Річард ІІ (Річард Другий) - Шекспір Вільям

Тож вважайте,
Що там немає підпису мого:
З рукою не було у серця згоди.

Й о р к
Брехня! Він зрадник серцем і рукою!
Я цей папір у нього відібрав,
Коли тримав його він біля серця.
Він кається зі страху, мій король,
А не з любові. Не щади його,
Бо злу змію пригрієш ти на грудях.

Б о л і н г б р о к
Жахлива, підла і зухвала змова!
О, чесний батько зрадника, мій друже!
Ти – чисте і прозоре джерело,
З якого витік цей струмок заблудлий,
Що на шляху зробився повним бруду.
В тобі, мій дядьку, надлишок добра,
Яке на зло перетворилось в сині.
Та відданість і непідкупність батька
Покутує тяжкий синівський гріх.

Й о р к
Як?! Доброчесність покриває злочин?
За сором свій розплачується син,
Мов щирим злотом, батькіською честю?
Ганьба і честь не можуть жити разом:
Ганьба примусить честь лежати плазом.
Коли за зраду не карає меч,
Тоді і вірність батька запереч!

Г е р ц о г и н я
(за сценою)
Де наш король? Впустіть заради Бога!

Б о л і н г б р о к
Чий голос за дверима викрикає
Так жалібно й розпачливо?

Г е р ц о г и н я
(за сценою)
Це я,
Нещасна жінка, тітка короля.
Впустіть, хто небайдуже серце має!
Про співчуття жебрачка вас благає.

Б о л і н г б р о к
Скінчились драми пристрасті шалені:
"Жебрачка і король" іде на сцені.
(до Омерля)
Впусти, кузене, матір, що прийшла
Молить прощення за твої діла.

Й о р к
Хто б не молив, не здумай вибачати,
Щоб злочинам новим не потурати.
Рішуче треба видалить гнійник,
Щоб видужав нарешті чоловік.

Входить г е р ц о г и н я.
Г е р ц о г и н я
Не слухай, мій король, лиху людину,
Яка бажати здатна смерті сину!

Й о р к
Безумна жінко! Ось твій син. Візьми!
Годуй злочинця всохлими грудьми!

Г е р ц о г и н я
(стаючи навколішки)
Жорстокосердий Йорку, зупинися!
Король, мене послухай!

Б о л і н г б р о к
Підіймися!
Г е р ц о г и н я
О ні! З колін довіку я не встану,
Ридати і благать не перестану,
Аж поки ти не зглянешся на плач:
Провину сину нашому пробач!

О м е р л ь
(стаючи навколішки)
Прощення разом з матір'ю благаю!

Й о р к
(стаючи навколішки)
І я покірно голову схиляю:
Щоб справедливе рішення знайти,
Відмов обом, бо пожалкуєш ти!

Г е р ц о г и н я
Що він говорить?! Подивись на нього:
В його очах немає сліз! Тривога
Про короля у нього на словах.
Смішні моління у його вустах:
Нещирі і удавані вони.
А наші йдуть із серця глибини!
Відмові буде радий він, бо знає:
Для нас вона загибель означає.
А ми в молінні душами злились,
На розсуд твій і ласку віддались.
Він тільки й жде, щоб із колін устати,
А ми готові вмерти, – син і мати, –
Не встаючи довіку із землі.
У нас любов і правда на чолі.
Помилуй нас! Пробачення й довіру
Даруй, як милість, за молитву щиру!

Б о л і н г б р о к
Встань, тітонько!

Г е р ц о г и н я
Не встану, бо чекаю,
Коли ти скажеш слово "пробачаю".
Якби тобі я нянькою була,
То з цього б слова вчити почала
Людської мови, щоб її збагнув ти.
О, як його ми хочемо почути!
Хай жалість дасть його твоїм вустам!
М'яке воно – ти відчуваєш сам.
Хай м'якості тобі воно позичить,
Бо королю воно найбільше личить!

Й о р к
Король, ти "Pardonnez moi" скажи.

Г е р ц о г и н я
Від гри словами, боже, збережи!
Лиш про одне, володарю, благаю:
Англійською скажи нам "пробачаю"!
Двозначність слів французьких може вмить
Прощення покаранням замінить.
Твій погляд став добрішим поступово.
Дозволь вустам сказати добре слово,
Щоб, перейнявшись жалістю, ти сам
Промовив щиро: "Пробачаю вам".

Б о л і н г б р о к
Та встань же!

Г е р ц о г и н я
Ні! Молить я перестану,
Коли пробачиш, а раніш не встану.

Б о л і н г б р о к
Пробачив я, і хай мені Господь
Пробачить теж.

Г е р ц о г и н я
О, кров моя і плоть!
О, щастя стать навколішки! Боюся,
Що бачу сон і скоро я проснуся.
Скажи ще раз, що буде син живий.

Б о л і н г б р о к
Пробачив я його.

Г е р ц о г и н я
Ти – бог земний!

Б о л і н г б р о к
А щодо зятя вірного, й абата,
І щодо інших злодіїв зі зграї,
Тепер за ними слідом, як гончак,
Помчить нещадна смерть. Негайно, дядьку,
Погоню відрядіть у всі усюди.
Нехай шукають в Оксфорді і скрізь,
Де тільки можна зрадників зустріти.
Клянусь, що їм на світі вже не жити!
Щасти вам, вірний дядьку! Ти, кузене,
Прощай також і пам'ятай про мене.
Цінуй життя, що мати зберегла.
Служи мені і не замислюй зла.

Г е р ц о г и н я
Ходімо й ми. Дай Боже, щоб віднині
Душа бентежна оновилась в сині.

Ідуть геть.

Сцена четверта

Там же.
Входять с е р П і р с Е к с т о н і слуга.

Е к с т о н
Ти також чув, як наш король сказав:
"Невже немає друга, що звільнив би
Мене навіки від цього страху?"

С л у г а
Звичайно, саме так він і промовив.

Е к с т о н
"Невже немає друга?" — він спитав.
І з особливим наголосом двічі
Він повторив слова ці. Чи не так?

С л у г а
Так, безсумнівно.

Е к с т о н
І на мене пильно
Він подивився, мов на думці мав:
"А чи не ти з душі моєї знімеш
Цей невідступний і постійний страх?"
Той страх у замку в Помфреті тримають.
Я доведу, що друг я королю,
І в'язню замка череп проломлю.

Ідуть геть.

Сцена п'ята

Помфрет. Замкова башта.
Входить к о р о л ь Р і ч а р д.
К о р о л ь Р і ч а р д
Все думаю: чи можна порівняти
Мою в'язницю з всесвітом безкрайнім?
Зробити це не легко, бо істот
У всесвіті населеному – безліч.
А я – одна істота в цій тюрмі.
Як порівняти? Спробую, одначе.
Припустимо, що мозок і душа –
То чоловік і жінка. Це подружжя
Народжує думки. Їх довгий ряд
Наповнить може той маленький всесвіт,
В якому я існую. Цей народ
Подібний до усіх народів світу:
Завжди незадоволені вони.
Думки благочестиві і високі
Сплітаються із сумнівами часто,
Багато суперечностей у них.
"Прийдіть усі", — говориться, наприклад.
А вслід за тим: "Не легше вам пройти,
Аніж верблюду через вушко голки".
А думи честолюбні прагнуть дива:
Щоб продовбали нігті ці слабкі
Прохід крізь кам'яну стіну в'язниці.
Оскільки нездійсненні чудеса,
То думи ці в своїй гордині гинуть.
Сумні думки про спокій і покірність
Підказують, що в рабстві у Фортуни
Не перший я і не останній теж.
Так у ганьбі своїй знаходить втіху
Колодник жалюгідний через те,
Що і до нього в колодках сиділо
Багато тисяч різних волоцюг.
Полегшення колодник відчуває,
Тягар свого нещастя переклавши
На плечі тих, хто відстраждав раніш.
Так зображаю я в одній особі
Багато невдоволених осіб.
То я – король, та, бачачи круг себе
Лиш зрадників, я заздрю жебраку.
То я – жебрак, але поневіряння
Підказують: будь краще королем.
І знову я в короні ненадовго,
Бо згадую, що скинув Болінгброк
Мене з престолу. Я тепер – ніхто.
Та хоч би ким я став, – і кожен смертний, –
Нічим не вдовольниться він ніколи,
Допоки не обернеться в ніщо,
І лиш у цьому відшукає спокій.
Грає музика.
Що чую? Звуки музики? Ха-ха!
Тримайте лад, бо музика жахлива,
Якщо у ній гармонії нема.
Таким же підкоряється законам
І музика державного життя.
Своїм чутливим слухом я ловлю
Розстроєння музичних інструментів,
Та втрату ладу, розлад у державі,
На жаль, почути вчасно не зумів.
Я довго час розтрачував даремно,
Тепер же час мене нещадно губить.
Для нього сам годинником я став:
Думки мої – хвилини; їх рахунок
Ведуть зітхання. Очі – циферблат,
Де стрілка вказівна – мій власний палець,
Який на землю струшує сльозу.
Бій, що годину кожну відміряє, –
То стогін мій, що ударяє в серце,
Неначе дзвін. Так стогони й зітхання
Рахують хід хвилин, годин і днів.
Для Болінгброка час летить, напевне,
А я стою у башті нерухомо
Зозулею в годиннику його.
Не треба більше музики! Хоч кажуть,
Що нею виліковують безумство, –
Боюсь від неї з розуму зійти.
Та все ж благословен, хто дарував
Її мені. Ці звуки – знак любові.
Хоча любов до Річарда – то річ
Доволі дивовижна в цьому світі,
Де зло й ненависть сповнюють серця.

Входить к о н ю х.
К о н ю х
Вітаю короля!

К о р о л ь Р і ч а р д
Вітаю пера!
Хоча ціна обом нам невелика,
Та все ж таки дешевшому із нас
Ціну завищив ти у десять раз.
Хто ти? Навіщо тут, куди приходить
Лиш пес похмурий, що приносить їжу,
Щоб злигодні продовжити мої?

К о н ю х
Я був у тебе конюхом, король,
Коли ще був ти королем над нами.
Проїздом в Йорк потрапив я сюди
І з труднощами дозволу добився
Відвідати хазяїна свого.
Як боляче мені занило серце,
Коли побачить раптом довелось
У Лондоні під час коронування
На Берберійці верхи Болінгброка!
На жеребці, якого так любив ти!
На жеребці, якого я плекав!

К о р о л ь Р і ч а р д
На Берберійці? Розкажи мені,
Як йшов мій кінь під ним?

К о н ю х
Ішов велично,
Погордливо, немов би зневажав
Ту землю, на яку ступав копитом.

К о р о л ь Р і ч а р д
Гордився тим, що Болінгброка ніс?
Із рук моїх ця кляча їла хліб
І ласкою гордилася моєю!
І не спіткнулась кляча? Не упала
(Якщо вже гордість впала у багно)
І зрадникові шию не зламала,
Який в її сідло насильно сів?..
Пробач, мій коню! Лаяв я даремно.
Ти створений, щоб людям підкорятись,
Носити їх і слухатись. А я,
Хоч створений людиною, та мушу
Тягти свою поклажу, наче мул,
І зносити удари Болінгброка.

Входить н а г л я д а ч з блюдом.
Н а г л я д а ч
(до конюха)
Виходь, бо час побачення вже збіг.

К о р о л ь Р і ч а р д
(до конюха)
Прощай, мій друже, вийди за поріг.

К о н ю х
Багато в серці, а сказать не зміг.
(Виходить.)

Н а г л я д а ч
Мілорде, чи не хочете обідать?

К о р о л ь Р і ч а р д
Ти спробуй сам цю їжу, як завжди.
Н а г л я д а ч
Я не смію, мілорде. Мені заборонив це сер Пірс Екстон, який щойно прибув від короля.
К о р о л ь Р і ч а р д
Чорти б тебе, наглядачу, взяли
І Генріха Ланкастера до пари!
Мені уже вривається терпець!
(Б'є наглядача.)

Н а г л я д а ч
На допомогу! Б'ють мене! Рятуйте!

Входять с е р П і р с Е к с т о н і озброєні слуги.

К о р о л ь Р і ч а р д
Що бачу? Смерть загрожує мені?
Загинеш ти від власної сокири!
(Вириває сокиру у одного із слуг
і вбиває його.)
І ти у пекло підеш вслід за ним!
(Вбиває другого слугу.)
Екстон уражає короля Річарда.
Нехай вогонь незгасний вічно палить
Ту руку, що уразила мене!
Ти, Екстоне, підступним віроломством
Заплямував себе перед потомством. –
О душе! З тілом разом не вмирай.
Твій трон – на небі. Відлітай у рай!
(Вмирає.)

Е к с т о н
Одне сказав би у надгробнім слові:
Він був король по доблесті, по крові.
Пролив я кров і доблесть я убив;
Чи цим шляхетний вчинок я зробив?
Диявол, що мою направив руку,
Тепер пекельну обіцяє муку.
(Слугам)
Труп короля везіть до короля,
А інші два хай прийме тут земля.

Ідуть геть.

С ц е н а 6

Уіндзор.