Танцівниця з Ідзу - Кавабата Ясунарі

І

Коли звивиста дорога майже привела мене до перевалу Амагі, від підніжжя гори, оповивши білястою пеленою густий криптомерієвий ліс, швидко почала наближатися смуга дощу.

Мені було двадцять. У форменому кашкеті учня середньої школи вищого ступеня, в кімоно з темно-синьої касурі[1] в хакама[2], з ранцем за плечима ось уже четвертий день я сам подорожував провінцією Ідзу: першу ніч провів на гарячих мінеральних джерелах у Сюдзендзі, дві — в Югасіма, а тепер у високих гета[3] добувся до перевалу Амагі. Милуючись осінньою красою хвилястих гір, дикого пралісу й глибокої ущелини, я поспішав, розтривожений потаємною надією.

Тим часом великими краплями сипнув дощ, і крутою дорогою я побіг угору. А коли, полегшено зітхнувши, спинився перед порогом чайної на північному боці перевалу, то завмер: моє сподівання справдилося — мандрівні артисти відпочивали саме в цій оселі.

Танцівниця, що першою помітила мій прихід, мерщій перевернула свій дзабутон[4] і запропонувала його мені.

— Та що ви...— промимрив я.

Чи то від швидкого бігу, чи то з несподіванки, але я навіть не спромігся на слово подяки — горло мені наче перехопило. Сівши навпроти дівчини, я з кишені рукава квапливо витягнув цигарку. Танцівниця подала мені попільничку, що стояла перед її супутницею. А я все мовчав.

Танцівниця на вигляд мала років сімнадцять. Старовинна не відома мені зачіска напрочуд пасувала до її овального, з урочистим виразом обличчя і робила його ніби ще меншим, ніж було насправді. Здавалося, та дівчина з розкішною зачіскою зійшла з гравюри, навіяної стародавньою повістю. З нею була літня жінка, двоє дівчат і парубок років двадцяти п'яти, з емблемою службовця готелю на гарячих джерелах у Нагаока.

Досі цих мандрівних артистів я зустрічав двічі: вперше на дорозі до Югасіма, неподалік мосту Югава, коли вони простували до Сюдзендзі. Дівчат тоді було троє, танцівниця несла великий барабан. Я кілька разів сумно озирався їм услід: спершу я гадав, що то був звичайний смуток самотнього подорожнього за людьми. На другий день мого перебування на гарячих джерелах у Югасіма, надвечір, мандрівні артисти забрели до готелю, де я зупинився. Затамувавши дух, я зі сходів спостерігав, як дівчина танцює на помості у вестибюлі.

"Якщо позавчора вони були в Сюдзендзі, сьогодні вночі — в Югасіма, то завтра будуть за перевалом Амагі, на гарячих джерелах у Югано. До перевалу гірською дорогою щонайбільше сім рі[5], тож я їх ще наздожену",— думав я, вирушаючи в путь. Однак тепер, пережидаючи дощ у чайній, віч-на-віч з артистами, я розгубився.

Незабаром стара господиня чайної відвела мене в окрему кімнатку без дверей і сьодзі[6], що, певно, були тут зайві. Я глянув крізь вікно вниз — в безодні, якої не досягав погляд, губилася ущелина. Тіло в мене взялося сиротами, я так дрижав, що не міг звести зуб на зуб. Господиня принесла чаю, і я признався, що змерз.

— Ой лишенько, та ви ж геть змокли! Побудьте трохи з нами, посушіться,— мало не силоміць потягла вона мене за руку до своєї кімнати.

Як тільки відсунулися сьодзі, зсередини війнуло теплом — у заглибині долівки горіло вогнище. На порозі я нерішуче зупинився. Біля вогню, схрестивши ноги, сидів посинілий, як утопленик, дідусь; його зжовклі, загноєні очі сумно глянули на мене. Довкола нього лежала купа старих листів і паперових пакетиків. Я сторопів, приголомшено дивлячись на цю гірську химеру, яку навряд чи й назовеш живою людською істотою.

— Ой, вибачте за безлад... Не зважайте на нього. Може, вам неприємно дивитися, то вже вибачайте. Він зовсім не може ходити.

Господиня чайної розповіла, що старий уже давно паралізований. Ота купа паперу — то все листи з порадами, як лікувати параліч, а в пакетиках — ліки, виписані з різних провінцій. Старий розпитує в подорожніх, що проходять через перевал, вичитує у газетних рекламах, як лікуватися, і все сподівається одужати.

Не знаючи, що відповісти старій, я нахилився до вогню. "Чому бідолаху не відвезуть у долину? Якщо тут навіть восени така холоднеча, то що ж буде взимку, коли на перевалі завиє хуртовина?" — думав я. Задвигтіла хатина — мимо проїхала автомашина. З мого кімоно почала здійматися пара. Стара повернулась у чайну й заговорила до літньої жінки:

— Невже це та сама дівчина, що була з тобою минулого разу? Гарна дівчина, нівроку. Красуня! Щастить тобі, люба... Дівчата взагалі швидко ростуть.

Збігла, може, година. Зненацька у будинку зчинилась якась метушня. "Певно, артисти лаштуються в дорогу",— подумав я. Серце моє тривожно забилося, але я не наважився встати й собі піти за ними. "Хоч вони й звикли до мандрів, але далеко від мене не втечуть. Якщо і відійдуть на десять-двадцять тьо[7], то все одно дожену". Сидячи біля вогнища, я намагався погамувати свою тривогу. Та коли артисти пішли, серце болісно защеміло. У старої, що виходила їх проводжати, я запитав:

— Де ж вони ночуватимуть?

— Хто зна... Де знайдуть клієнта, там і ночуватимуть... їм однаково...— Прихована зневага в тих словах тільки підстьобнула мене. "От і чудово, — подумав я.— Коли так, то запрошу танцівницю до себе в номер..."

Надворі сіялася мжичка, вершини гір проясніли.

— Скоро зовсім випогодиться, тож перечекайте,— радила стара, але я довго не міг усидіти.

— Бережіть здоров'я, дідусю, бо скоро зима,— мовив я щиро й підвівся. Старий сумовито повів пожовклими очима й хитнув головою.

— Стривайте! Стривайте, паночку! — кинулась за мною господиня.— Я стільки не заслужила. Що ви...— Вона вхопилася рукою за мій ранець і все вибачалась, що погано мене прийняла. Казала, що проведе мене аж до перевалу і так дріботіла поруч десь із сотню метрів, без кінця повторюючи: — Я стільки не заслужила... Що ви... Вибачте, що погано вас прийняла. Але я вас запам'ятала. Рада буду вам віддячити, коли ще завітаєте до нас. Тож не гребуйте, заходьте. Я вас ніколи не забуду...

Я розчулився мало не до сліз. Так дякувати за п'ятдесят сен![8] Мені кортіло якнайшвидше догнати танцівницю, та стара затримувала. Нарешті ми дійшли до тунелю.

— Щиро вам дякую! Вертайтеся додому, бо ж старого нікому доглянути,— промовив я, і вона тільки тоді відпустила мій ранець.

Я ввійшов у тунель. З його склепіння капали холодні краплі. Попереду маленькою цяткою світився вихід у південну частину провінції Ідзу.

II

З тунелю стрімко вниз збігала дорога, з одного боку захищена від провалля побіленим кам'яним парапетом. В глибині цієї панорами, схожої на макет, маячіли постаті мандрівних артистів. За яких шість тьо я наздогнав їх. Але відразу не наважився сповільнити кроки і з удавано байдужим виглядом проминув жіночий гурт. Парубок, що йшов трохи попереду, побачивши мене, зупинився.

— Ви, бачу, прудко ходите... Добре, що хоч дощ перестав.

Я радо приєднався до нього, а він почав розпитувати мене про се про те. Помітивши, що ми жваво розмовляємо, жінки наддали ходи й наздогнали нас. Парубок ніс лозяний кошик, літня жінка — цуценя. Старша дівчина несла щось зав'язане у барвистій хустці, а середульша — невеличкий кошичок. У танцівниці за плечима висів барабан. Тепер і літня жінка зрідка перекидалася зі мною словом-другим.

Цей хлопець — студент...— прошепотіла старша дівчина танцівниці.

Я оглянувся, а вона, всміхаючись, провадила далі:

— Правда? Я відразу здогадалась... Бо у нас на острові часто бувають студенти.

Я довідався, що мої супутники постійно живуть у порту Хабу на острові Осіма. З настанням весни вони покинули рідну домівку й пустилися в мандри. Скоро почнуться холоди, а до зими вони ще не готові, тож, мовляв, побудуть днів десять у Сімоді й після відвідин готелів на гарячих джерелах в Іто повернуться додому. Згадка про острів Осіму викликала в мене піднесений настрій, і я знову замилувався старовинною зачіскою танцівниці.

— Адже таки багато студентів приїжджає до нас купатися? — звернулась танцівниця до своєї супутниці.

— Влітку, мабуть? — Я обернувся, а танцівниця розгублено й тихо проказала:

— Бувають і взимку...

— Взимку?

Дівчина поглянула на свою супутницю і всміхнулася.

— А хіба взимку можна купатися? — перепитав я.

Вона зашарілася, а тоді поважно кивнула головою.

— Ото скаже!..— Літня жінка засміялася.

До Югано було яких три рі. Дорога полого спускалася вздовж річки Кавадзугава. Одразу за перевалом гори й небо прибрали трохи іншого забарвлення — такими вони бувають тільки на півдні. Отак, за розмовою, я подружився з парубком, тож коли за невеличкими сільцями Огінорі й Насімото на узгір'ї завидніли солом'яні стріхи Югано, я не витримав і сказав, що хотів би піти з ними аж до Сімоди. Парубок зрадів. Перед нічліжним домом, коли літня жінка вже хотіла прощатися зі мною, він промовив:

— Панич хотів би залишитися з нами.

— Що ж, нехай залишається. Супутник у дорозі — що співчуття в житті. Хоч ми люди й неосвічені, та розвіяти нудьгу завжди зуміємо. Заходьте, трохи перепочинете,— люб'язно припросила жінка.

Дівчата скинули на мене очима. Їхні сором'язкі погляди наче підбадьорювали мене.

Разом з усіма я піднявся на другий поверх. Кімната була вбога: мата з рисової соломи й фусума[9] попритирані, брудні. Танцівниця принесла чаю. Підступивши до мене, вона зашарілася, руки в неї затремтіли. Щоб ненароком не впустити чашок, вона швидко поставила дерев'яний піднос на мату, але чай трохи розхлюпала. Мене здивувало її збентеження.

— Куди це годиться! Така мала, а вже задивляється...— Літня жінка насупилась і кинула дівчині рушника. Та взялась незграбно витирати мату.

Грубуваті слова жінки чомусь трохи остудили мене... Я відчув, що мої химерні сподівання, розбуркані натяками старої з перевалу, враз лопнули, як мильні бульбашки.

Тим часом, позираючи на мене, літня жінка провадила далі:

— А ваша, паничу, темно-синя касурі справді чудова.— А тоді звернулася до однієї з дівчат: — Правда, у студента кімоно з такої ж тканини, як і в нашого Тамідзі? — А потім знову обернулася до мене: — У мене дома син... школяр. У нього кімоно таке ж, як і ваше. От тільки одне погано, що касурі тепер дорога.

— А в якій школі вчиться ваш син?

— У початковій. У п'ятому класі.

— Ага... в п'ятому...

— Він вчиться в Кофу. Ми вже давно живемо на острові Осіма, але родом з Кофу, з провінції Каї.

Після годинного відпочинку парубок одвів мене до готелю.