікувати Войовничу Вербу! Тільки не подумайте, що я краще за неї знаю гербалогію! Просто під час моїх мандрів мені вже траплялися такі екзотичні рослини…
— Діти, сьогодні третя оранжерея! — оголосила професорка Спраут, явно незадоволена і не така бадьора, як завжди.
Учні зацікавлено загомоніли.
