Невидимець - Уеллс Герберт Джордж

Але за мить її було видно знову, потім вона знову зникла; і так тричі, за кожним з трьох відрубних будинків, доки постать зовсім не зникла за суцільною лінією забудов.

— Осли! — сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового стола.

Але ті, що були тоді на шляху і бачили на відкритій місцевості втікача зблизька та помітили вираз дикого жаху на його спітнілому обличчі, ті не поділяли докторової зневаги. Чоловічок біг щодуху і дзвенів так, наче то був набитий грішми гаман, який кидають то туди, то сюди. Він не озирався ні праворуч, ні ліворуч, а широко розплющеними очима дивився просто перед собою, туди, де під пагорбом уже починали запалювати ліхтарі й на вулицях юрмився люд. Його спотворена нижня щелепа звисла, губи були запінені, дихав він хрипко і гучно. Всі по дорозі зупинялись, поглядали на шлях і стурбовано розпитували одне одного, що б могло спричинити такий поспіх.

Тоді раптом на вершині пагорба собака, що саме грався на шляху, заскавулів і шмигнув під ворота, і доки перехожі здивовано роздивлялися, повз них промайнуло щось, шльопаючи ногами і важко дихаючи.

Знявся вереск, люди почали тікати з дороги, галасливо збігаючи пагорбом униз. Крики лунали уже й на вулиці, коли Марвел був ще далеко. Люди, налякані чутками про Невидимця, з грюкотом зачиняли за собою двері, беручи їх на засуви. Марвел чув усе це й напружував останні сили. Страх випередив його, помчав наперед і вмить охопив ціле місто.

— Невидимець! Невидимець!

XVI. У ЗАЇЗДІ "ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ"

Заїзд "Веселі крикетисти" стоїть біля самого підніжжя пагорба, де починається трамвайна колія конки. Власник його, спершися товстими червоними руками на прилавок, розмовляв із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому вбранні їв сухарі з сиром, пив пиво і говорив про щось з вільним од служби полісменом. Він мав справжню американську вимову.

— Чого це вони галасують? — запитав сухорлявий візник, намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі. Хтось біг по вулиці.

— Може, горить десь? — висловив здогад власник заїзду.

Кроки наближалися. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судорожно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, дозволяв зробити це тільки наполовину.

— Іде! — закричав він писклявим від жаху голосом.— Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте мене! Рятуйте!

— Зачиніть двері,— сказав полісмен.— Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері грюкнули. Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не випускаючи з рук книг.— Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік від нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!

— Тут вам буде безпечно,— заспокоїв його чорнобородий.— Двері зачинені. В чому справа?

— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них квапливо застукали, гукаючи знадвору.

— Гей! — крикнув полісмен.— Хто там?

Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:

— Він мене вб’є! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..

— Ну, гаразд,— сказав господар,— заходьте сюди,— і він підняв дошку над проходом за прилавок.

Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.

— Не відчиняйте дверей! — репетував він.— Не відчиняйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?

— То це Невидимець? — спитав чорнобородий, заклавши руку за спину.— Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.

Раптом віконце на вулицю розлетілося на друзки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на стілець, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля дверей. Потім він зліз і, піднявши брови, сказав:

— Це таки він.

Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на розбите вікно й підійшов до своїх клієнтів.

Раптом усе стихло.

— Шкода, що я не маю при собі кийка,— промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей.— Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.

— Не дуже-то поспішайте з дверима,— занепокоєно сказав сухорлявий візник.

— Одсуньте засуви,— порадив чорнобородий,— а коли він увійде...— і він показав револьвер, який був у нього в руці.

— Так не можна,— запротестував полісмен.— Це ж убивство.

— Я знаю, в якій країні я тепер,— відповів чорнобородий.— Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!

— Тільки не стійте з цією штукою позаду мене,— сказав господар, дивлячись поверх завіски.

— Добре,— сказав чорнобородий і, нахилившися з револьвером напоготові, сам почав одсувати засуви.

Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.

— Заходьте,— стиха мовив чорнобородий, од ступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері. Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини.

— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел.— Він пішов кругом... десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.

— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду.— А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте...— він безпорадно озирнувся навколо.

Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.

— Двері надвір і ще одні двері,— мовив він далі.— Двері надвір!..— і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках.— Двері надвір були відчинені,— сказав він, і його товста нижня губа відвисла.

— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.

— В усякому разі, не на кухні,— сказав господар.— Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен закуток оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б...

— А ви зачинили двері? — спитав перший візник.

— Та вже ж я не дитина,— відповів господар.

Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навстіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чорнобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і скалки від нього з дзвоном упали на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, брязкіт посуду. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотягли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшися протиснутись уперед, вбіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник раптом ухопив щось.

— Впіймав! — заволав він.

Червоні руки господаря також вп’ялися в невидиме.

— Ось він! — гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Біля порога зчинилася колотнеча. Тут уперше почули голос Невидимця — він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав, і кулаки його почали лупцювати всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні нарешті помітили, що вони борються з повітрям.

— Куди він подівся? — кричав чорнобородий.— Невже втік?

— Сюди,— озвався полісмен, виходячи в двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий. Над плечем у полісмена заблищала сталева цівка, і п’ять куль одна за одною полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

— П’ять набоїв,— сказав чорнобородий.— Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но хто-небудь ліхтар і ходімо шукати його тіло.

XVII. ГІСТЬ ДОКТОРА КЕМПА

Доктор Кемп все писав у себе в кабінеті, аж доки звуки пострілів не привернули його уваги. "Пах-пах-пах",— клацали вони один за одним.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став прислухатися.— Хто це стріляє з револьвера в Бердоці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто,— в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорних дахів і дворів.

"Там наче натовп під пагорбом, біля "Веселих крикетистів",— подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Молодик висів над пагорбом на заході, а зорі сяяли майже по-тропічному.

Хвилин п’ять Кемп розмірковував про життя в майбутньому, і поступово його думки загубилися десь в безмірності часів. Потім він зітхнув, випростався, опустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник при парадному вході. Після тієї стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.

"Що за дивина?" — подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову за роботу, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та з’явилася в передпокої:

— Це не лист був?

— Ні, просто хтось випадково подзвонив, сер,— відповіла вона.

"Щось я неспокійний сьогодні",— сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цього разу рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже з захопленням працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кола, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі.