Молода гвардія - Фадєєв Олександр
А хто не повірить, нічого не скаже. Може, і є такий дурний, хто виказав би вас, та хто ж тепер насмілиться? — спокійно всміхаючись, мовила жінка.— Всі знають, скоро наші прийдуть... Розбирайтесь, лягайте на ліжко, а я вас укрию, щоб тепло було. Ми з сином удвох спимо, то нам тепло...
— Я вас зігнала?!. Ні, ні,— жваво сказала Катя,— мені хоч па лаві, хоч на долівці, все одно я спати не буду.
— Заснете. А нам однаково вставати.
У хаті справді було дуже холодно,— відчувалося, що в ній не палено цю зиму. Катя вже звикла до того, що в хатах при німцях не палять, а їжу — нехитру юшку, або кашу, чи картоплю — люди варять нашвидку — на трісочках, на соломці.
Катя скинула кожушок, валянки й лягла. Хазяйка накрила її стьобаною ковдрою, а зверху кожушком. І Катя не помітила, як заснула.
Розбудив її страшний гучний удар, який вона вві сні не так сприйняла на слух, як відчула всім тілом. Ще нічого не розуміючи, вона підвелась на ліжку, і в цю мить ще та ще кілька вдарів-вибухів струсонули повітря, весь навколишній світ. Катя почула густе ревіння моторів,— літаки промчали низько над селом один за одним і зразу набрали висоту по неймовірній кривій. Катя не те що зрозуміла, вона просто пізнала по звуку, що це наші їли.
— Наші! — вигукнула вона.
— Так, то наші,— стримано мовив хлопчик, що сидів на лаві біля вікна.
— Сашко, одягайся,, одягайтесь і ви, Віро, чи як вас! Наші-бо, наші, а як дадуть — не встанеш! — говорила Галя, стоячи посеред хати з полиновим, віником у руці.
Хоч у хаті й було холодно, Галя стояла на долівці боса, з оголеними руками, і хлопчик також сидів роздягнений.
— Нічого вони не дадуть,— сказав хлопчик з усвідомленням своєї вищості над жінками,— вони по укріпленнях б'ють.
Він сидів, підібгавши під лаву схрещені босі ніжки, щуи-ЛИЙ хлопчик з серйозними очима дорослої людини.
— Наші їли — в таку погоду! — гаряче казала Катя.
— Ні, то з ночі заліпило,— заперечив хлопчик, піймавши її погляд, звернений до вкритих памороззю шибок.— Погода гарна, сонця немає, а сніг уже не йде...
Звикнувши, бувши вчителькою, справу мати з підлітками його віку, Катя відчувала, що хлопчик цікавиться нею і що йому хочеться, щоб вона звернула на нього увагу. Але хлопчикові було таке властиве й почуття гідності, що ні в жестах, ні в інтонаціях він не дозволяв собі нічого, що можна було б сприйняти як нескромність.
Катя чула несамовиту трель зенітних кулеметів десь перед селом. Хоч яка була вона збентежена, вона не могла не відзначити, що німці ще не мають тут зенітної артилерії. Це означало, що ця лінія укріплень тільки тепер зненацька стала важливою лінією оборони.
— Швидше б уже наші приходили! — казала Галя.— У нас і льоху нема. Коли відступали, ми від німецьких літаків до сусідів бігали в погріб, а то — просто в поле,— полягаємо у бур'ян чи в межу, вуха позатуляємо й ждемо...
Нові бомбові удари — один, другий, третій — струсонули хатинку, і знову наші літаки, ревучи, промчали над селом і шугонули в височінь.
— Ой рідненькі ж ви мої! —— гукнула Галя і, сівши навпочіпки, затулила вуха долонями.
Ця жінка, що присіла навпочіпки, почувши літаки, була хазяйкою головної квартири партизанів цього району. Через квартиру Галі Корнієнко йшов головний потік тих, що тікали з полону, чи солдатів Червоної Армії, що виходили з оточення. Катя знала, що Галин чоловік загинув при самому початку війни і що двоє маленьких дітей її померли від дизентерії в час окупації. Було щось дуже наївне й дуже людське в цьому мимовільному русі Галі — стати нижчою, сховатись від небезпеки, бодай заткнувши вуха, щоб не чути. Катя, кинувшись до Галі, обняла її:
— Не бійтесь, не бійтесь!..— вигукнула Катя з почуттям.
— А я й не боюсь, та немов жінці так годиться...— Галя підняла до неї спокійне обличчя в темних родимках і засміялась... і
У цій хатинці Катерина Павлівна пробула цілий день. Потрібна була вся її витримка, щоб досидіти до темноти,— так хотілось мерщій вийти назустріч нашим. Цілий день наші їли, супроводжувані винищувачами, обробляли укріплення перед селом. Ілів було небагато,— судячи з усього, дві трійки. Вони робили по два-три заходи, а відбомбившись, повертались на зарядку, заправку й прилітали знов. Так вони працювали з тієї вранішньої години, коли розбудили Катю, аж поки не стемніло.
Цілий день точились над селом повітряні бої між нашими винищувачами та "мессерами". Інколи чути було, як проходили з гудінням, дуже високо, радянські бомбардувальники на якісь далекі рубежі оборони німців. Вони, мабуть, бомбили укріплення на річці Деркул, яка впадає в Донець коло бази Митякинського загону, де в глиняній печері, завалений, стояв газик Івана Федоровича.
Кілька разів протягом дня пролітали німецькі штурмовики й скидали бомби десь поблизу, можливо, за річкою Ка-мишною. Звідти весь час було чути гуркіт важкої артилерії.
Одного разу безладна артилерійська стрілянина зайшла в близькій смузі, за німецькими укріпленнями, куди лежав тепер шлях Катерини Павліни. Стрілянина виникла начебто віддалік, а потім наблизилась і десь уже зовсім поряд, дійшовши апогею, раптом стихла. Надвечір вона знов розгорілась, ця стрілянина, снаряди розривались перед самим селом. Протягом кількох хвилин, відповідаючи, били німецькі гармати, били так часто, що в хаті не можна було розмовляти.
Катерина Павлівна та Галя значуще переглядались. І тільки маленький Сашко все дивився перед собою з загадковим виразом.
Ці бої в повітрі і артилерійська стрілянина змусили жителів поховатись по хатах та льохах і врятували Катерину Павлівну од відвідувачів. А німецькі солдати були, видно, заклопотані своїм ділом. Здавалося, що село порожнє, і лише в оцій хатині живуть вони троє — дві жінки й хлопчик.
Що менше лишалось часу до тієї вирішальної, а може, й згубної хвилини, коли Катя мусила виступити, то важче їй було володіти собою. Вона випитувала в Галі подробиці дороги, яку мала пройти, і чи зможе хто-небудь показати їй дорогу, а Галя тільки говорила:
— Не тривожте себе, спочивайте. Встигнете ще натри-вожитись.
Мабуть, Галя й сама нічого не знала, а просто жаліла її, і це тільки посилювало Катину збентеженість. Але якби хто-небудь сторонній зайшов зараз до хати й заговорив 8 Катею, не здогадався б про її переживання.
Сутінки стали густіші, і перестали вже кружляти їли, і замовкли зенітні кулемети. Все стихло довкола, і тільки в далекому безмірному просторі все ще тривало своє незрозуміле трудове, бойове життя-боротьба. Маленький Сашко спустив свої схрещені під лавою ноги у валянках, в які він усе-таки взувся вдень, підійшов до дверей і мовчки став напинати на себе латаний кожушок — колись білої, а тепер брудної шкіри.
— Пора вам, Вірочко,— сказала Галя,— саме час. Вони, чорти, ляжуть тепер трошки спочити. А І8 своїх до нас може зайти хто-небудь, краще буде, щоб вони вас не бачили.
В сутінках трудно було розгледіти її обличчя, голос звучав глухо.
— Куди хлопчик збирається? — спитала Катя з невиразним тривожним почуттям, що спалахнуло в ній.
— Нічого, нічого,— похапцем сказала Галя. Вона рвучко забігала по хаті, допомагаючи одягтись Каті й синові.
На мить Катин погляд з материнським виразом спинився на блідому личку Сашка. Так ось хто був той знаменитий провідник, який протягом п'яти місяців окупації проводив через усю глибину ворожих укріплень,— проводив і поодинці, і групами, і цілими загонами,— сотні, а може, й тисячі наших людей! А хлопчик уже не дивився на Катю. Він надягав свій кожушок і всіма рухами неначе говорив: "Багато було в тебе часу подивитись на мене, так ти не догадалась, а тепер ти краще мені не заважай".
— Ви трохи зачекайте, а д вийду початую і вам скажу.— Галя допомогла Катерині Павлівні просунути руки, що не гнулися в рукавах кожушка, за лямки і поправила торбу на її спині.— Попрощаймося ж, бо потім не буде коли. Дай бог вам щастя...
Вони поцілувались, і Галя вийшла 8 хати. Катя вже не дивувалася, що мати не приголубила сина, навіть не попрощалася з ним,— тепер Катя вже ні з чого не дивувалась. Вона розуміла, що слова "вони звикли" тут ні до чого. Сама вона, Катя, не вдержалась і зацілувала б, придушила б в обіймах свого хлопчика, коли б судилось проводжати його на таке смертельно небезпечне діло. Але Катя не могла не погодитися, що Галя робить правильніше. І, мабуть, коли б Галя вчинила інакше, маленький Сашко ухилився б від її ласки, навіть сприйняв би її вороже, бо материнська ласка могла тепер тільки розм'якшити його.
Катя почувала себе ніяково наодинці з Сашком. Бо розуміла: все, що скаже, прозвучить фальшиво. Але таки не витримала й сказала вельми діловим тоном:
— Ти далеко не ходи, а тільки покажи мені, де пройти поміж тими укріпленнями. Далі я дорогу знаю.
Сашко мовчав і не дивився на неї. А тут і Галя прочинила двері й пошепки сказала:
— Ідіть, нема нікого...
Була похмура, тиха, не дуже холодна і не темна ніч,— либонь, місяць стояв за пеленою зимового туману, та й від снігу було видніше.
Сашко — не в шапці, а в дуже поношеному й надто великому для нього пожмаканому картузі, без рукавиць, у валянках — пішов не озираючись просто в поле. Видно, він добре знав, що мати не підведе: сказала "нема нікого",— отже, нікого й нема.
Хвиляста лінія пагорбів, через яку вони мали пройти, витягнена з півночі на південь, була вододілом поміж річкою Деркулом та її притокою Камипгаою. Село лежало в низинці між невисокими двома відрогами, що тяглися в степ у напрямі Деркулу, потроху знижуючись і зливаючись зі степом. Сашко йшов просто полем геть від села, щоб перетяти один із цих відрогів. Катя зрозуміла, чому взяв Сашко цей напрям: хоч як мало здіймався над степом відріг,— коли вони зайшли за нього, їх уже не можна було бачити з села. Перебравшись на другий бік відрога, Сашко повернув уздовж нього на схід. Тепер вони йшли перпендикулярно до лінії пагорбів з німецькими укріпленнями.
Відтоді, як вони вийшли, Сашко ні разу не озирнувся, чи не відстала його супутниця. Вона покірно плентала за ним. Вони йшли тепер по негустій стерні, що стирчала з неглибокого снігу,— низинкою такою ж, як і та, де лежало село. Як і минулої ночі, добре чути було, як метушаться німецькі війська, відступаючи по грейдерних дорогах, десь од села на південь і на північ.
