Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

Є й такі, у яких поголена вся голова. Усі ці особливості зачіски залежать від того, з якого племені походить жінка — пель, манде, бамбара та ін. Не вдаватимусь тут у всі тонкощі етнографії, — це не мій фах, до того ж, після повернення Тассен має докладно висвітлити це все у своїй книзі, яка буде належмо документована.

Чоловіки носять білі блузи або тільки пов’язки на стегнах, їхні головні убори надзвичайно різноманітні — від фесок "чечіа" до солом’яних брилів. На знак вітання вони хвилин п’ять б’ють себе долонями по стегнах, повторюючи "Дагаре", "Іні-тілі або Іні су-ку-ма", що має означати "добридень".

Ми пробули в Тімбо два дні, тому що всім нам треба було відпочити.

На другий день, тобто 14 грудня, ми були дуже стурбовані долею нашого провідника. Весь день його марно розшукували. Моріліре зник.

Заспокойтесь: 15-го, коли ми вирушали, він був на своєму місці і, ще до того, як ми прокинулись, устиг пустити в хід свій дрючок, щоб у погоничів не лишалося сумнівів Щодо його місцеперебування. Допитаний Барсаком, Моріліре уперто стояв на тому, що напередодні не виходив з табору. У нас не було певності, що він бреше, та й взагалі, очевидно, Моріліре просто захотілося трохи "погуляти" — бажання, яке можна було пробачити. Його облишили, і на цьому скінчилось.

Дорога після Тімбо змінилась і поступово перетворилася на звичайну стежку. Отже, ми стаємо справжніми дослідниками.

Змінилась і місцевість, вона стала пересіченою, і ми тепер тільки те й робимо, що піднімаємось і спускаємось. Вирушивши з Тімбо, ми спочатку вибрались на досить стрімкий пагорб, з якого одразу довелося з’їхати вниз, перейти рівниною і знову пуститися вгору, до села Даухеріко, в околиці якого ми маємо намір заночувати.

Після відпочинку наша колона посувається вперед швидше ніж звичайно, і ми прибули в це село до шостої години вечора.

Там нас чекала дружня зустріч. До нас вийшов старшина з подарунками. Барсак дякував, йому відповідали вітальними вигуками.

— Мене і в моєму виборчому округу так не вітають, — задоволено заявив Барсак. — Нічого іншого я й не чекав. Досить виступити перед ними!

Схоже на те, що він має рацію. Хоча Бодрієр недовірливо хитає головою.

А старшина все не вгавав. Він запрошував нас розміститися в кращих хатах його села, а нашу супутницю просив ощасливити його власний дім. Такий палкий прийом припав нам до серця, вся наша дальша подорож ввижалася нам у рожевому світлі, коли це раптом Малік, наблизившись до мадемуазель Морна, хутко прошепотіла:

— Не йди, хазяйко! Інакше смерть!

Мадемуазель Морна здивовано глянула на малу негритянку. Розуміється, я теж усе чув, як і належить порядному журналістові. Чув таксіж і капітан Марсеней, хоч це й не його фах. Спершу він здивувався, але після короткого роздуму, миттю відкараскавшись від набридливого старшини, віддав наказ ставати табором. Прислухавшись, я зрозумів, що ми ночуватимемо під надійною охороною.

Ці заходи примусили мене замислитись. Капітан добре обізнаний з країною чорних — невже й він вірить у ту небезпеку, про яку попередила Малік?

Амедей Флоранс.

VI. ТРЕТЯ СТАТТЯ АМЕДЕЯ ФЛОРАНСА

Третю статтю свого спеціального кореспондента "Експансіон франсез" опублікувала 5 лютого. З причин, про які ми незабаром дізнаємось, це була остання стаття, одержана газетою від її досвідченого репортера. Читачі її, отже, довгий час не могли довідатись, що означало загадкове явище, описане Амедеєм Флорансом в останніх рядках цієї статті, повне роз’яснення якого буде подано в подальшій розповіді.

Експедиція Барсака

(Від нашого спеціального кореспондента)

Канкан, 24 грудня. Ми прибули сюди вчора вранці і маємо вирушити завтра, в перший день різдва.

У попередній статті я розповів вам, як Малік застерегла мадемуазель Морна про небезпеку для її життя і як капітан Марсеней вирішив отаборитися поза селом, на тому самому місці, де ми спинились.

Він наказав тубільцям повернутися до себе в село і не наближатися до нашого табору.

Бодрієр, як завжди прихильник обережності, всіляко вітав наказ, хоч і не знав причини такого рішення. Зате Барсак, якому вже ввижалися тріумфальні арки з зелені, перевитої триколірними стрічками, не зміг приховати досади.

— Хто тут начальник, капітане? — спитав він уривчасто, з глухим гнівом.

— Ви, пане Депутат, — відповів той холодно, але ввічливо.

— В такому разі, чому ви, не спитавши моєї думки, віддали наказ ставати табором, замість того, щоб заночувати у жителів, ще й прогнали цих негріЬ, які прийшли до нас з найкращими намірами?

— Я дізнався, що проти нас готувалася змова.

— Змова!.. — вигукнув Барсак насмішкувато. — Серед цих чесних негрів!.. За тридцять п’ять кілометрів від Тімбо!.. Отаке скажете!

— Заспокойтесь, прошу вас, пане Барсак, — заговорила мадемуазель Морна, — і послухайте, що я вам скажу. Я тільки-но розмовляла з Малік. Це вона попередила пана Марсенея про змову проти нас. Чули ви коли-небудь, що таке дунг-коно?

Барсак заперечливо хитнув головою.

— А я знаю, що це таке, — перебив доктор Шатонней, який саме надійшов. — Це смертельна отрута, яка має одну особливість: вона вбиває свої жертви тільки на восьмий день.

— Тож послухайте, яку змову готували проти нас жителі села, — продовжувала мадемуазель Морна. — Малік чула, як старшина Даухеріко домовлявся про це із старшинами сусідніх сіл. Доло Саррон — так звуть цього негідника — готував нам дружню зустріч з тим, щоб, запросивши кого до себе в дім, кого до своїх спільників, почастувати нас місцевими стравами й напоями, від яких ми не відмовилися б. Одночасно мали напоїти і солдатів. На завтра ми б вирушили далі, нічого не помічаючи, і лише за кілька днів почали б відчувати дію отрути. Розуміється, жителі прилеглих сіл очікували б цього моменту, і, оскільки наша охорона теж була б дезорганізована, вони розтятли б наш вантаж, забрали б у неволю наших носіїв і погоничів, заволоділи б також нашими кіньми й ослами.

Можна собі уявити, як схвилювала нас ця звістка. Барсак був просто вражений, Бодрієр торжествував.

16 грудня на світанку ми вирушили. Об’їжджаючи село, в цю ранню годину ще майже безлюдне, бачили старого мерзотника Доло Саррона, який стежив за нами і, як мені здалося, зробив погрозливий жест.

Проїхавши з кілометр, ми опинилися в лісі, де, як сказав нам доктор Шатонней, росли дерева каріте, нтаба та бан. Ось що він розповів:

— Нтаба, це гігантський фікус, його листя має від двадцяти п’яти до тридцяти сантиметрів завдовжки і вживається для покрівель. Плоди нтаби дозрівають у червні і складаються з трьох-чотирьох великих зернин у дуже долодкому соку. Тубільці охоче ласують ними, європейці ж віддають перевагу плодам саба, які нагадують вишні. Плоди пальми бан — ви їх бачите — схожі на соснові шишки; віти її йдуть на дахи, а також на корзини для продуктів — у нас в обозі є кілька таких. З листя виготовляють брилі, мати, базарні кошики. Із висушених розколених гілок виходять чудові факели.

Можливо, все це, що я вам тут розповідаю, позбавлене захоплюючого інтересу. На жаль, не в моїх можливостях щось змінити. Коли я вирушав з експедицією Барсака, я готувався писати захоплюючі кореспонденції, наповнені казковими пригодами. Присмерк незайманих лісів, боротьба із стихіями, сутички з хижими звірами, бої з незліченними арміями негрів — ось що ввижалося мені у мріях. Яке розчарування! Замість пралісу — оці хащі, і ніяких труднощів, спричинених силами природи. Із тварин, крім гіпопотамів і кайманів, правда, дуже численних, ми бачили тільки стада антилоп та ще де-не-де кількох слонів. Що ж до негрів, то вони скрізь зустрічають нас по-дружньому, за винятком хіба що старого розбійника Доло Сарронз. Одне слово, подорож наша дуже одноманітна.

Після Даухеріко ми спочатку піднялися на пагорб, потім спустилися до Багарейї, в долині Тінкіссо. Тут я помітив, не маючи нічого цікавого для спостереження, шо Чумукі більше не тримається в ар’єргарді, а приєднався до Моріліре. Може, посварився з Тонгане? Чумукі й Моріліре розмовляють, як найкращі в світі друзі. Ну що ж! Тим краще.

А Тонгане, здається, анітрохи не шкодує за товаришем. Тримаючись позад обозу, він балакає з Малік, і розмова в них щось дуже жвава. Ідилія, та й годі!

Після Багарейї знов пішли хащі, які все більше всихають, і далі шлях наш пролягає весь час по рівнині аж до Канкана, куди ми прибули вчора, 23-го, вранці, з запізненням на дванадцять грдин, і де я закінчую цю статтю.

Причиною запізнення була нова втеча Моріліре. Він зник 22-го, серед дня, коли ми збирались вирушати після зупинки. Марно шукали його скрізь — довелося відкласти від’їзд і чекати.

На ранок наш провідник був на місці і, як звичайно, ладнав обоз у дорогу, так, ніби нічого й не сталося.

Цього разу годі було заперечувати, що він пропадав. Моріліре й не заперечував. Він пояснив, що мусив повернутися на місце попередньої зупинки, бо забув там карти капітана Марсенея. Капітан добре вилаяв його, і на тому скінчилось.

Я б і не згадав тут про цю подію, якби Сен-Берен не спробував перебільшити її важливість з властивою йому багатою фантазією. Тієї ночі його мучило безсоння, і він буцімто бачив, як наш провідник повертався до табору, тільки (як він у великій таємниці повідомив капітанові Марсенею) Моріліре повертався не з заходу, звідки ми прибули, а зі сходу, тобто з боку Канкана, отже він не міг шукати там забутих речей, а коли так, то, виходить, він бреше.

Таке повідомлення, можливо, заслуговувало б на увагу, якби воно не походило від Сен-Берена. Але Сен-Берен!.. Він такий неуважний, що міг переплутати, де схід і де захід.

Сьогодні вдень ми блукали по Канкану — мадемуазель Морна, Барсак, Сен-Берен і я, а вели нас Чумукі й Моріліре...

Але я, здається, трохи поспішив. Тут потрібні деякі пояснення.

Справа в тому, що Моріліре кілька днів не переставав нам набридати всім по черзі, вихваляючи незрівнянного чаклуна і віщуна, якогось Кенієлалу, який проживає в Канкані і має винятковий пророчий дар. І Моріліре знов і знов умовляв нас особисто в цьому пересвідчитись. Розуміється, ми всі, ніби зговорившися, рішуче відмовлялись. Не на те прибули ми в саме серце Африки, щоб звертатися до якихось ясновидців!

І от, супровбдячи нас у прогулянці по Канкану, Моріліре і Чумукі раптом спиняються перед хатиною, яка нічим особливим не виділяється.