Вигнанці - Конан Дойл Артур
Безмовний, нерухомий офіцер був на віддалі двадцяти кроків від фронту своїх скам'янілих, як статуї, солдатів Перед ними стояв мертвий гарнізон Пуату.
Близько двадцяти чоловік, цілком голих, були прив'язані до низьких кілків лозинами в найжахливіших позах, які свідчили про витерплені ними муки. Попереду стояв сивий комендант, з головешками в очних западинах, з шматками тіла, що обвисали мов лахміття. За ним ряд солдатів із звугленими до колін ногами і такими обгорілими та понівеченими тілами, що, здавалось, тільки лозини підтримували бідолашних. Хвилину четверо товаришів з безмовним жахом дивилися на страшну групу. Потім кожен зробив по своїй вдачі. Де Катіна в цілковитій знемозі, хитаючись, притулився головою до дерева. Дю Лю упав навколішки, гукаючи до неба і потрясаючи стиснутими кулаками в напрямі потемнілого небозводу. Ефраїм, стиснувши губи і блискаючи очима, оглядав заряд рушниці, а Амос Грін почав мовчки бігати навкруги, відшукуючи слід.
Але через мить дю Лю був уже знову на ногах і гасав скрізь, як гінчак, виявлючи сотню подробиць, на які не звернув уваги навіть Амос. Він пробіг кілька кругів навколо трупів, потім одбіг до узлісся і, нарешті, повернувся до звуглених руїн блокгауза, звідки ще здіймався змійкою тонкий димок.
— Зовсім немає слідів жінок та дітей, — здивовано промовив він.
— Боже мій! Хіба тут були жінки й діти?
— Дітей вони, очевидно, тримають, щоб вільно спалити їх у себе в селищах. Жінок же замучать або візьмуть собі, як їм схочеться. Але що треба старому?
— Я хочу спитати його, Амос, — рішуче сказав моряк, — чого це ми ловимо тут гав і стоїмо на якорі, коли треба мчати на всіх парусах слідом за вбивцями?
Дю Лю, усміхаючись, похитав головою.
— Ваш друг — хоробра людина, — промовив він, — коли зважується вчотирьох гнатись за сто п'ятдесятьма ірокезами. Нам треба бути обережними, бо ми втратимо власні скальпи, а через нас, до речі, і мешканці Сен-Марі втратять свої.
— Сен-Марі! — скрикнув де Катіна — Хіба є небезпека для Сен-Марі?
— Так, вони тепер у вовчій пащі. Це сталося сьогодні вночі. Укріплення взяв приступом загін із ста п'ятдесяти чоловік. Сьогодні ранком ірокези пішли на північ. Цілий день вони ховались по лісах між Сен-Марі і Пуату.
— Значить, ми пройшли серед них?
— Так, ми пройшли серед них. Сьогодні вони стояли табором, виславши розвідку. "Рудий Олень" з сином були в ній і натрапили на наш слід. Сьогодні вночі…
— Вони нападуть на Сен-Марі?
— Цілком можливо. Хоч я не думаю, щоб вони зважились на це з таким незначним загоном. Ну в усякому разі нам треба якнайшвидше поспішати назад і попередити замок про небезпеку, що загрожує йому…
Двоє подались назад; голови їх були надто заклопотані іншими думками, щоб рахувати, скільки миль вони пройшли і скільки ще лишається Старий Ефраїм, який менше звик ходити, ніж його молоді товариші, уже шкутильгав і почував біль у ногах, але, незважаючи на це й на поважний вік свій, держався твердо й витривало, як горіхове дерево. Дю Лю знову виступав попереду, прямуючи на північ.
На небі яскраво світив місяць, там він мало допомагав мандрівникам і лісовій хащі. Там було темно і вдень, а вночі стояла така безпросвітна темрява, що де Катіна не бачив деревних стовбурів і зачіпав за них плечима. Часом траплялась відкрита галявина, залита місячним сяйвом; іноді тонкий срібний промінь проривався між гіллям, утворюючи на землі велику білу пляму, але дю Лю уникав відкритих просторів і обминав галявини. Вітер трохи посвіжішав, повітря було сповнене шарудіння й шелесту листя. Крім цього притишеного шуму, навколо залягла тиша й мовчання, порушувані лише зрідка криком сови та тріпотінням крил якого-небудь нічного птаха.
Хоч і темно було, дю Лю йшов так само швидко й упевнено, як і при сонячному світлі. Але його товариші помічали, що вів їх іншим шляхом, бо разів зо два блищала недалеко велика річка, тимчасом як уранці їм траплялись тільки струмки, що в неї впадали. Коли вони вдруге побачили річку, дю Лю показав на протилежний берег, де по воді, освітлені місячним сяйвом, сунулись якісь чорні тіні.
— Ірокезькі човни, — шепнув він. — Їх десять, і в кожному по вісім чоловік. Це другий загін, і теж пливе на північ.
— Чому ви думаєте, що це другий загін?
— Тому, що годиною раніше ми перейшли сліди першого.
Де Катіна дивувався з цього надзвичайного чоловіка, який чув уві сні і розпізнавав сліди там, де звичайне око не бачило й дерев. Дю Лю на одну мить затримався, уважно оглянув човни, потім раптом повернувся спиною до річки і знов заглибився в ліс. Подорожні пройшли близько двох миль, коли раптом піонер прикипів на місці, втягуючи носом повітря, як собака, почувши дичину.
— Смердить горілим деревом, — промовив він. — Десь, не далі як за милю від нас, по цей бік, горить огонь.
— Я теж чую горіле, — підтримав Амос. — Прокрадемось туди і глянемо на їх табір.
— Але будьте обережні, — зауважив дю Лю. — Від хрускоту гілок може залежати ваше життя.
Вони тепер ішли дуже помалу й обережно, поки зненацька між далекими деревами майнуло червоне полум'я вогнища. Посуваючись, як і попереду, між кущами, вони кружляли доти, аж поки знайшли таке місце, звідки могли спостерігати, не рискуючи, що їх помітять.
Кострище з сухих полін яскраво палало серед невеликої галявини. Вогненні язики здіймалися вгору, а сірий дим, ніби корона, завис над ними. Здавалося, то було якесь химерне дерево з сірою листяною кроною й вогненним стовбуром. Поблизу не було ні душі живої, і лише величезне кострище весело гуло й тріщало серед лісного безгоміння. Вони підповзали все ближче й ближче, але біля кострища не помічали ніякого руху, крім пориву вогню, не чули ніякого звуку, крім тріскотіння горящого гілля.
— Чи не підійти до нього? — пошепки промовив де Катіна.
Досвідчений старий піонер заперечливо похитав головою.
— Може, це пастка, — відповів він.
— Або покинутий табір.
— Ні, вогонь горить не більше як з годину.
— До того ж він занадто великий для таборного вогнища, — зауважив Амос.
— Чим же ви поясните це? — спитав дю Лю.
— Це — сигнал.
— Так, очевидно, ви маєте рацію. Це вогнище — небезпечний сусід, тому ходімо від нього, а потім повернемо просто до Сен-Марі.
Незабаром вогонь перетворився на блискучу крапку позаду розвідки, а потім і зовсім зник серед дерев. Дю Лю швидко йшов уперед і, нарешті, дійшов до краю галявини, залитої місячним сяйвом. Він тільки хотів обійти її, як раптом схопив де Катіна за плече, штовхнувши його в зарості сумахів; Амос зробив те саме з Ефраїмом Саведжем.
З протилежного боку галявини вийшов чоловік. Він перейшов її навскоси і попрямував до річки; ішов, зігнувшись майже вдвоє. Коли невідомий вийшов з-під тіні дерев, наші розвідники побачили індійського воїна в повному бойовому розфарбованні, у мокасинах, набедренному покрові, і. з мушкетом. За ним слідком ішов другий, потім третій, четвертий і т. д. Здавалось, увесь ліс був повен людей, і їм кінця немає. Вони всі рухались як тіні при світлі місяця, безмовно, однаково нахиляючись, пробігали галявину не зупиняючись і беззвучно, один за одним. Останнім ішов чоловік в обшитій хутром мисливській куртці і в шапці з пером на голові. Він прослизнув, як і інші. І всі зникли в пітьмі так же тихо, як і з'явились. Минуло хвилин п'ять перше, ніж дю Лю зважився вийти із засідки.
— Присягаюсь святою Анною! — прошепотів він. — Порахували ви їх?
— Триста дев'яносто шість, — відповів Амос.
— По-моєму, чотириста два.
— А ви думали, що їх тільки півтораста! — зауважив де Катіна.
— Ах, ви не розумієте. Це ж другий загін! Ті, що взяли блокгауз, повинні бути он там, бо їх слід іде між нами і річкою.
— Звичайно, це інші. Тут не було ні одного свіжого скальпа, — сказав Амос.
Дю Лю похвально глянув на молодого мисливця.
— Слово честі, — сказав він, я не знав, що ви, жителі, лісів, такі молодці. У вас є очі, мосьє, і, може, коли ви з задоволенням згадаєте, що саме Грейсолон дю Лю сказав вам це.
Амос спалахнув гордістю від слів цього чоловіка, ім'я якого шанували скрізь, де тільки купці або мисливці курили, сидячи коло табірного вогнища.
— Їх зібралось тепер, — повагом сказав дю Лю, — близько шести сот воїнів. Якщо ми не попередимо мешканців Сен-Марі, ці чорти зроблять їм пастку. Загони їхні стягуються і водою і сушею. До світанку кількість їх може дійти до тисячі воїнів. Наш обов'язок іти вперед, щоб вчасно попередити своїх.
— Він каже правду, — умовляв Амос Ефраїма. — Ні, самі ви вже нізащо не підете.
Він схопив за руку старого моряка і силоміць перешкодив йому кинутись у ліс.
— Є один спосіб зіпсувати їм нічну розвагу, — сказав дю Лю. — Дерева сухі, як порох; уже три місяці не було ні краплини дощу.
— Ну?
— І вітер дме просто на їхній табір, а річка у нього в тилу.
— Нам треба підпалити ліс!
— Кращого нічого не вигадаєш.
Миттю дю Лю зібрав оберемок сухого хмизу, склавши його купою біля кореня засохлого бука, сухого, як губка. Удару кременя об сталь було досить, щоб спалахнув вогонь; поволі довшаючи й розгораючись, він став охоплювати білі клапті звислої кори. Через чверть милі дю Лю зробив те саме, потім повторив це ще один раз. Тепер ліс запалав у трьох різних місцях. Швидко відходячи, розвідники чули за собою хрускіт пожежі, що все дужче розгоралась, і коли, наближаючись до Сен-Марі, оглянулись назад, то побачили довгу смугу полум'я, яка ширилась на захід до річки Рішельє і здіймалась до неба величезними стовпами щоразу, як траплялись купи сосон, що їх охоплював вогонь, наче оберемки хмизу. Дю Лю мовчки посміхнувся, дивлячись на величезну заграву на небі.
— Доведеться їм поплавати, — злісно промовив він. — Човнів не вистачить на всіх. Ах, коли б у мене було чоловік двісті моїх "лісових бродяг", ні один із цих чортів не втік би від мене живий.
— Між ірокезами був воїн, одягнений по-нашому, — зауважив Амос.
— Так, і це найгірший із них. Батько його був голландський купець, мати — ірокезка, а він сам відомий під ім'ям "Фламандського Метиса". Ах, я добре знаю його і скажу вам, прямо, що коли в пеклі потрібен буде король, то його знайдуть у вігвамі Метиса. Присягаюсь святою Анною, у мене є з ним особисті рахунки, і, може, мені вдасться помститися на ньому ще.
